Один із феноменів, яких Дарина зовсім не розуміє, це феномен святості. Цікаво, що люди відчувають, коли стають святими? І чи знають вони, що святі? Мабуть, що ні. Ще цікавіші від історій просто святих хіба що історії жінок-блудниць, що стали святими. Дивне перетворення. Тут теж є щось для Дарини незрозуміле, пов'язане з жіночим тілом, його гріховністю та святістю. Зрештою, як із будь-яким тілом. Хоча з гріховністю людського тіла стає у певний момент нічого не ясно. Принаймні для Дарини багато що залишається темним і закритим. Те, що людське тіло гріховне — навіть якось нечесно. Можливо, все залежить тільки від ставлення. Якщо бачиш тіло гріховним, значить, так воно і є. І навпаки. Ще її дивують Марія Магдалина та Марія Єгипетська — дивні історії двох жінок, що так багато полюбили. Також грішниці, а потім святі. Дивне ставлення до тіла, дивне розуміння того, що відбувається з ним, — і все так переплутано.

Хворіти часом цікаво, а часом прикро. Дарина лежить у ліжку, натягнувши ковдру майже до самих вух. У неї болить голова, біль тисне на очі, і їй здається, що кімната хитається перед нею туди-сюди, сюди-туди. Речі пританцьовують, міняють форми, дивно вигинаються, підлога поскрипує — кожна дощечка по-своєму. У Дарини в голові кружляють уривки фраз, звуків, і вона не може зрозуміти, звідки це все береться: з віршів, із почутих, підслуханих розмов, зі спогадів — музика очерет далі піщані сліди смак старих сигарет запах сліпої води. Чужі слова тиснуть на чоло, свідомість плавиться, як твердий сир на гарячих канапках. Дарина морщиться: «в очах у мене пісок в очах у мене сльоза якби хтось до мене прийшов і щось мені розказав...» Думки виходять римованими, і Дарині від цього приємно та смішно. Тільки очі справді сльозять-ся і тяжко дивитися. З кухні випливає Маркіян, на ньому картатий старезний фартух із великими кишенями. Він іде похитуючись чи пританцьовуючи. Дарина не впізнає його ходи й дивується. Маркіян ставить перед нею мисочку з чорними маслинами. Маслини нагадують про літо, про Грецію, вагітність і біле вино. Вагітні жінки несуть перед собою кулі животів. Вагітність — це містерія жіночого тіла. Щось дивне, бо в тобі починає жити хтось новий, і ти його ще не знаєш. Вагітні жінки відчувають відповідальність за те, що відбувається з ними. Усередині росте інше тіло, і вони захищають його, накриваючи руками барабани своїх круглих животів. Хтось живий стукає в ці барабани зсередини.

І жіночі тіла все ростуть і з кожним днем змінюються. У жінок важчають і наливаються груди, животи стають великими глобусами. Дарині подобається думати про Клімта, бо він малював вагітних жінок і, здається, йому справді подобались вагітні жінки та їхні животи, тобто він знав, що це гарно. Красива вагітна жінка у чорній вечірній сукні проходить між столиками у кав'ярні, обережно прикриваючи живота руками. Дарина проводить її поглядом і дивується, що та така вродлива. Вона думає про те, що жінки, зрештою, завжди інакше ставляться до своїх тіл, ніж чоловіки. Відчувають обважнілість грудей і знають, що вони можуть боліти — раз на місяць можуть боліти груди. Залежати від передменструального синдрому. Боятися цього та соромитися — на перших порах. А потім перестати і боятися, і соромитися.

Маркіян обережно сідає на краєчок ліжка й гладить Дарину по голові великою шкарубкою долонею. Він знову дивно та зніяковіло усміхається. В кутиках очей у нього збирається втома. Його долоні пахнуть холодом і маслинами. Маркіян розповідає про те, що встиг зробити за день, але Дарина його майже не чує і думає про те, що в Маркіяновій бороді могли би жити бджоли. Багато бджіл — цілий рій. Але не тільки. У нього в бороді часом заплутуються бджоли, а часом метелики. Він намотує на пальці золоті нитки втоми. На плечах у нього відпочивають сонечка з темними крапельками роси на червоних крилах. Губи у нього пошерхлі, й слова обривають лусочки шкіри. Він обмітає своїми пензликами павутиння, яке неквапні павуки снують на наших вікнах. Він змітає зі скатертини обрізки моїх нігтів, бо я про них забуваю. Він готує для нас обох канапки з гарячим сиром і морквяний салат із горіхами. Він сідає біля мене на ліжко й обіймає мене за плечі. Мені здається, що моя хвороба фіалкового кольору. Я затуляюся від неї рукавом, я майже не дихаю.

Мріяти про те, щоб літати, — майже так само, як мріяти ходити по воді. Мріяти про невагомість. Дарина обережно ступає по снігу — так, щоби не проламувати його й не провалюватися. Декілька метрів їй удається пройти, не залишаючи слідів. Від легкості тіла перехоплює подих і паморочиться голова. Вона на тверді — і понад твердю. її тіло нічого не важить, і земля його не притягує, земля відмовляється його тримати, земля його відпускає. Мабуть, коли апостол Петро зрозумів, що йде по воді, він помер би від щастя, якби майже одразу не перестав вірити, що те, що з ним діється, — правда. Вона також помирає — цього разу ненадовго.

Могти щось робити одне для одного. Не конче багато. Тоді, коли інші цього потребують. Бути щедрими й одразу про це забувати. Ризикувати всім і знати, що можна все втратити раз і назавжди. Іти в ніч, тому що так треба, бути мандрівником без пристановища. Дарувати спокій одне одному. Дарувати свободу тим, кого любиш.

Вона приїжджає із самого ранку й пробирається до свого будинку ще сплячою вулицею. Заходить у кухню та думає, що робити далі. Скриплять двері й на порозі появляється мама. І здається, що обличчя в неї стало таке, як білий, трохи вим'ятий від зморщок папір. І вона думає, що у мами стало ще менше тіла, що шкіра у неї стала така тонка й вим'ята, до неї навіть страшно доторкатись, бо можна її розірвати і життя почне витікати через розірвану шкіру. Вона приплющує очі, коли мама її цілує, вони починають говорити, і мамин голос шелестить, як осіння трава, і пахне чорнобривцями, мокрими після дощу, і вона думає, що цього надто багато, і розшнуровує наплічник, і виймає гостинці: коричневі медові тістечка-серця, добру каву та м'якого кота-подушку для мами, і мама дивується, і питає, звідки ж вона знала, що треба привезти кота, а їй здається, що вони й так все завжди знають одна про одну. І коли вони зустрічаються очима, вона раптом розуміє, що це уже зовсім швидко, і що так має бути, і що нічого вдіяти вже не можна. І вона знає, що мама знає, про що вона щойно дізналась, і що тепер вона про це думає, і не може від себе відігнати цю думку.

і вони тримаються одна за одну очима й вона хоче закричати але крик застигає у неї на скривлених губах і нічого не виходить і мамині очі такі як вода тільки вони не витікають слізьми я хочу також плакати й не можу

І потім увечері вона розповідає про Майданек, про експерименти над дітьми, про величезну урну з людським попелом і про контейнери обгорілого взуття та газові камери, у які заводили після душу. І не про це треба говорити, просто вона про це все каже, щоб мамі було менше страшно, й це безглуздо, бо хіба може бути менше страшно від чужої смерті?

завжди страшно мені також колись буде дуже страшно тоді коли я теж буду близько від цього я не можу розрадити не знаю що казати тільки може треба закричати що не треба йти не треба

Ті дні минули так недобре; так замало було мене для неї. Не знаю, чи це можна простити собі. Не можна. Перед від'їздом вона шукає серед різних фотографій мамине фото, тому що вже тепер треба взяти його із собою. Мама лежить на ліжку, їй боляче, і сонце світить прямо на її білу, як папір, шкіру, але вона не яснішає. Вона каже: «Мамо, я беру з собою твою фотографію,» — і не може дивитися на її обличчя, на якому сонце не залишає слідів.

моя дитино до побачення моя дитино мамо я беру з собою твою фотографію ти знаєш навіщо моя дитино я завжди буду з тобою мамо це не повинно бути так швидко моя дитино нас мало одне для одного мало одне для одного більше не буду тебе бачити ще тільки голос почути декілька разів бережи себе моя дитино потім не буде навіть голосу

Він кладе руки їй на груди. Накриває долонями груди. Тепло по шкірі і тепло по шкірі і тепло по шкірі. Шкірі тепло шкірі щемно ще і ще щемно. Дарина співає свою пісню пісень і майже задихається від слів, які вириваються з неї разом зі стогоном і шаленою печаллю, бо й пісня пісень доспівується.