На мапі він накреслив йому маршрут і пояснив, що всі стежки в степу ведуть до Люкноу. Ця дорога простягається прямо на південь аж до узбережжя і там круто звертає до Мельбурна. Мюльреді має не відхилятися від наміченого напрямку. Тоді він нізащо не заблукає.
Небезпека чигала тільки поблизу табору, в районі декількох миль, де, ймовірно, ховалися в засідці Бен Джойс і його банда. Тож завдання Мюльреді – проминути ці місця. Тоді він стане недосяжний для каторжників і успішно дістанеться Мельбурна.
О шостій, щойно пообідали, як почалася жахлива злива. Намет був дірявий, мов решето, тож усі заховалися у фургоні. Він намертво загрузнув у глині, спираючись на неї, як фортеця на фундамент. В арсеналі у мандрівників було сім карабінів та сім револьверів, що давало їм змогу витримати досить тривалу облогу. Їм не бракувало ні їжі, ні патронів. А за шість днів «Дункан» мав прибути до затоки Туфолда, і вже наступної доби його команда мала з’явитися на іншому березі Снові. Навіть якщо не вдасться переправитися через річку, каторжники все одно змушені будуть відступити перед озброєним супротивником. Та спершу Мюльреді мав успішно виконати своє небезпечне доручення.
О восьмій вечора надворі було хоч в око стрель. Настав час вирушати в путь. Привели коня. Копита завбачливо обгорнули ганчірками, щоб він безшумно ступав по землі. Тварина виглядала виснаженою, проте саме від її витривалості залежав порятунок усього загону. Майор порадив Мюльреді поберегти коня, щойно він опиниться за межами досяжності каторжників. Нехай матрос запізниться на півдня, зате добереться до корабля.
Джон Манглс передав матросові револьвера, якого сам зарядив. Це була потужна зброя в руках відважної людини, адже шість пострілів поспіль могли легко розчистити дорогу від бандитів. Мюльреді скочив на коня.
– Передай цього листа Тому Остіну, – мовив Гленарван. – Скажи, щоб він одразу вів «Дункан» до затоки Туфолда. Якщо нас там не буде, це означатиме, що ми не знайшли спосіб переправитися через Снові. Тоді нехай Остін поквапиться нам на допомогу. Що ж, щасливої дороги, мій відважний матросе. Бережи тебе Господь!
Гленарван, Гелена та Мері міцно потисли Мюльреді руку. Цей від’їзд глухої дощової ночі, дорогою, де на кожному кроці чигала небезпека, неозорими просторами дикого незвіданого краю, змусив би будь-чиє серце стиснутись від болю, та тільки не відважного матроса.
– Прощавайте, сер, – мовив він спокійно. І незабаром щез у пітьмі.
Тимчасом буря лютувала не на жарт. Сухі гілки евкаліптів глухо вдарялись одна об одну. Іноді навіть чути було, як вони з хрускотом відламувались і падали на вогку землю. Тієї страшної ночі впало не одне гігантське сухе дерево. Серед тріскоту дерев і реву Снові завивав ураган. Густі хмари, що їх гнав вітер на схід, слались низько понад землею, наче клуби пари. Непроглядний морок лише додав цій ночі моторошності.
По від’їзді Мюльреді мандрівники забились у фургон. Гелена, Мері, Гленарван і Паганель розташувались у наглухо закритому передньому відділі. У другому відділі влаштувались Олбінет, Вільсон і Роберт. Майор із Джоном Манглсом вартували надворі.
Двоє вірних вартових стояли на сторожі, мужньо витримуючи пориви дощу з вітром, що боляче шмагали їхні обличчя. Вони намагалися розгледіти щось у пітьмі, такій сприятливій для нападу. Завивання буревію, тріскіт гілляччя, шум од повалених дерев та ревіння скаженої річки заважали бодай щось розчути.
Та навіть серед цього оглушливого шуму часом наставав короткий затишок. Вітер замовкав, наче переводив дух. І тільки Снові вирувала. Тоді тиша здавалась особливо глибокою, і майор із Джоном Манглсом намагались подвоїти пильність.
В одну із таких митей затишшя до них долинув пронизливий свист. Джон Манглс швидко підійшов до майора.
– Чули? – запитав він.
– Так, – відповів Мак-Наббс. – Що то було: людина чи звір?
– Людина, – впевнено відповів Джон Манглс.
Вони стали напружено прислухатися. Раптом знову почувся свист. За ним вони наче розчули постріл. Більше нічого не було чути, адже тієї ж миті знову заревла буря.
Мак-Наббс і Джон Манглс стали біля підвітряного боку фургона, як розчахнулись шкіряні запони на ньому і до товаришів вийшов Гленарван. Він також чув свист і постріл, який відбився луною під брезентом фургона.
– Звідкіль долинав свист? – запитав він.
– Звідтіль, – Джон Манглс показав рукою в бік темної гори, якою поїхав Мюльреді.
– Як далеко?
– Звуки доніс вітер, тож, либонь, це сталося милі за три.
– Ходімо! – мовив Гленарван, закинувши на плече карабін.
– Усі залишаються на місцях, – відрубав майор. – Це пастка. Бандити хочуть, щоб ми відійшли якнайдалі від фургона.
– А якщо вони вбили Мюльреді? – наполягав Гленарван, хапаючи за руку Мак-Наббса.
– Ми з’ясуємо це завтра, – холоднокровно відповів майор. Він вирішив будь-що утримати Гленарвана від цього необдуманого вчинку.
– Вам не можна полишати табір, сер, – сказав Джон Манглс, – пі ду я.
– У жодному разі, – суворо заперечив Мак-Наббс. – Невже ви хочете, щоб нас перебили поодинці? Ви хочете послабити наші сили, хочете здатися на милість цих бандюків? Якщо вони вбили Мюльреді, то це горе вже не виправити. Тоді навіщо нам жертвувати другою людиною? Мюльреді випав жереб, і тому він вирушив у путь. Якби жереб випав мені, то на його місці опинився б я, і я не чекав би нічиєї допомоги.
Майор мав рацію, коли не пускав Гленарвана й Джона Манглса. Шукати матроса такої глупої ночі в лісі, де за будь-яким кущем міг чигати каторжник, було цілковитим безумством. Загін Гленарвана був занадто малий, щоб ризикувати чиїмось життям.
Однак Гленарван, очевидно, ніяк не міг погодитись із майором. Його рука нервово стискала карабін. Він ходив навколо фургона, дослухаючись до найменшого шереху, вдивлявся у лиховісний морок. Його гризла думка, що близька йому людина лежить десь смертельно поранена й марно кличе на допомогу тих, заради кого їй довелося ризикувати життям. Мак-Наббс не був певен, що зможе стримати Гленарвана, якщо той кинеться на постріли Бена Джойса.
– Заспокойтесь, Едуарде, – мовив він, – заспокойтесь і послухайте друга. Зараз вам слід подумати про Гелену, про Мері Грант, про тих, хто нині перебуває тут. Куди ви подастеся? Де шукатимете Мюльреді? На нього напали не менше ніж за дві милі звідсіль. Та на якій стежці? Як туди дістатися?
Раптом, наче на потвердження майорових слів, донісся жалісний крик.
– Чуєте? – сполошився Гленарван.
Цей крик долинув з того ж боку, звідкіля стріляли. І відбувалося це за якихось чверть милі звідсіль. Гленарван відштовхнув майора і вже хотів було тікати стежиною до лісу, коли за триста кроків од фургона почулося:
– Рятуйте! Пробі!
Голос був одчайдушний, жалібний. Джон Манглс кинувся із майором на крик і невдовзі вони помітили людину, що поповзом наближалася до них. То був поранений Мюльреді. Коли товариші підняли його, їхні руки заюшила кров.
Злива посилилась. Ураган вирував у верхів’ї сухостою. Борючись із навісними поривами вітру, Гленарван, майор і Джон Манглс понесли Мюльреді до фургона.
Коли вони ввійшли всередину, всі посхоплювалися на ноги. Паганель, Роберт, Вільсон, Олбінет вийшли з фургона, а Гелена поступилася своїм місцем. Майор зняв з матроса куртку, мокру від крові й дощу, і побачив на правому боці глибоку ножову рану. Він вправно перев’язав рану, ось тільки не міг визначити, чи зачепив ніж життєво важливі органи. З рани безперервно цебеніла яскраво-червона кров. Мертвотна блідість і кволість Мюльреді свідчили про серйозне поранення. Майор обмив краї рани, наклав щільний тампон із труту й кількох шарів корпії та зафіксував тугою пов’язкою. Кровотеча припинилася. Мюльреді повернули на здоровий бік, підняли голову і Гелена дала йому випити кілька ковтків води.
За чверть години поранений, що досі лежав нерухомо, заворушився. Він розплющив очі й став щось шепотіти. Майор нахилився до нього й почув, як він кілька разів повторив: