Він раптом по-справжньому це усвідомив; він засоромився сліз, що набігли на очі. Сова була його другом, його єдиним зв’язком з магічним світом, коли він змушений був вертатися до Дурслів.

Геґрід простяг величезну руку й боляче поплескав його по плечах.

- Нічо, - сказав грубувато. - Нічо. Вона си жила довго й файно...

- Геґріде! - попередив Тед Тонкс, бо щітка для волосся спалахнула яскраво-синьо, і Геґрід ледве встиг покласти на неї пальця.

Щось смикнуло Гаррі в районі пупа, немовби він упіймався на невидимий гачок, і потягло в порожнечу, де він шалено закрутився, відлітаючи разом з Геґрідом від містера Тонкса, не відпускаючи пальця від летиключа. За кілька секунд його ноги гупнули з розмаху об тверду землю і він упав на руки й коліна на подвір’ї «Барлогу». Почув якісь крики. Відкинув згаслу щітку, підвівся, похитуючись, і побачив місіс Візлі та Джіні, що вибігали сходами із задніх дверей. Геґрід, що теж гепнувся, приземляючись, тяжко зводився на ноги.

- Гаррі? Ти справжній Гаррі? Що сталося? Де всі інші? - лементувала місіс Візлі.

- Як де? Невже ще ніхто не повернувся? - важко дихав Гаррі.

Відповідь читалася на зблідлому обличчі місіс Візлі.

- Смертежери вже чекали, - пояснив Гаррі. - Нас оточили відразу, як ми злетіли... вони знали, що це мало бути цієї ночі... не знаю, що сталося з іншими. Нас переслідувало четверо, ми все робили, щоб утекти, а тоді нас догнав Волдеморт...

Він чув у своєму голосі нотки самовиправдання, ніби благав її зрозуміти, чому він не знав, що сталося з її синами, але...

- Слава Богу, що з тобою все добре, - зітхнула вона, пригортаючи Гаррі, хоч він відчував, що на це не заслуговує.

- Часом не маєш якогось бренді, Молі? - тремтячим голосом запитав Геґрід. - Щоб поправити здоровля.

Вона могла б вичаклувати плящину, проте кинулася в дім, і Гаррі зрозумів, чому - місіс Візлі не хотіла, щоб у цю мить бачили її лице. Він обернувся до Джіні, і та відразу задовольнила його невисловлене благання отримати хоч якусь інформацію.

- Рон і Тонкс мали повертатися перші, але спізнилися до свого летиключа, і він прилетів без них, - показала вона на іржаву бляшанку з-під олії, що лежала на землі неподалік. - А цей, - тицьнула вона пальцем у старовинні парусинові туфлі, - мав повернутися з татом і Фредом, вони мали прилетіти другі. Ви з Геґрідом мали бути треті, а Джордж і Люпин, якщо встигнуть, - зиркнула вона на годинник, - прибудуть з хвилини на хвилину.

Знову з’явилася місіс Візлі з пляшкою бренді і вручила її Геґрідові. Той розкрутив кришечку й видудлив бренді одним духом.

- Мамо! - крикнула Джіні, показуючи на місце за кілька кроків.

Темряву осяяло синє світло, що дедалі яскравішало, а тоді з’явилися Люпин і Джордж. Якийсь час вони ще крутилися, а тоді попадали. Гаррі миттю збагнув - сталося щось погане. Люпин підтримував непритомного закривавленого Джорджа.

Гаррі підбіг до них і підхопив Джорджа попід ноги. Удвох з Люпином вони понесли Джорджа в будинок, через кухню занесли до вітальні й поклали на диванчик. Коли лампа освітила Джорджеву голову, Джіні зойкнула, а Гаррі відчув, як у грудях щось обірвалося: у Джорджа не було одного вуха. Голову й шию збоку заливала яскрава червона кров.

Не встигла місіс Візлі нахилитися над сином, як Люпин уже схопив Гаррі за руку й доволі безцеремонно поволік назад у кухню, де Геґрід усе ще намагався протиснути в двері своє масивне тіло.

- Йой! - обурився Геґрід. - Ану пусти! Відпусти Гаррі! Люпин його проіґнорував.

- Яке створіння сиділо в кутку, коли Гаррі Поттер уперше зайшов у мій кабінет у Гоґвортсі? - запитав він, легенько струснувши Гаррі. - Відповідай!

- Е-е... здається, ґринділ в акваріумі?

Люпин відпустив Гаррі й притулився спиною до серванта.

- Шо то всьо має значити?! - заревів Геґрід.

- Вибач, Гаррі, але я мусив перевірити, - стисло пояснив Люпин. - Нас зрадили. Волдеморт знав, що тебе забиратимуть сьогодні, а сказати йому про це могли тільки ті, хто безпосередньо розробляв план. Ти міг виявитися самозванцем.

- А чо ти тоді й мене не перевіриш? - засопів Геґрід, що й досі не міг протиснутися в двері.

- Ти напіввелетень, - пояснив Люпин, дивлячись на Геґріда. - Багатозільна настійка діє тільки на людей.

- Жоден член Ордену не сказав би Волдемортові, що ми вирушаємо сьогодні, - заперечив Гаррі, бо ця думка була жахлива, він не вірив, що хтось на таке здатний. - Волдеморт аж наприкінці мене наздогнав, спочатку він не знав, котрий справжній я. Якби він був посвячений у наш план, то з самого початку знав би, що я буду з Геґрідом.

- Волдеморт тебе наздогнав? - різко перепитав Люпин. - І що сталося? Як ти врятувався?

Гаррі стисло розповів, як смертежери, що за ним гналися, якимось чином розпізнали в ньому справжнього Гаррі, як вони припинили гонитву, а тоді, мабуть, викликали Волдеморта, і той з’явився буквально за мить перед тим, як вони з Геґрідом досягли рятівного прихистку в батьків Тонкс.

- Вони тебе впізнали? Але як? Що ти зробив?

- Я... - Гаррі намагався згадати. Уся ця подорож зливалася в суцільну смугу паніки й розгубленості. - Я побачив Стена Шанпайка... знаєте, того хлопця, що працював кондуктором на «Лицарському автобусі»? І я спробував його роззброїти, замість... бо він же не усвідомлював, що робить. Його ж, мабуть, імперіуснули?

Люпин мав ошелешений вигляд.

- Гаррі, та про яке ти роззброєння говориш! Вони тебе хотіли впіймати і вбити! Принаймні приголомшуй їх, якщо не готовий убивати!

- Ми ж були на висоті кількасот метрів! Стен був сам не свій, а якби я його приголомшив і він би зірвався вниз, то відразу б загинув, не треба було б і «Авади кедаври»! Два роки тому «Експеліармус» урятував мене від Волдеморта, - виклично додав Гаррі. Люпин йому нагадав глузливого гафелпафця Захаріаса Сміта, котрий висміював Гаррі за намагання навчити роззброюванню Дамблдорову армію.

- Так, Гаррі, - ледве стримуючись, прохрипів Люпин, - і це сталося на очах у смертежерів! Ти вже мені вибач, але в мить, коли тобі загрожувала нагла смерть, це був, м’яко кажучи, незвичний хід. А повторювати його сьогодні на очах у смертежерів, які були присутні під час того першого випадку або про нього чули - це було просто самогубство!

- То я що, мав убити Стена Шанпайка? - сердито вигукнув Гаррі.

- Звичайно, ні, - заперечив Люпин, - але смертежери... чесно кажучи, і всі інші... сподівалися, що ти у відповідь нападеш. «Експеліармус» - корисне закляття, Гаррі, проте смертежери вважають, що ти тільки ним і користуєшся, і я вимагаю, щоб так більше не було!

Після Люпинових слів Гаррі почувався ідіотом, однак у душі в нього ще жевріла жаринка непокори.

- Я не вбиватиму людей тільки тому, що вони перейшли мені дорогу, - сказав Гаррі. - Це Волдемортів стиль.

Люпин не встиг нічого відповісти: Геґрід нарешті протиснувся в двері, пошкандибав до стільця й сів. Стілець одразу розламався.

Не звертаючи уваги на Геґрідові нарікання й вибачення, Гаррі знову звернувся до Люпина:

- А з Джорджем усе буде гаразд?

Від цього запитання Люпинове роздратування ніби випарувалось.

- Гадаю, що так, хоч вухо вже не відновити, бо його відірвало закляттям...

Знадвору долинув якийсь шум. Люпин кинувся до дверей. Гаррі перестрибнув через Геґрідові ноги й вибіг надвір.

Там, на подвір’ї, з’явилися дві постаті, і Гаррі, підбігаючи до них, побачив, що це Герміона, яка поверталася до свого нормального вигляду, та Кінґслі. Обоє трималися за зігнутий вішак для одягу. Герміона кинулася Гаррі в обійми, а от Кінґслі не виявив ані найменшої радості від зустрічі. Гаррі побачив з-за Герміониного плеча, як він підняв чарівну паличку й націлився Люпинові в груди.

- Які останні слова сказав нам Албус Дамблдор?

- «Гаррі - наша найбільша надія. Довіртеся йому», - спокійно відповів Люпин.

Кінґслі націлив паличку на Гаррі, однак Люпин сказав:

- Це він, я вже перевірив!