Нарциса відтягла Драко подалі від цього хаосу, а Белатриса з розкуйовдженим волоссям зірвалася на ноги й почала розмахувати срібним ножем. Нарциса націлилася чарівною паличкою на двері.

- Добі! - заверещала вона, й навіть Белатриса завмерла. - Ти! Це ти зірвав люстру?..

Крихітний ельф задріботів по кімнаті, тицяючи тремтячим пальцем у свою колишню хазяйку.

- Ви не повинні зашкодити Гаррі Поттеру, - пропищав він.

- Убий його, Циссі! - загорлала Белатриса, однак знову щось голосно ляснуло - і Нарцисина чарівна паличка теж злетіла вгору й упала по той бік кімнати.

- Ти мала брудна мавпо! - залементувала Белатриса. - Як ти посмів забирати чарівну паличку у відьми, як ти посмів кидати виклик своїм хазяям?

- Добі не має хазяїна! - пискнув ельф. - Добі - вільний ельф, і Добі прийшов урятувати Гаррі Поттера і його друзів!

Від болю у шрамі Гаррі вже нічого не бачив. Мов у тумані, він зрозумів, що в них залишилися секунди, миті до того, як тут з’явиться Волдеморт.

- Роне, лови... і ТІКАЙ! - закричав він, кидаючи йому одну чарівну паличку. Тоді нахилився, щоб витягти з-під люстри Ґрипхука. Ґоблін стогнав, але меча з рук не випускав. Перекинувши його через плече, Гаррі схопив за руку Добі й крутнувся на місці, щоб роз’явитися.

Перед тим, як провалитися в темряву, він устиг востаннє окинути поглядом вітальню. Побачив застиглих Нарцису й Драко, руде пасмо Ронового волосся і розмиту срібну смугу - траєкторію Беатрисиного ножа, що летів через усю кімнату туди, де щойно стояв Гаррі...

- Білл і Флер... котедж «Мушля»... Білл і Флер...

Він розчинився в невідомості. Міг тільки повторювати назву пункту призначення й надіятися, що цього вистачить, щоб туди перенестися. Біль у чолі пронизував, вага ґоблінового тіла тисла на плечі. Відчував, як б’є по спині Ґрифіндорів меч. Рука Добі смикнулася в його долоні. Він подумав, що ельф намагається перебрати на себе контроль, скерувати їх у потрібному напрямку, і дав знати, що не заперечує, легенько стиснувши йому пальці...

І ось вони вдарилися об твердий ґрунт, відчули запах солонуватого повітря. Гаррі впав навколішки, відпустив руку Добі й обережно поклав на землю Ґрипхука.

- Усе нормально? - запитав він, коли ґоблін поворухнувся, одначе Ґрипхук лише заскімлив.

Гаррі примружено роззирнувся в темряві. Неподалік під неозорим зоряним небом виднівся будинок, і Гаррі здалося, що він помітив там рухи.

- Добі, це котедж «Мушля»? - прошепотів він, стискаючи в руках дві чарівні палички, відібрані у Мелфоїв, готовий, якщо буде треба, до бою. - Ми опинилися там, де треба? Добі?

Він озирнувся. Маленький ельф стояв неподалік.

- ДОБІ!

Ельф захитався, в його величезних блискучих очах відбилися зорі. І він сам, і Гаррі одночасно подивилися на срібне руків’я ножа, що стирчало з ельфових грудей.

- Добі... ні... НА ПОМІЧ! - заревів Гаррі в бік будинку, до людей, що там рухалися. - НА ПОМІЧ!

Він не знав і не хотів знати, чаклуни там чи маґли, друзі чи вороги. Він бачив лише темну пляму, що розповзалася в Добі на грудях, бачив тонесенькі ручки, що їх ельф простягав до Гаррі в німому благанні. Гаррі схопив його й поклав боком на холодну траву.

- Добі, ні, не вмирай, не вмирай...

Ельфові очі знайшли його, губи затремтіли, силкуючись вимовити пару слів:

- Гаррі... Поттер...

І, легенько здригнувшись, ельф завмер, а його очі стали просто великими скляними кулями, посипаними світлом зірок, яких вони вже не бачили.

- РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ЧЕТВЕРТИЙ -

Майстер чарівних паличок

Це було наче занурення в давній страшний сон - на мить здалося, що він стоїть навколішки поруч із загиблим Дамблдором біля підніжжя найвищої в Гоґвортсі вежі, хоч насправді він дивився на крихітне тільце, що скорчилося на траві, пронизане Белатрисиним срібним ножем. Гаррі машинально повторював: - Добі... Добі... - хоч і розумів, що ельф уже там, звідки не озиваються.

За якусь хвилю збагнув, що вони все ж потрапили куди треба, бо, поки він стояв навколішки над ельфом, його оточили Білл, Флер, Дін і Луна.

- Герміона? - спитав він стривожено. - Де вона?

- Рон заніс її в дім, - пояснив Білл. - З нею все буде добре.

Гаррі знову подивився на Добі. Простяг руку й висмикнув з ельфового тіла гострий кинджал, а тоді зняв куртку і накрив нею Добі, наче ковдрою.

Десь неподалік билося об скелі море. Гаррі вслухався в його шум, поки друзі розмовляли, обговорювали те, що його не цікавило, щось вирішували. Дін поніс у дім пораненого Ґрипхука, Флер побігла з ними. Білл радив, як краще поховати ельфа, а Гаррі на все погоджувався, навіть не дослухаючись. Він дивився на крихітне тіло, а його шрам сіпався й палав, і частиною мозку, неначе зазираючи з протилежного боку в довжелезну підзорну трубу, він бачив, як Волдеморт карає тих, хто залишився в Мелфоєвому маєтку. Його лють була страшна, проте горе, яке відчував Гаррі через смерть Добі, її ніби применшувала, й вона здавалася далеким бурхливим штормом, відлуння якого ледь долинало до Гаррі через безмежний, мовчазний океан.

- Треба поховати, як годиться, - це були перші слова, що їх Гаррі вимовив цілком свідомо. - Не чарами. Ви маєте лопату?

І невдовзі по цьому він узявся до роботи - сам копав могилку там, де показав Білл, наприкінці саду між кущами. Він копав люто, забуваючись у фізичній праці, упиваючись її немагічністю, бо кожна краплинка поту і кожен мозоль були мовби дарами для ельфа, що врятував їм усім життя.

Шрам палав, та він владарював над цим болем; відчував його, але відсторонено. Нарешті він зумів його опанувати, навчився блокувати від Волдеморта свою свідомість, тобто зробив саме те, чого й хотів Дамблдор, посилаючи його навчитися цього від Снейпа. Як Волдеморт не міг оволодіти свідомістю Гаррі тоді, коли він помирав з туги за Сіріусом, так не могли Волдемортові думки проникнути в голову Гаррі й тепер, коли він оплакував Добі. Горе немовби блокувало доступ Волдеморту... хоч Дамблдор, звісно, сказав би, що то любов...

Гаррі глибше й глибше вгризався в тверду холодну землю, залишаючи в ній свою печаль із крапельками поту, тамуючи біль у шрамі. У цій темряві, де не чути було нічого, крім власного дихання та натиску морських хвиль, йому знову пригадалося все, що відбувалося в Мелфоїв, усе, що він там почув, і до нього в цій темряві прийшло прозріння...

Рівний ритм рухів завдавав такт думкам. Реліквії... горокракси... реліквії... горокракси... проте його вже не палила та дивна нав’язлива жага. Втрата й страх її погасили, і відчуття було таке, ніби його ляпасом розбудили зі сну.

Глибша й глибша ставала могила, а Гаррі знав, де сьогодні був Волдеморт, кого він убив у найвищій камері Нурменґарду і чому...

А ще він згадав Червохвоста, котрий помер через один крихітний неусвідомлений імпульс милосердя... Дамблдор це передбачав... а скільки ще він усього знав?

Гаррі втратив лік часу. Збагнув тільки, що темрява вже не така густа, коли до нього підійшли Рон з Діном.

- Як Герміона?

- Краще, - сказав Рон. - Флер її лікує.

Гаррі мав напоготові відповідь, якби вони запитали, чому він не захотів зробити рівненьку могилу чарівною паличкою, проте нічого пояснювати не довелося. Хлопці мовчки зіскочили в яму з лопатами і стали копати всі разом, доки яма стала достатньо глибокою.

Гаррі турботливо загорнув ельфа у свою куртку. Рон сів на край могили, скинув черевики й шкарпетки і поклав коло босих ельфових ніг. Дін вичаклував вовняну шапочку і Гаррі обережно надів її Добі на голову, заховавши його кажанячі вуха.

- Треба закрити йому очі.

Гаррі й не чув, як у темряві підійшли всі інші друзі. Білл був у дорожньому плащі, Флер - у великому білому фартусі, з кишені якого стирчала пляшечка косторосту. Бліда Герміона, закутана в позичений халат, ледве трималася на ногах. Коли вона підійшла, Рон її пригорнув. Луна, в накинутій наопашки шубі Флер, нахилилася й делікатно торкнулася пальцями ельфових повік, прикриваючи ними його скляний погляд.