- Флер казала, що йому вибило з руки чарівну паличку, - заперечив Гаррі.

- Ну, якщо вам так хочеться, щоб він загинув, - роздратовано буркнув Рон, кулаком поправляючи зручніше подушку.

- Та ж ясно, що не хочеться! - Герміона була шокована. - Це просто жахливо, що він загинув! Але будьмо реалістами!

Гаррі вперше уявив собі Дикозорове тіло, застигле, як колись Дамблдорове - тільки магічне око ще крутилося в очниці. Відчув і певну відразу, і химерне бажання розсміятися.

- Мабуть, смертежери замели по собі сліди, тому його ніхто й не знайшов, - розважливо припустив Рон.

- Ага, - погодився Гаррі. - Як з Барті Кравчем, якого перетворили на кістку й закопали в Геґріда на городі. Можливо, вони трансфігурували Муді й зробили з нього опудало...

- Перестаньте! - розпачливо крикнула Герміона. Зляканий Гаррі озирнувся саме в ту мить, коли вона розридалася над «Спелменовою абеткою складів».

- Ой, не треба, - забідкався Гаррі, злазячи із старенької розкладачки. - Герміоно, я не хотів тебе засмутити...

Однак Рон стрімко вискочив з ліжка, аж заскреготали іржаві пружини, і підбіг до неї перший. Однією рукою пригорнувши Герміону, другою він виловив у кишені джинсів бруднющу носову хустинку, якою перед цим витирав на кухні плиту й духовку. Схопив чарівну паличку, націлив на цю ганчірку й сказав: - Терґео!

Паличка висмоктала майже увесь жир. Рон із вельми задоволеним виразом вручив ще паруючу хустинку Герміоні.

- Ой... дякую, Роне... вибачте мені... - Вона висякалася й почала гикати. - Це ж так жах-хливо, правда? 3-зразу після Дамблдора... Я просто н-не можу уявити мертвого Дикозора, він завжди був такий живучий!

- Ага, це так, - Рон міцніше її пригорнув. - А знаєш, що він би нам сказав, якби був тут?

- П-постійна пильність, - витерла очі Герміона.

- Правильно, - кивнув Рон. - Порадив би нам зробити висновки з того, що сталося з ним. А мій висновок - не довіряти тому боягузливому вилупку Манданґусу.

Герміона невпевнено всміхнулась і нагнулася по книжки. Наступної миті Рон відсмикнув руку від її плеча і Герміона впустила йому на ногу «Жахливу книгу жахіть». Книжка вирвалася з паска, яким була обв’язана, й боляче гризнула Рона за гомілку.

- Вибач мені, вибач! - забідкалася Герміона, а Гаррі тим часом віддер книжку від Ронової ноги і знову надійно її обв’язав.

- А що ти робитимеш з цими книжками? - поцікавився Рон, шкандибаючи до ліжка.

- Хочу вирішити, які нам треба взяти з собою, - пояснила Герміона. - Коли будемо шукати горокракси.

- О, точно, - ляснув себе по лобі Рон. - Я ж і забув, що полювати на Волдеморта ми будемо в пересувній бібліотеці.

- Ха-ха, смішно, - саркастично відказала Герміона, дивлячись на «Спелменову абетку складів». - Цікаво... чи доведеться нам перекладати руни? Цілком можливо... краще її взяти, про всяк випадок.

Вона кинула абетку на більшу купу і взяла «Історію Гоґвортсу».

- Слухайте, - сказав Гаррі.

Він випростався. Рон і Герміона подивилися на нього з дивною сумішшю покори й небажання коритися.

- Я знаю, що після Дамблдорового похорону ви казали, що хочете податися зі мною, - почав Гаррі.

- Почалося, - закотив очі Рон.

- Ми так і знали, - зітхнула Герміона й знову взялася за книжки. - Я таки візьму «Історію Гоґвортсу». Навіть якщо ми туди більше не повернемось. Мені буде погано без неї...

- Послухайте! - повторив Гаррі.

- Ні, Гаррі, це ти послухай, - відказала Герміона. - Ми йдемо з тобою. Це було вирішено багато місяців тому... навіть років.

- Але...

- Заткнися, - порадив Рон.

- ...ви добре все обміркували? - наполягав Гаррі.

- Зараз скажу, - Герміона зі злістю жбурнула на купу непотрібних книжок «Трапези з тролями». - Я вже кілька днів складаю речі, щоб ми були готові вирушити будь-якої миті, а це, якщо хочеш знати, потребувало доволі складних чарів, не кажучи вже про викрадення всіх Дикозорових запасів багатозільної настійки прямо з-під носа Ронової мами.

- А ще я видозмінила пам’ять своїм батькам, і вони тепер переконані, що насправді їх звати Вендел та Моніка Вілкінзи, що вони все життя мріяли переселитися в Австралію, і нарешті переселились. Це щоб Волдемортові важче було їх вистежити й витягти інформацію про мене... а то й про тебе, бо я, на жаль, багатенько їм про тебе розповідала.

- Якщо я вцілію після нашого полювання за горокраксами, то знайду маму з татом і розвію чари. А якщо ні... я застосувала досить добрі чари, вони їм забезпечать спокійне й щасливе життя. До речі, Вендел і Моніка Вілкінзи не знають, що в них є дочка.

Герміонині очі знову наповнилися слізьми. Рон ще раз встав із ліжка, ще раз її пригорнув і сердито зиркнув на Гаррі, немовби докоряючи за відсутність такту. Гаррі не знав, що й казати, тим більше, що незвично було бачити, як Рон повчає інших тактовності.

- Я... вибач, Герміоно... я не...

- Не знав, чи ми з Роном розуміємо, що може статись, якщо ми подамося з тобою? То ми розуміємо, Роне, покажи Гаррі, що ти зробив.

- Нє-а, він же щойно їв, - завагався Рон.

- Показуй, нехай знає!

- Ну, добре. Гаррі, йди сюди.

Рон уже вдруге забрав руку з Герміониних плечей і поплівся до дверей.

- Іди.

- Навіщо? - здивувався Гаррі, але вийшов за Роном з кімнати на крихітний сходовий майданчик.

- Десендо, - пробурмотів Рон, цілячись чарівною паличкою в низеньку стелю. Над їхніми головами відкрилася ляда й до ніг їм спустилася драбина. З квадратного отвору долинув жахливий напівстогін-напівцмакання і засмерділо, наче в каналізації.

- Це що, твій упир? - запитав Гаррі. Він так ще й не бачив істоти, яка іноді порушувала нічну тишу.

- Ага, - підтвердив Рон, вилазячи по драбині. - Ходи глянеш на нього.

Гаррі поліз за Роном у вузьку ляду. Просунув голову й плечі - і помітив у напівтемряві істоту, що, роззявивши величезну пащеку й згорнувшись клубочком, міцно спала недалеко від ляди.

- Він же... він якийсь... Хіба упирі носять піжами?

- Ні, - зітхнув Рон. - Та й волосся в них не руде, і прищів немає.

Гаррі оглядав створіння з деякою огидою. За розмірами й формою тіла воно нагадувало людину, і вбране було, як роздивився Гаррі, коли очі звикли до темряви, в стару Ронову піжаму. Гаррі добре знав, що упирі зазвичай слизькі й лисі, а цей був волохатий і ввесь обсипаний запаленими фіолетовими пухирями.

- Він - це я, розумієш? - сказав Рон.

- Ні, - заперечив Гаррі. - Не розумію.

- Поясню в кімнаті, бо сморід мене вже дістав, - сказав Рон. Вони злізли, й Рон повернув драбину на горище. Герміона в кімнаті й досі сортувала книжки.

- Коли ми звідси підемо, упир житиме в моїй кімнаті, - сказав Рон. - Здається, він цього дуже чекає... хоч важко сказати, бо він тільки стогне й пускає слину... але коли я про це кажу, він радісно киває. Отже, він буде мною з тяжкою формою бризкухи. Класно, га?

Гаррі дивився спантеличено.

- Класно! - сам себе похвалив Рон, помітно розчарований, що Гаррі не оцінив його геніального задуму. - Коли ми втрьох не з’явимося в Гоґвортсі, то всі подумають, що ми з Герміоною, мабуть, подалися з тобою. І смертежери відразу причепляться до наших родин, щоб вивідати інформацію, де ми поділися.

- Сподіваюся, що всі вважатимуть, ніби я кудись поїхала з батьками, бо зараз багато чаклунсько-маґлівських родин задумуються про те, щоб десь переховатися, - сказала Герміона.

- Ми не зможемо сховатися цілою родиною, бо це буде дуже підозріло, та й не зможуть усі наші покинути роботу, - провадив далі Рон. - Тому ми вигадаємо байку, ніби я важко захворів на бризкуху й тому не поїхав до школи. Якщо хтось прибуде це перевірити, то мама й тато покажуть їм у моєму ліжку упиря, обсипаного пухирями. Бризкуха дуже заразна, тому ніхто не захоче до мене наближатися. І це нічого, що він не вміє говорити, бо таке буває через запалення язика, коли грибок поширюється на ротову порожнину.