Наступного разу Геник з'являється без попередження і приносить Дарині винограду. У Дарини якраз приступ чорної меланхолії. Вона сидить на підлозі серед розкиданих книжок і паперів і п 'є каву за кавою. На всю кімнату лунає сумна музика. «Я приніс тобі винограду», — каже Геник, намагаючися перекричати магнітофон. «Давай його сюди», — каже Дарина й відщипує ягоду з розкішного темно-фіалкового грона. «Він немитий», — каже Ґе-ник. «Це не страшно. У мене також немиті руки. Але не думаю, що я його забрудню». Геник намагається переконати Дарину, що так робити не треба, бо це шкідливо — їсти немитий виноград, бо можна захворіти, але нарешті йому набридає, і він також сідає на підлозі й слухає пісню про голубів. «Ти знаєш, що виноград шкодить онкохворим? Бо він прискорює ріст злоякісних пухлин, — питає в нього Дарина. І додає — Але мені завжди його дуже хочеться». «Ні, не знаю. А чого ти про це кажеш? Ти ж не онко-хвора?» — питає Ґеник, і голос у нього трохи міняється. «Я не знаю». «Що значить «не знаю»?» — кричить Геник, щоб перекричати голоси з магнітофона. «Тому що про це спочатку нічого невідомо. Це ж не одразу можна виявити. Спочатку воно росте в тобі, як отруйні ягоди, а потім виходить назовні, і ти про це дізнаєшся завжди запізно. I вже залишається тільки збирати ці ягоди. Хоча зовсім необов'язково, що це мусить статися саме зі мною, але може статися і зі мною. Краще слухай пісню — душа, коли вилітає, летить на схід сонця, і коли долітає, вся вона вже мокра від роси, але двері до раю зачинені. Знаєш, як це, коли дуже хочеш увійти, а двері зачинені, і не знаєш, коли їх відчинять і чи відчинять для тебе. І всі заходять, а ти стоїш збоку. І в тебе терпнуть мокрі ноги, бо ти дуже довго стоїш на одному місці.»

У снах з нами відбувається те, що не встигає відбутися насправді. Або те, що хотілось би, щоб сталося, але воно напевно не станеться. Дарина чекає снів, і часом вони приходять до неї, майже такими, якими вона їх чекала — свіжими та радісними. Дарина заварює в горнятку чай, кидає туди жовте кружальце цитрини й чекає, доки чаїнки осядуть на дно. Ложечкою виймає найбільші (часом витягує їх пальцями, коли ложечки нема напохваті). Це дивний японський чай, із чудернацькою назвою — вона визбирує не крихітні чаїнки, а справжні цурпалки, і складає їх біля себе на столі. Вони схожі на гіллячки дерева, яке росло в ній. Вона викладає з цих чаїнок людські обличчя: дві рисочки — це очі, перпендикулярно до них ще одна рисочка — це ніс, а під ним шматочок чайного листка — це повні жіночі губи, пелюстки жіночих губ. Чай кислий на смак і п'янкий. До чаю в Дарини є один цукерок із горіхом. Дарина смокче шоколад, гризе горіх, не говорить нічого, і тиша залишається тихою. За стіною відкручують кран, і чути, як шумить вода. Потім цей шум зникає, і знову залишається тільки тиша, ще тихіша, ніж досі. Дарина вбирає її у себе, як губка, стає обважнілою та заспокоюється — те, що докучало їй цілий день, десь зникає. Чи може статися те, чого дуже хочеш — якщо дуже хотіти? Дарина міцно заплющує очі й замовляє собі сон про маму. Тільки на цю ніч. І нехай він буде короткий. У сні, який таки приходить, мама дарує їй ще нерозквітлу гілочку жасмину.

Знову телефонує Ґеник — цього разу з мобільного й звідкись із міста, де дуже багато машин, отож із загального галасу Дарині ледве вдається вихоплювати його слова й розуміти їхній сенс. «Ти когось любиш?» — гукає Ґеник. «Так, звичайно», — також кричить Дарина. «Це добре. А кого?» «Різних людей, тебе, Маркіяна, маму, ше багатьох, собаку, який живе в моєму домі, тих, хто часом до мене приходить, тих, кого раптом побачу й одразу встигну полюбити, такі любові так просто не минають». «Я тобі принесу ше одну знимку, якути полюбиш, — гукає Ґеник, — там горіхи, розсипані по асфальті, і хлопець-підліток, у червоній футболці, який ними жонглює, їх у нього дуже багато, декілька десятків, і тому вони розсипаються та розстрибуються по асфальту, але всі вони не можуть розсипатися, розумієш?»

На вулиці знайшли чоловіка, що не знав, як його звати. Люди, виявляється, забувають, як їх звати, коли залишаються зовсім самотніми й ця самотність триває довго. Самотні перестають говорити, якщо їм не вистачає сили волі розмовляти самим із собою. Вони відходять кудись у себе, віддаляються від людського світу, і мова відходить від них, бо вони її більше не потребують. І вже нічого не знають про себе, окрім того, що відчувають себе живою плоттю. Ось ноги, руки, пальці на ногах і руках, шкіра зморшкувата й коричневувато-жовта, вона пахне чимось кислуватим. Так пахне старість. Своїх лиць вони не бачать, бо в них немає домівок і немає дзеркал. Вони не заглядають у блискучі вітрини крамниць, аби побачити своє відображення, бо воно зовсім їх не цікавить. І вони забувають, шо мають обличчя, і забувають, що саме за обличчям їх упізнають інші люди. А не за руками, не за пальцями на ногах і руках, не за чорною смужкою на нігті, не за шрамом на вказівному пальці, не за черевиками з відірваною підошвою. І так вони залишаються без облич, і їхні імена відклеюються від них, як погано приклеєні марки на конвертах. Шкода, що ми, коли ходимо по вулицях, не вітаємось із бездомними.

Між бровами з'являється зморшка, що не зникає. З кожним днем вона поглиблюється. Вона розгладжує чоло, хоча це не допомагає, відчуває зморшки в кутиках очей, навіть коли не дивиться в дзеркало. Це тепер по мені починає ставити свої знаки старість — так вона собі думає і тихо зітхає, бо відчуває страх перед старістю, так само, як його й інші відчувають. І страх перед своїм тілом —' слабким і немічним, бо потім його буде так важко впізнавати. Ще мине багато років, і вона розглядатиме фотографії зі своєї молодості й не знатиме, яка вона справжня: чи та, що була тоді, чи та, яка зараз. І стане дивно: скільки можна так мінятися, і куди можна так мінятися, і навіщо, бо у ній ще так багато всього залишилося від дівчинки, що бігала босоніж по калюжах, збирала повні пригорщі вишневого цвіту, який потім висипала собі на голову, уявляючи себе нареченою, каталася зайцем у автобусах, не думаючи про те, що це недобре, тому що це просто було смішно, каталася в метро, виходячи на кожній станції, бо їй хотілося побувати на кожній. І тепер, здається, так мало змінилося, і вона досі не знає, що таке життєва мудрість і як це — бути мудрою. І коли думає про це, тихішає.

Часом їй здається, що вона не встигне віддати те, що має віддати. Або не навчиться, і це ще гірше. Тоді вона починає тужити, як тужать люди, коли мають великий тягар під серцем, — тихо. Одягає шовкову блузку з глибоким вирізом. Шовк облягає тіло, прилипає до шкіри, стає таким, як шкіра, і Дарині здається, що вона накидає кожушок, розшитий листям на голе тіло. І що вона не має шкіри чи, може, вона вся стає така, як шкіра. Виходить на безлюдну вулицю і слухає свої кроки — каблучки стукотять об асфальт. Застібає кожушок на всі ґудзики, але все одно біла смуга шкіри залишається відкритою. Накрапає дрібний дощик, шкіра й волосся починають пахнути інакше. Цей запах нагадує подорожі, пригоди та людську самотність. І тепер вона нічого не знає. Дні змінюють ночі, ранки вагітніють вечорами, зими розроджуються веснами. І час так швидко перетікає крізь пальці, що від нього нічого не залишається. Ні порошинки. Десь починаються війни, розриваються бомби, помирають поранені чоловіки, і жінки голосять над ними, кричать мовами, яких Дарина ніколи не почує і не вивчить. Але це далеко, а біля неї тут лише тиша, німа й густа. Може, у її житті й не буде воєн, і не буде ніяких катастроф. Не розбиватимуться літаки, не тонутимуть кораблі. А як стріляють із пістолета, і як стікає кров по скроні, як ґвалтують жінок, вона бачитиме тільки у фільмах. І усвідомлення того, що такі речі відбуваються насправді, відходитиме кудись далеко — за межу страху. Бо коли думати про такі речі як про реальні, стає тоскно й хочеться вити, як виють собаки на місяць. І біля неї знову залишається тільки тиша, густа й пахуча, її можна різати ножем, як масло, і намащувати на хліб. Залишайся зі мною, тише, залишайся зі мною тихо.