Коли дереву набридло рости в ній, воно вирішило рости в них у кімнаті. Коли воно проростало крізь пори її шкіри, вивільняючи листя, гілки, стовбур і коріння, Дарині вперше здалося, що вона помирає від болю. Дерево роздивилося кімнату, трохи пожило під вікном, відчиняючи щоранку кватирку та вихиляючися надвір. Потім йому перестало там подобатись. Тепер воно росте в узголів'ї їхнього ліжка. Кожна гілка від іншого дерева. Тут є гілки дуба та клена, калини й каштана, кипариса й тополі, яблуні та лимон-ника. Іноді одні гілки зникають, а на їхньому місці появляються інші. Дарина спирається на стовбур і згадує смак вишневого клею та вже напевно знає, що завтра зранку дерево її збудить, лоскочучи щоку вишневою гілкою, на якій проступатимуть крапельки клею. Дарина любить розмовляти з деревом. Воно шелестить листям, коли йому смішно, і скрипить, коли Даринині розповіді його засмучують. Часом воно йде на цілий день збирати людські історії, і ввечері розповідає (їх Дарині. Дарина не певна, шо дерево залишиться жити в них у кімнаті назавжди. Мабуть, одного дня воно піде кудись, і вона знає, що тоді почне за ним сумувати.

Люди не риби. Дарині часом дуже сумно від цього. Риби уміють мовчати. Люди бояться мовчанки, густої та спокійної, вони панікують і починають краяти її словами, дуже зайвими. Так багато зайвого й непотрібного мовиться. Всюди такі великі смітники зі слів. Якщо люди беруться мовчати, то мовчать надто голосно, у Дарини німіє шкіра від такої ображеної та недоброї мовчанки. Люди не знають, про що мовчати разом, і тому розбивають тишу, яка їм заважає. Дарина дуже цього боїться, вона не знає, чому вони не вміють бути в тиші, й починає думати про риб, щоби заспокоїтись. Думає про холодну воду та блискучу риб'ячу луску. Думає про те, як дивитися під водою і як розповідати про те, що бачиш, самими лише очима.

Коли надворі було дуже холодно, Дарина з Маркіяном ховалися в метро. Якщо у них не було грошей, щоб забігти у якусь дешеву кав'ярню та зігріватися чаєм із пластиковоТскляночки. Або залишалося рівно стільки, що могло вистачити лише на упаковку крабових паличок. Дарина з Маркіяном купують у кіоску палички та спускаються в підземний перехід. Вони притуляються до обігрівача, струмінь гарячого повітря обдає Маркіянові замерзлу бороду і на ній з'являються крапельки води, схожі на скляний бісер. Дарина продірявлює пластиковий пакетик ключем — крабові палички зовсім замерзли й перетворилися на крабові льодяники. Дарина намагається розігріти льодяну паличку в долонях, та нічого не виходить. Намагається відкусити шматок — і відчуває в роті смак снігу, що пахне морем. «Будемо гріти їх парою,» — каже Маркіян, і вони підносять палички до обігрівача, розминаючи їх пальцями. Перехожі здивовано поглядають у їхній бік, Маркіяно-ві борода тепер цвіте густою росою, крабові палички починають розмерзатися, і тала вода, що пахне морем, нехай і несправжнім, стікає їм по пальцях. «Я ніколи не їв таких смачних крабових паличок», — каже Маркіян, і Дарина вигадує, що вони тепер час від часу їстимуть крабові палички в метро — щоразу на іншій станції, і біля них буде пахнути морем.

У них удома поселилися мурашки. Одного вечора Дарина побачила товстого мураха на кухні — він поспішав у бік плити. За декілька днів у тому ж самому напрямку промандрувало близько десятка мурашок. Ще за тиждень Дарина побачила мурашку, що намагалася подолати відстань між протилежними краями клавіатури, намагаючись балансувати між клавішами. Ще одне мурашеня примостилося біля самого монітора. «Звідки вони до нас приходять?» — запитала Дарина у Маркіяна. — «Може, вони прокладають ходи у стінах і сходяться з усього міста». «Тепер наш дім стає мурашником, і це вже не просто так. Тільки не кажи, що ми ошпарюватимемо їх окропом», — раптом випалює Дарина, здригнувшися від якоїсь внутрішньої неприємної думки. «Не будемо», — відповідає Маркіян і смикає її за мочку лівого вуха. Це означає, що те, що він каже, — чиста правда. Наступного дня Дарина змінює заставку на робочому столі свого комп'ютера — великий мурах несе травинку, у десятки разів більшу за нього.

«Часом я думаю, що знаю так багато, що можу померти тепер — і мене вистачить іще надовго. Я б хотіла, щоб мене вистачило іще надовго. Коли я помру, то спочатку сяду на хмарі й бовтатиму ногами. І кидатиму в тебе кульки із солодкої вати. Тільки щоб ти не казав, що знову йде такий недоречний весняний сніг». «Не буду, — обіцяє Маркіян. — А що буде потім?» «А потім я піду далі дивитися на те, чого мені раніше не було видно. У мене не дуже добрий зір, ти ж знаєш».

Дарина панічно боїться сліпоти. Вона намагається уявити, як це: постійно жити в суцільній темряві, і здригається від жаху. Вона намагається уявити це й міцно заплющує очі. Темрява й більше нічого. Тепер треба добратися з кімнати до кухні. Кроки стають обережні й невпевнені, Дарина відчуває, як нога ступає із м'якого килимка на паркет, і визначає, що двері вже близько. Простягає руки вперед і наштовхується на стіну. Отже, треба звернути трохи праворуч. Дарина виходить у коридор і так само повільно йде до кухні. Знаходить двері, але одразу ж спотикається об ослінчик. Не уявляє, як можна орієнтуватись у світі без кольорів, без видимих предметів. І як можна прокинутись і знати, що вже ранок, якщо його не видно. Пізнавати світлише навпомацки. Тепер повернутися назад. Дарина так само йде поволі, витягнувши вперед руки. Тепер вона розуміє, чому в сліпих такі зосереджені обличчя. Вони слухають, що відбувається біля них. Слухають свої^роки. Пальці працюють замість очей, пальці відчувають, що навколо. Коридор, одвірок, холодна ручка дверей, дерев'яна підлога, починається килимок. Комп'ютер увімкнений, він гуде, і Дарина йде на його звук, намацує стілець, сідає та кладе руки на клавіатуру. Вона знає напам'ять, як розміщені літери й могла би писати тексти, яких потім не змогла би прочитати сама. Світ, у якому є звуки, запахи. Світ, який починає існувати після дотику. Дарина не знає, як у світі сліпих можна описувати людей. Адже в ньому немає зовнішності. Немає красивих жінок і красивих чоловіків. Людина у цьому світі не має обличчя, а тільки голос. Бути тілом, якого не можна побачити. Не знати, як виглядають інші люди. Не знати, що таке «виглядати». Знати тільки з голосу — чи цього може вистачити? І нічого не знати про красу. А може, сліпі мають відчувати людей краще, бо їм доводиться одразу зазирати всередину, не зупиняючись поглядом на тому, що ззовні. Доторкатися голосом. Хоча, може, і це не зовсім так. Щоби знати, як живеться у світі сліпих, треба принаймні осліпнути — для початку. І ось саме цього вона вже напевно не хоче. Уявляє: сліпі коханці вперше роздягаються одне перед одним, зовсім не соромлячись, бо захищені від своїх поглядів взаємною сліпотою. Але ж їм доводиться, мабуть, чимось бентежити одне одного? Дотиками, які супроводжуватимуться словами? Цього вона теж не може уявити. Наступного дня вона зустріла на вулиці сліпу дівчину — та була без окулярів, які часто носять сліпі, і промацувала собі дорогу паличкою. У неї були глибокі й незмигні, дуже сині очі. Дарина думає: «Бог наливає сліпим в очі неба, і вони вже не можуть нічого бачити, окрім небес. Вони бачать вічне небо, а воно чорне. Ця дівчина мого віку».

«Мені добре, коли відчуваю, що живу для тебе, — каже Дарина, — бо деколи я не можу придумати, для кого чи для чого мені б іще варто було жити. Іноді втомлююся жити для себе. Біля тебе я забуваю, що старію. Біля тебе забуваю, що можу забувати. Біля тебе я почуваю себе легкою та прозорою».

Раз на тиждень вони ходили дивитися на червоний поїзд — хлопчик із матір'ю. Хлопчик міцно тримав матір за руку та все допитувався, коли вже приїде поїзд. Мати дивилась на годинник і казала, скільки ще хвилин залишилось. «Хвилина — це довго?» — допитувався хлопчик. Він затинався, тому в нього виходило «до-до-довго». «Ні, не дуже. Але за хвилину теж можна багато чого побачити». Поїзд гуркотів над насипом — так швидко, що обличчя пасажирів, які визирали з вікон, не можна було розгледіти. Хлопчик радісно сміявся і махав рукою поїздові, машиністові, кожному з шести червоних вагонів, пасажирам і, здається, йому зовсім не важило, чи хтось помахає у відповідь. Потім він дивився услід поїздові — довго й тужно. Мати гладила його по голові й казала, що за тиждень тут знову проїжджатиме червоний поїзд, і вони підуть на нього дивитися. Це була одна з історій, яку Дарині розповіло дерево.