- Білл! Слава Богу, слава Богу...
Місіс Візлі кинулася до нього, та він тільки на мить її пригорнув. Дивлячись батькові у вічі, Білл повідомив:
- Дикозор загинув.
Ніхто не озвався, не ворухнувся. Гаррі відчув, як у грудях щось обірвалося й полетіло кудись глибоко під землю, назавжди його покидаючи.
- Ми самі бачили, - сказав Білл. Флер кивнула головою, і в світлі з кухонного вікна зблиснули сльози на її щоках. - Це сталося тоді, як ми вирвалися з кола. Дикозор і Данґ були недалеко від нас, вони теж прямували на північ. Волдеморт... а він уміє літати... погнався за ними. Данґ запанікував, я чув, як він кричав, Дикозор намагався його зупинити, але той роз’явився. Волдемортове закляття влучило Дикозорові прямо в обличчя, він упав з мітли і... ми нічого не могли вдіяти, нічого, у нас самих на хвості сиділо їх з півдесятка...
Біллові перехопило дух.
- Звісно, ви нічого не могли вдіяти, - сказав Люпин.
Усі стояли й дивилися одне на одного. Гаррі не міг осягнути гіркої звістки. Дикозор загинув... не може такого бути... Дикозор, такий витривалий, такий відважний, він завжди виходив з води сухий...
Ніхто нічого не сказав, та всі раптом усвідомили, що вже немає сенсу стояти на подвір’ї, й мовчки пішли за містером і місіс Візлі в «Барліг», у вітальню, де реготали Фред і Джордж.
- Що таке? - запитав Фред, побачивши їх. - Що сталося? Хто?..
- Дикозор, - відповів містер Візлі. - Загинув.
Усмішки близнюків перетворилися на болісні гримаси. Ніхто не знав, що робити. Тонкс тихо плакала в хустинку. Гаррі знав, що їх з Дикозором поєднували дружні стосунки, вона була його улюбленицею, його протеже в міністерстві магії. Геґрід сів на підлогу в кутку, де було найбільше вільного місця, і витирав очі своєю хустинкою-як-скатертинкою.
Білл підійшов до буфета й вийняв пляшку вогневіскі й чарки.
- Прошу, - він помахом чарівної палички роздав присутнім дванадцять повних чарок, а тринадцяту підняв сам. - За Дикозора.
- За Дикозора, - повторили всі і випили.
- За Дикозора, - трохи запізно сказав Геґрід, гикнувши.
Вогневіскі обпалило Гаррі горлянку; цей вогонь ніби знову запалив почуття, проганяючи заціпеніння й відчуття нереальності, додаючи відваги.
- То Манданґус зник? - перепитав Люпин, вихиливши чарку до дна.
Атмосфера в кімнаті миттю змінилась. Усі напружено дивилися на Люпина, воліючи, щоб він говорив далі, і водночас, здалося Гаррі, боялися того, що можуть почути.
- Я знаю, що ти думаєш, - сказав нарешті Білл, - я сам про це міркував. Вони нас чекали, правда? Але нас не міг зрадити Манданґус. Вони ж не знали, що буде семеро Поттерів, це їх спочатку спантеличило. А якщо ви вже забули, то нагадаю, що саме Манданґус запропонував отак їх надурити. Чого ж він тоді відразу не розкрив їм усі карти? Гадаю, що Данґ просто перелякався. Він не хотів у це встрявати, але Дикозор його примусив, а тоді за ними погнався Відомо-Хто. Тут кожен запанікує.
- Відомо-Хто діяв саме так, як і сподівався Дикозор, - шморгнула носом Тонкс. - Дикозор казав, що той шукатиме справжнього Гаррі біля найдосвідченіших, найвправніших аврорів. Спочатку він гнався за Дикозором, а коли Манданґус їх розкрив, полетів за Кінґслі...
- Т’ак, це все дьюже добге, - втрутилася Флер, - та все одно не пояснює, звідки вони знали, що ми забигаємо ’Аггі сьоготні. Хтось був дьюже недбалий. Хтось патякати язиком і виказав дату вильоту. Це єдине пояснення, чому вони знали дату, але не весь плян.
На її вродливому обличчі блищали сльози. Флер з викликом поглядала на всіх, мовби підбурюючи щось їй заперечити. Ніхто не заперечив. Тишу порушувало тільки гикання Геґріда, що безуспішно затуляв рот хустинкою-як-скатертинкою. Гаррі глянув на Геґріда, який зовсім недавно ризикував власним життям, щоб урятувати Гаррі... на Геґріда, котрого він любив, котрому довіряв, який колись здуру вибовкав життєво необхідну Волдемортові інформацію в обмін на драконяче яйце...
- Ні, - голосно промовив Гаррі, й усі здивовано повернулися до нього: вогневіскі ніби додало гучності його голосу. - Тобто... якщо хтось і зробив помилку, - пояснив свою думку Гаррі, - і бовкнув зайве, то це ж не було навмисне. Не можна нікого звинувачувати, - додав він знову неприродно голосно. - Треба довіряти одне одному. Я вірю вам усім і не думаю, що хтось із вас міг здати мене Волдемортові.
Після цих слів знову запала тиша. Всі дивилися на нього. Гаррі відчув, як пашіє лице, і випив ще ковток вогневіскі. П’ючи, подумав про Дикозора. Дикозор завжди з сарказмом ставився до Дамблдорової готовності довіряти людям.
- Чудові слова, Гаррі, - несподівано озвався Фред.
- Правильно, правильно, - додав Джордж, упівока поглядаючи на Фреда, в якого сіпався кутик рота.
Люпин подивився на Гаррі з дивним виразом обличчя, так, ніби його жалів.
- Думаєте, я дурень?! - вигукнув Гаррі.
- Ні, думаю, що ти такий, як Джеймс, - заперечив Люпин, - а він недовіру до друзів вважав найбільшою ганьбою.
Гаррі знав, на що натякає Люпин: на те, що батька зрадив його товариш, Пітер Петіґру. Його охопила незрозуміла лють. Хотів заперечити, але Люпин відвернувся від нього, поставив чарку на столик і звернувся до Білла:
- Є ще одна робота. Я запитаю Кінґслі, чи він...
- Ні, - миттю заперечив Білл, - я це зроблю, я піду.
- Куди ви зібралися? - запитали в один голос Тонкс і Флер.
- Треба забрати Дикозорове тіло, - пояснив Люпин.
- А це не може?.. - почала було місіс Візлі, благально дивлячись на Білла.
- Зачекати? - договорив за неї Білл. - Невже ти хочеш, щоб його забрали смертежери?
На це ніхто нічого не заперечив. Люпин і Білл попрощалися й пішли.
Усі, крім Гаррі, попадали на стільці. Раптовість і неминучість смерті висіли в повітрі, мов мара.
- Я теж мушу піти, - озвався Гаррі.
Десять пар очей злякано звернулося до нього.
- Не кажи дурниць, Гаррі, - застерегла його місіс Візлі. - Що ти верзеш?
- Мені не можна тут лишатися.
Він потер чоло - знову почало пекти. Понад рік не було такого болю.
- Поки я тут, ви всі в небезпеці. Я не хочу...
- Та що за нісенітниці! - обурилася місіс Візлі. - Усе сьогодні робилося для того, щоб безпечно тебе сюди переправити, і, слава Богу, вдалося. І Флер уже погодилась, що весілля буде тут, а не у Франції, ми все підлаштували так, щоб залишатися тут разом і помагати тобі...
Вона нічого не зрозуміла. Тепер він почувався ще гірше.
- Якщо Волдеморт довідається, що я тут...
- Та як же він довідається? - здивувалася місіс Візлі.
- Гаррі, є ціла дюжина місць, де ти зараз міг би бути, - сказав містер Візлі. - Він ніяк не може знати, в якому із захищених будинків ти перебуваєш.
- Та я ж не за себе турбуюся! - вигукнув Гаррі.
- Ми знаємо, - спокійно продовжував містер Візлі, - але всі наші сьогоднішні зусилля ні до чого, якщо ти нас покинеш.
- Ніде ти си не підеш, - прохрипів Геґрід. - Бодай ти скис, Гаррі, після всього, що ми пережили, доставляючи тебе сюди!
- Я що, дарма втратив вухо? - обурився Джордж, підводячись на подушках.
- Я знаю, що...
- Дикозор не захотів би...
- Я ЗНАЮ! - заревів Гаррі.
Він відчував, ніби його загнали в кут і шантажують. Невже вони гадають, що він не знає, скільки вони для нього зробили, невже не розуміють, що саме тому він і хоче звідси піти, поки своєю присутністю не завдав ще більших страждань? Запала довга й ніякова тиша, під час якої його шрам і далі поколював і пульсував. Нарешті цю тишу порушила місіс Візлі.
- А де Гедвіґа, Гаррі? - запитала вона, піддобрюючись. - Можемо поставити її біля Левконії й погодувати.
У грудях все стислося. Він не міг сказати їй правди. Допив вогневіскі, уникаючи відповіді.
- Чекай, Гаррі, от піде поголос, що ти знов це зробив, - озвався Геґрід. - Вислизнув від нього, поборов єго, коли він тебе ледве не злапав!
- Це не я, - понуро заперечив Гаррі. - Це моя паличка. Моя чарівна паличка діяла сама собою.