– Лист… Бен Джойс…
Майор уголос повторив ці слова. Що мав на увазі Мюльреді? Бен Джойс напав на матроса, але з якою метою? Невже заради того, щоб завадити йому дістатись до «Дункана»? А лист? Гленарван обшукав кишені Мюльреді. Листа до Тома Остіна там не було!
Ніч видалась тривожною. У фургоні ніхто й на мить не склепив очей – усі тремтіли за життя матроса, в якого почалася гарячка. Гелена й Мері, сестри милосердя, не відходили від нього й на мить. Жодного хворого не доглядали так дбайливо і з такою увагою та співчуттям.
Дощ ущух лише на світанку. Та важкі хмари ще сунули небом. Земля була встелена гілками, глина розмокла. Фургон, щоправда, не повністю загруз, але підійти до нього стало важче.
Джон Манглс, Паганель і Гленарван на світанку вирушили оглянути територію табору. Вони вийшли на закривавлену стежку. Жодних слідів Бена Джойса та його ватаги. На місці, де напали на матроса, вони знайшли два трупи каторжників – їх дістали кулі Мюльреді. Один із них був ковалем із Блек-Пойнта. На застигле обличчя злочинця страшно було дивитися – такий жахливий був його передсмертний вищир. Гленарван наказав повернути до табору, нерозумно ж бо полишати його без нагляду.
До фургона вони підійшли вкрай стурбовані.
– Годі навіть мріяти посилати нового гінця до Мельбурна, – мовив Гленарван.
– Одначе це необхідно зробити, сер, – заперечив Джон Манглс, – я спробую щастя там, де матрос зазнав поразки.
– Ні, Джоне, ви не маєте коня, тож і мандрівка завдовжки двісті миль неможлива.
І справді, кінь Мюльреді, єдина вціліла тварина, зник. Чи його вбили каторжники, чи він злякався і втік, чи його захопили злочинці?
– Хай там як, – мовив Гленарван, – а розлучатись ми більше не будемо. Зачекаємо тут тиждень-два, поки спадуть води Снові, а потім дійдемо до затоки Туфолда і звідтіля вже безпечним шляхом надішлемо на «Дункан» наказ іти до східного узбережжя.
– Це наш єдиний вихід, – погодився Паганель.
– Що ж, друзі, – провадив Гленарван, – повторюю: ми більше не будемо розлучатися. Адже самому пробиратися крізь ці хащі, які кишать розбійниками, занадто небезпечно.
Гленарван двічі мав рацію, пропонуючи відмовитися від нової спроби послати гінця до Мельбурна й перечекати, доки спадуть води Снові. Вони перебували за 35 миль од Делегіта, першого прикордонного містечка провінції Новий Південний Уельс. Там, звісно, вони знайдуть транспорт, щоб дістатися затоки Туфолда, і звідти надішлють телеграму на «Дункан». Це було досить розумно, але запізно. Якби Гленарван не послав Мюльреді по дорозі на Люкноу, то їм би вдалося уникнути прикростей, та й матрос не лежав би зараз смертельно поранений.
А в таборі тимчасом з’явилася надія.
– Йому ліпше! – вигукнув Роберт, кидаючись в обійми Гленарвану, коли той повернувся до табору.
– Мюльреді стало краще?
– Так, Едуарде, – відповіла Гелена. – Криза позаду. Наш матрос житиме!
– Де Мак-Наббс? – запитав Гленарван.
– Він саме в нього. Мюльреді хотів щось розповісти майорові. Не заважай їм.
І справді, ще годину тому матрос палав у гарячці, але зараз ситуація стабілізувалась. Щойно Мюльреді прийшов до тями, як одразу ж попросив покликати Гленарвана або майора. Мак-Наббс спершу заборонив кволому пораненому говорити, але той наполягав, майорові довелося здатися.
Їхня розмова тривала вже кілька хвилин, відколи повернувся Гленарван. Залишалось тільки чекати, поки майор звільниться. Незабаром з-за шкіряної заслони показався Мак-Наббс. Він зайшов до намету, де на нього вже чекали друзі. Зазвичай спокійне обличчя майора тепер було стурбоване. Коли ж його погляд упав на Гелену й Мері, на майоровому обличчі прочиталась глибока печаль.
Гленарван став розпитувати майора. Ось, що Мак-Наббс повідомив.
Полишивши табір, Мюльреді їхав стежкою, яку вказав йому Паганель. Він їхав так швидко, наскільки це було можливо в нічній пітьмі. За його розрахунками, він подолав приблизно дві милі, як раптом декілька постатей, найімовірніше, їх було п’ятеро, відрізали дорогу коневі. Кінь здибився. Мюльреді вихопив пістолет і відкрив вогонь. Двоє впали. У спалаху пострілів він упізнав Бена Джойса. Більше Мюльреді нічого не пам’ятає. Не встиг він розрядити до кінця револьвер, як відчув потужний удар у бік. Убивці подумали, що він помер, і почали обшук. Матрос почув, як один зі злочинців раптом вигукнув: «Наш лист!» – «Сюди давай! – наказав Бен Джойс. – Тепер «Дункан» наш!»
По цих словах у Гленарвана вихопився крик. Мак-Наббс провадив:
– «Ловіть коня, – наказав Бен Джойс, – за два дні я буду на борту «Дункана», а ще за шість – у затоці Туфолда. Там і зустрінемось. У цей час загін Гленарвана ще міситиме болото біля Снові. Перейдіть річку через Кемпльпірський міст, доберіться до узбережжя і чекайте там на мене. Я знайду спосіб провести вас на борт «Дункана». І щойно ми викинемо команду за борт, одразу ж станемо господарями Індійського океану!» – «Ура Бенові Джойсу!» – горланили каторжники. Привели коня Мюльреді, і Бен Джойс чвалом помчав у напрямку Люкноу. Ватага ж попрямувала до річки. Важко поранений Мюльреді знайшов у собі сили доповзти до того місця, де ми його знайшли напівживого. Ось таке мені розповів Мюльреді, – підсумував Мак-Наббс. – Тепер ви розумієте, чому хоробрий матрос так наполягав на розмові зі мною, – додав він.
Майорова розповідь вжахнула Гленарвана.
– Пірати! Пірати! – вигукнув він. – Вони знищать мою команду! Вони захоплять мій «Дункан»!
– Саме так, – відповів Мак-Наббс. – Бен Джойс нападе на екіпаж і…
– Тоді нам необхідно дістатися узбережжя раніше за цих негідників! – вигукнув Паганель.
– Але як переправитись через Снові? – запитав Вільсон.
– Так само, як переправились каторжники, – відповів Гленарван. – Вони перейдуть Кемпльпірський міст, і ми це зробимо!
– А як бути з Мюльреді? – запитала Гелена.
– Ми понесемо його! Нестимемо по черзі. Я не можу дозволити злочинцям вирізати мою беззахисну команду!
Перейти Снові через Кемпльпірський міст можна було, але й був великий ризик. Каторжники могли зробити засідку біля мосту й охороняти його. Їх було щонайменше тридцятеро проти семи. Та трапляються випадки в житті, коли залишається тільки йти вперед, не озираючись.
– Сер, – звернувся до Гленарвана Джон Манглс, – перш ніж зважитися на такий ризикований крок, перейти Кемпльпірський міст, слід попередньо його обстежити. Я це беру на себе.
– Я з вами, Джоне, – заявив Паганель.
Пропозиція географа була прийнята, і обидва вони стали збиратися в путь.
Їм належало спуститися за течією Снові до мосту, що його згадував Бен Джойс, уникаючи зустрічі з каторжниками, які, ймовірно, стерегли береги річки.
Отже, два відважні мандрівники, озброєні і з достатнім запасом харчів, вирушили в путь, продираючись крізь височезні очерети, що росли обабіч берегів.
На них чекали протягом дня. Звечоріло, а вони не повертались. У таборі вже стривожились.
Нарешті десь об одинадцятій Вільсон сповістив про їхнє наближення.
Паганель і Джон Манглс знемагали від утоми, подолавши десять миль.
– То як міст? – одразу ж кинувсь із запитанням Гленарван.
– Так, це міст із ліан, – відповів Джон Манглс. – Каторжники і справді переправились через нього, але…
– Що «але»? – повторив Гленарван, передчуваючи нове лихо.
– Вони перейшли міст і спалили його! – відповів Паганель.
Розділ XXII. Іден
Слід було негайно діяти, а не впадати у відчай. Кемпльпірський міст згорів, тож потрібно було будь-що переправитися через Снові й ді статися до затоки Туфолда раніше за банду Бена Джойса. Тому Гленарван і Джон Манглс, не гаючи часу на балачки, наступного дня пішли до річки, щоб на місці вирішити, як організувати переправу.