– Зауважте, – вів далі Джон Манглс, – за якихось чотири-п’ять днів ми прибудемо до Ідена.
– Чотири-п’ять днів? – перепитав Айртон і похитав головою. – Рахуйте п’ятнадцять-двадцять, капітане, коли не хочете помилитися.
– П’ятнадцять-двадцять днів на 75 миль! – вигукнув Гленарван.
– Щонайменше, сер. Нам доведеться подолати найважчий відтинок шляху по Вікторії – пустельні місця. Там, за словами скватерів, немає навіть стоянок, нічого не можна добути. Просуватись доведеться із сокирою чи смолоскипом у руках, а це означає, що за день ви подолаєте небагато миль.
Айртон говорив упевнено. Усі запитливо дивились на Паганеля, а той кивком підтверджував кожне боцманове слово.
– Хай так, – сказав Джон Манглс, – тоді наказ на «Дункан» ви надішлете за п’ятнадцять днів.
– Крім того, – провадив Айртон, – те, що я назвав, не є головною перепоною на шляху. Аби перейти Снові, нам доведеться перечекати, поки спаде вода.
– Чекати? – вигукнув молодий капітан. – Хіба не можна перейти бродом?
– Гадаю, що ні, – відповів Айртон. – Я спробував було сьогодні вранці перейти річку, та марно. Така велика вода – рідкість о цій порі, та оскільки ми тут опинилися, нічого вже не вдієш.
– Хіба Снові така широка? – запитала Гелена Гленарван.
– Широка і глибока, пані, – відповів Айртон. – Завширшки сягає до милі, і течія дуже стрімка. Навіть досвідчений плавець навряд чи її перепливе.
– То й що! – вигукнув Роберт. Його аж ніяк не засмутили слова боцмана. – Зладнаємо човника! Зрубаємо дерево, видовбаємо середину і попливемо. Та й по всьому.
– Молодчина, син капітана Гранта! – вигукнув Паганель.
– І він має рацію, – додав Джон Манглс. – Так і зробимо. Гадаю, не варто гаяти час у марних суперечках.
– Що скажете на це, Айртоне? – поцікавився Гленарван.
– Боюсь, сер, якщо ми вчасно не отримаємо допомоги, то ще місяць сидітимемо на берегах Снові.
– Ви хочете сказати, що маєте інший, кращий план? – уже трохи роздратовано спитав Джон Манглс.
– Так, якщо «Дункан» покине Мельбурн і прибуде до східного узбережжя.
– Знову «Дункан»! І як, цікаво, яхта, прибувши до затоки Туфолда, допоможе нам туди дістатися?
– Я не наполягаю на своїй пропозиції, і те, що кажу, роблю задля спільних інтересів, тож і готовий вирушити в путь за першим наказом, – ухильно відповів Айртон після хвилини розмірковувань.
І він схрестив руки на грудях.
– Це не відповідь, Айртоне, – зауважив Гленарван. – Відкрийте нам ваші плани, і ми їх обговоримо. Що ви пропонуєте?
– Я пропоную таке: з огляду на наше скрутне становище вважаю за правильне не ризикувати, а чекати тут на допомогу, – розпочав Айртон спокійним упевненим голосом. – Ця допомога може надійти до нас лише із «Дункана». Нам варто тут отаборитися, а хтось має поїхати й віддати наказ Тому Остіну вирушити до затоки Туфолда.
Така пропозиція спантеличила мандрівників, а Джон Манглс не приховував свого невдоволення.
– За цей час, – вів далі Айртон, – вода в Снові спаде, і ми перейдемо її бродом або збудуємо човна і перепливемо. Ось такий мій план, сер.
– Що ж, Айртоне, – мовив Гленарван. – Ваша пропозиція заслуговує на обговорення. Та в неї є велика вада: зволікання. Зате ми можемо уникнути реальної небезпеки. Що скажете, друзі мої?
– Кажіть ви, любий Мак-Наббсе, – звернулась Гелена до майора. – Від початку обговорення ви не зронили жодного слова.
– Як вас цікавить моя думка, то скажу так: я підтримую план Айтрона, бо він мислить як людина розумна та обачна.
Усі здивувалися Мак-Наббсовій відповіді, адже досі він весь час виступав проти боцмана. Здивований Айртон кинув на майора швидкий погляд. Паганель, Гелена, матроси, які й до того були на боці Айртона, тепер перестали вагатися, майорові слова розвіяли їхні останні сумніви.
Гленарван оголосив, що боцманів план схвалено.
– То що, Джоне, – звернувся він до молодого капітана, – ви вже також згідні, що найліпше отаборитися на березі ріки й чекати на засоби переправи?
– Так, – відповів Джон Манглс, – тільки якщо наш гонець перепливе Снові.
Усі звернули погляди на боцмана. Той зухвало посміхнувся.
– Нашому гінцеві не доведеться переправлятися через річку, – сказав він.
– Тобто? – здивувався Джон Манглс.
– Він повернеться на Люкновську дорогу і попрямує до самого Мельбурна.
– Двісті п’ятдесят миль пішки! – скрикнув молодий капітан.
– Ні, верхи, – відповів Айртон. – У нас є кінь, на вигляд цілком здоровий кінь. За чотири дні він пройде цю відстань. Плюс два дні на перехід «Дункана» до затоки Туфолда і ще добу, аби дістатися до нашого табору. Отже, за тиждень наш гонець повернеться разом із матросами.
Майор на слова боцмана лише схвально кивав головою, що вельми здивувало Джона Манглса. Отож усі підтримали боцмана, залишалося тільки виконати цей план.
– Тепер, друзі, – сказав Гленарван, – треба обрати гінця. Я не приховую – завдання його важке й небезпечне. Хто ладен ризикнути собою заради товаришів? Хто відвезе наш наказ до Мельбурна?
Вільсон, Мюльреді, Джон Манглс, Паганель і навіть Роберт одразу ж висловили бажання вирушати в путь. Особливо наполягав Джон Манглс. Але тут озвався Айртон, що досі лише мочки слухав.
– Я знаю цей край. Не раз я блукав місцями пустельними й небезпечними. Я виберусь із такої халепи, де інший загине. Тому прошу відправити до Мельбурна саме мене. Ви дасте мені листа, адресованого помічникові яхти, і я обіцяю, що через шість днів «Дункан» кине якір у затоці Туфолда.
– Браво, Айртоне – мовив Гленарван. – Ви розумна й смілива людина, і неодмінно доможетесь свого.
Було очевидно: боцман здатен виконати це складне завдання краще за будь-кого в загоні. Усі погодилися з цим. Тільки Джон Манглс востаннє заперечив, зауваживши, що Айртон знадобиться під час розшуків слідів «Британії» і капітана Гранта. Та майор відповів, що експедиція залишатиметься на місці до повернення Айртона. Отже, відсутність боцмана аж ніяк не може зашкодити пошукам капітана Гранта.
– То рушайте в путь, Айртоне, – мовив Гленарван. – Не баріться і повертайтеся через Іден до нашого табору.
Очі боцмана переможно зблиснули. Айртон відвернувся, та Джон Манглс помітив цей радісний блиск. Молодий капітан лиш інстинктивно відчував, як зростає його недовіра до боцмана.
Айтрон тимчасом збирався в дорогу. Йому допомагали матроси: один порався біля коня, другий готував харчі. Гленарван писав листа до Тома Остіна. Він наказував йому негайно вирушати до затоки Туфолда і рекомендував Айртона як людину, що заслуговує на цілковиту довіру. Том Остін, прибувши на східне побережжя, мав надати матросів з «Дункана» у розпорядження Айртона.
Та щойно він приготувався це написати, як Мак-Наббс, що не відривав погляду від кузена, спитав якимсь особливим тоном, як той пише ім’я «Айртон».
– Так, як воно вимовляється, – відповів Гленарван.
– Це помилка, – спокійно заперечив майор, – воно вимовляється «Айртон», а пишеться «Бен Джойс»!
Розділ XX. «Ландія! Зеландія!»
Ім’я «Бен Джойс» пролунало як грім серед ясного неба. Айртон рвучко випростався. У його руці блиснув револьвер. Пролунав постріл. Гленарван упав. У лісі почалася стрілянина.
Джон Манглс і матроси, що спершу розгубилися через раптовий постріл, кинулись на Бена Джойса, але зухвалий злочинець уже зник і приєднався до своєї ватаги, що розсипалася по заліску камедних гігантів.
Намет не міг захистити від куль, тож довелося відступити. Легко поранений Гленарван звівся на ноги.
– У фургон! У фургон! – крикнув Джон Манглс, тягнучи за собою Гелену і Мері Грант, й незабаром вони опинились у безпечному місці за збитими з грубих дощок стінками фургона.