Дзвінка Матіяш

Роман про батьківщину

тим, кого люблю

ducle et decorum est pro patria mori

«Ще Красна Армія пройде по нашій вулиці, ось побачите», — каже тато нервово й

вимикає радіо, тому що все одно нічого не чути, бо глушать. Я думаю, що це, мабуть, буде

страшно, коли Красна армія йтиме нашою вулицею, і як солдати на ній помістяться, бо наша

вулиця вузенька, і навіщо їм це буде треба, й куди вони йтимуть, і що робитимуть, я не знаю,

мабуть, це буде щось погане, якщо їх буде багато, то й поготів. Мені цікаво, коли саме це

буде, може, нешвидко, і чи треба буде ховатися, і як пізнати, що це саме Красна Армія, а не

якась інша, я не знаю. І чим Красна Армія гірша за інші армії. І чому вона Красна — красна

може бути дівчина, а не армія. Я запитала про це в тата, він засміявся і сказав, що «красна»

— це російською «червона». Мені дивно, що армію так назвали, я спитала, чи є Зелена армія

або Синя, тато знову сміється і каже, що тепер немає, принаймні він не чув. Коли радіо

глушать, тато завжди дуже нервовий, мені теж не дуже подобається, коли всередині

радіоприймача щось починає вити, шипіти і слів, які дуже чітко вимовляє незнайома жінка,

вже не чути, хоча я й без того знаю, що вона має сказати «говорить радіо свобода», тому що

вона говорить це завжди, і, коли не глушать, її чути. Я не знаю, навіщо глушать і навіщо,

щоб люди нічого не чули, здається, в цьому є якась несправедливість, і це якось пов'язано з

Красною Армією і, може, навіть із її появою на нашій вулиці. Але я не хочу запитувати про

це в тата, він і так дуже нервовий.

Іще я думаю, що на нашій вулиці колись обов'язково буде метро, хтось також про це казав,

може, навіть тато. «Ще сюди метро дотягнуть, на нашу вулицю, ось побачите». Метро мені

подобається, тому я хочу, щоб його сюди дотягнули, мені дуже подобається їздити в метро,

правда, я не знаю, чи залишиться на нашій вулиці, де гуляти, якщо метро буде наземне, і чи

не заважатиме мені будівництво ходити до магазину та в інших справах, які у мене часом

з'являються. Іще я думаю, і ця думка мене дуже втішає, що коли на нашій вулиці буде метро,

Красній Армії вже не буде кудою йти. І тоді можна буде жити спокійно.

Тато вмикає радіоприймач на всю потужність, бо йому здається, що так він більше почує.

Більше чути тільки ревіння і свист глушильників. Тато нервово бігає по кухні, в одній руці в

нього хліб із маслом, у другій — горня з розчинною кавою. Бабуні не подобається, що тато

такий нервовий, вона каже йому: «Сядь, поїж спокійно, чого туди-сюди носишся?». Тато

відмахується від Бабуні, лівим вухом він майже притулився до радіоприймача, що стоїть на

холодильнику, бо більше його ніде поставити. Отак-от згорбившися, він намагається пити

каву й кусати хліб із маслом. І слухати радіо свободу. Бабуні не подобається, що тато так

стоїть, не подобається, що він махає на неї рукою, мовляв, нічого не чути, не заважайте.

Бабуня гнівається: «Сину, ти мене зовсім не слухаєш, дати б тобі доброї лупки, тоді знав би.

Кому кажу: сідай до столу». Тато знову махає рукою, Бабуня гнівається: «Ти чого на матір

рукою махаєш, немає на тебе бучка доброго». Шипіння і свист у радіоприймачі лунають на

всю кухню, тато ображено говорить: «Не дали послухати». «Бучка тобі, а не слухати», — це

Бабуня. «Ага, бучка, — тато хапає з кутка за шафою віник, вручає його Бабуні. — Ось вам і

бучок, я ще тут зараз ослона поставлю, ляжу, вам зручніше буде мене бити». Тепер уже

Бабуня відмахується від тата, каже, що у нього в голові вітер гуляє, я не знаю, чи це вітер,

мені здається, що в голові у нього, може, якийсь глушильник, а хто би витримав довго цей

свист і шипіння, ось тому він так нервово метушиться. Іще я думаю, що Бабуні насправді з

нами добре, бо ми в неї є, і на тата вона не дуже сердиться, тільки так трошки. Це добре, що

Бабуня з нами живе, вона вміє розказувати казки й іще багато чого вміє. І ще вона годує мене

хоптанкою: наллє молока в миску, покришить туди батона — і сама так снідає, і мене годує.

А часом вона смажить грінки — я їх люблю ще більше, ніж хоптанку. Бабуня спочатку зіб'є

яйце з молоком, потім вмочає туди скибки батона і кладе на сковорідку. Посипає грінки

корицею, це дуже смачно, краще за вівсяне печиво та за пряники, які часом приносить тато,

краще за марципани. Хоча я не знаю, що таке марципани, мені ще не доводилося їх

куштувати, просто Бабуня завжди говорить, коли мені хочеться чогось смачного і я не знаю

чого, мовляв, марципанів захотіла, а в мене немає марципанів, дитино, щоб тебе ними

потішити, і зітхає. Тоді мені стає дуже сумно, і чомусь шкода Бабуні, і вже нічого не

хочеться, навіть грінок, тоді мені здається, що це Бабуні треба, щоб її хтось потішив, а

марципани її, мабуть, не втішать, я тоді нишкну, визираю у вікно, там дощ, вікна зіпріли, я

малюю на склі жіночі обличчя та дерева, жінки серед дерев, це дуже гарно, тільки мої

малюнки дуже швидко розтікаються, краплі біжать на підвіконня з очей, із брів, із носа, з губ

і з гілок дерев. І в одну мить від малюнків нічого не залишається.

Дощ ішов цілу ніч, зранку він також сіється, надворі сіро. Бабуня в такі дні встає пізно, у неї

ломить ноги й руки, ломити їх починає ще напередодні, Бабуня тоді каже: «Кості ломить,

буде дощ завтра», — і тоді я вже знаю, що завтра зранку вона крутитиметься в ліжку,

стогнатиме, і ми снідатимемо вдвох із татом. Тато варить мені манну кашу, сам їсть канапки

з ковбасою і п'є каву, але після того, як я з'їм кашу, ділиться зі мною канапками й кавою

також. Мені дуже подобається їсти копчену ковбасу й пити каву, я тоді почуваюся зовсім

дорослою. Я бовтаю ногами, запитую в тата, що він сьогодні робитиме на роботі, тато каже,

що йому треба доробити один важливий проект, що в ньому дуже багато формул і цифр,

головне в них не загубитися, інакше там ніхто нічого не добере. Я з розумінням киваю

головою, прошу тата, щоб він не загубився у формулах. Тато відповідає, що спробує, він

заварює липовий чай для Бабуні, а я їй його відношу. Бабуня дивиться у стелю і не повертає

голови, коли я заходжу, я торкаюсь її теплої м'якої руки: «Бабунь, ось вам липа». «Дякую,

дитино», — зітхає Бабуня, і її зітхання злітає під стелю, наче хмарка, мені здається, що вся

стеля в кімнаті у Бабуниних зітханнях, тому вона такого кольору, як хмари. «Поснідали? Що

ви їли?» — запитує Бабуня. Я киваю головою і кажу, що ми їли манну кашу, канапки з

ковбасою і каву. «Ой Боже, хіба ж можна такій малій дитині пити каву? Чим тільки цей

чоловік думає?» «Ми з татом дуже любимо каву з ковбасою», — кажу я весело, адже Бабуня

говорить таке щоразу, коли тато готує мені сніданок. «Добре, добре, ось як заболить у тебе

серце, тоді побачимо, хто що любить», — бурмоче Бабуня. «У мене не болітиме серце від

кави». Коли я повертаюся в кухню, тато щось тихенько насвистує і вже домиває посуд. «Ну,

що там Бабуня?» — бадьоро запитує він. «Казала, що мені не можна пити кави, бо буде

боліти серце». «Я роблю для тебе найслабшу в світі каву, від неї не може боліти серце», —

заявляє тато тоном, який не терпить заперечень, і виходить із кухні. За декілька хвилин він

загляне сюди вже в плащі та в капелюсі, помахає мені рукою, скаже шануватися, зробити

пізніше для Бабуні чаю та бутербродів, не ходити надвір, поки дощ, бо можна застудитися.

Бабуня сидить у кріслі й плете гачком серветку. Потім вона покладе її під вазу з квітами на

кухонному столі, або на поламаному телевізорі, якого тато чомусь досі не викинув, або ще

десь. Мене Бабуня також навчила плести гачком, тільки я плету шнурки, мені це дуже

подобається, я вже виплела дві пари жовтих шнурків до своїх коричневих черевиків, ще маю