Коли до квартири зайшли Галина з чоловіком, там уже точилася словесна баталія не баченої до цього напруги.

— Що вона тут робить? Хто це такий? — ці два запитання повторювалися через короткі інтервали, які Іра заповнювала спопеляючими поглядами.

— Іро, нам потрібно поговорити, — втулила свого «п’ятака» свекруха. — Я його мати, я тут живу. А це — прошу любити й жалувати — мій чоловік, Максим Петрович Гулякін. Він також буде тут жити. — Галина посміхнулася, метельнула копичкою рудого волосся й пішла геть.

З території сина не долинало жодного звуку, навіть дитина не пищала. Вночі, звісно, було що почути: маля верещало, Ірина плакала, насправді не знаючи, що з ним робити, Віктор, тримаючись за голову, міряв кімнату широкими кроками й бубонів прокльони собі під носа. Бабуся ненав’язливо запропонувала свою допомогу, після німого схвалення взяла дитинку й, тихенько виспівуючи, пішла коридором, погойдуючи малятко на руках. У квартирі все заспокоїлося, втихомирилося, навіть невістка, коли Галина поклала до ліжечка заспокоєне дитя, подякувала крізь сон.

— Усе буде добре, Галочко, от побачиш! — погладив по плечу Максим, коли вона повернулася до ліжка.

І дійсно, наступного дня ніби хто змахнув чарівною паличкою. На Галину Сергіївну не наскакували, не питали, що вона тут робить і чи довго збирається хазяйнувати у власній домівці, не цікавилася Іринка Максимом та його планами на майбутнє. Вона просто лежала на ліжку й дивилася телевізор. Безупинно, цілодобово. На дитину не зважала, перекинула її на родину чоловіка. А за два тижні Ірися зовсім зникла… Разом із донечкою.

— Іра подала на розлучення, — повідомив переляканий Вітя. — Каже, забере Марусю… Мамо! Каже — забере Марусю. Вона зараз у подруги…

— А що ще каже? — запитала Галина, насторожившись. — Які умови твоєї капітуляції? За яких обставин припинить процес розлучення? — Мати здогадувалася, що Іринка має чіткий план подальших дій.

— Мамо, ти лише не починай відразу ображатися.

— Кажи вже, що там.

Син, захлинаючись від нервування, розповів, що Іринка не може жити під постійним пресингом інших людей. Недарма вона втекла зі свого дому. Її батьки живуть у селі. Не могла Ірина з ними жити, не сходилися характерами й світоглядами. То чого б це вона почала сходитися з чужими, якщо і свої їй не до вподоби? Вітя дослівно передав мамі слова дружини. «Якби я знала, що так буде, то не стала б народжувати від нього дитину, почекала б… Може, знайшла б когось більш підходящого, з окремим житлом, а вже тоді й заводила б потомство. А то що це за чоловік, що не може забезпечити дружині окреме проживання? До того ж мама недосипає через Марусю, крутиться, а їй же на старості років і відпочити хочеться. Ну, де це бачено, щоб невістка так не шанувала свекруху… Нехай би йшли до Максима жити, там тихо, мирно, ніхто не верещить, ні за ким не потрібно прибирати. Ми ж навіть кохатися по-людськи не можемо, усе прислухаємося, чи не чує мама. До того ж ну що це за новина — дві хазяйки на одній кухні?»

— Давай коротше, до чого ви додумались? — прямо запитала мати, готуючись до найгіршого. — Виганяєте мене?

— Та чого ж виганяємо? Хочемо як краще, а ти ображатись одразу. Ну, подумай сама, там тихо-мирно, ніхто не верещить. До того ж ти… е-е-е… заважаєш прокинутися Іринчиному материнському інстинкту…

— Виганяєш, значить. А якби мені не було куди йти?

— Це питання риторичне, мамо, не починай. Тобі ж є куди йти.

Галина Сергіївна зважилася на те, щоб розповісти синові приховані від нього до цього часу подробиці. Не думала, що, розкривши правду, за неї й поплатиться. Не повірив син, що таке може бути. Скипів, знавіснів, зненавидів рідну неньку. Наверзлося йому, що то стара намовляє, аби розлучити їх із Іриською, аби не любив він Марусеньку, а лише мамцю. Багато неприємного сказав того дня Галині Сергіївні. І про те, що вона погана матір, і про свої дитячі образи через те, що кидали його самого, і про люту свою ненависть до батька навіть після його смерті. Ці слова важким каменем зависли на душі у Галі. Вона, не промовивши більше й слова, зібрала свої й Максимові речі й вийшла з хати… Назавжди…

Спочатку думала, отямиться син, покличе, перепросить. Тоді звиклася, що навіть не подзвонить ніколи, не запитає, чи жива ще на світі. Так минув рік, а тоді й два. Здалеку іноді підглядала за сином та його родиною, нишпоркою причаївшись за деревом чи рогом будинку. Маруська вже чапала, тримаючи за руки респектабельних маму й тата. «А може, дійсно без мене вони щасливі? Он, диви, усміхаються», — примушувала себе вірити у краще.

Але то лише в романах усе складається добре, геппі-ендно, а в житті часто-густо навпаки, одна біда веде за собою й другу. Хоча Галя відганяла такі слова, як біда, нещастя і таке інше. Була вища за це. «Немає в мене ніякої біди. Ну, посварилася з сином. Буває. Підросте, зрозуміє», — казала подругам на здибанках. Зустрічалися часто, говорили, чаювали, випивали щось і міцніше, тоді розмова загострювалася, ставилися колючі запитання, на які не було відповідей.

Та одного весняного вечора, як грім серед ясного неба, прийшла звістка від Максима, що, виявляється, він брав кредит у банку під заставу свого житла і тепер із нього вимагають погашення боргу, а він не може цього зробити. От і маєш — проблема.

«Все через мене, — бідкалася Галина перед подругами. — Я ж у нього на шиї сиджу. Скільки я там заробляю? Ну, трохи пенсії. А так усе він. Їздить і вдень, і вночі. Й слова мені не скаже. Любить».

— Чоловік у тебе, Галю, що й казати, золото. Ми попервах думали, що на твоє майно зазіхатиме. Але бачимо, що ні. То як така проблема «намалювалася», ми допоможемо.

Але Максим, як справжній чоловік, відмовився. Сказав: «Сам впораюся». Вирішив їхати на заробітки за кордон, до Німеччини. Його братова у Берліні працювала прибиральницею. Казала, що спробує прилаштувати родича на будівництво. Робота важка, але заробити можна за рік-два.

— Продам машину — буде на візу й заплатити за влаштування.

За працевлаштування просили сімсот доларів. Платити на будівництві обіцяли близько тисячі на місяць. Воно ніби й страшнувато тицятися в незвідане в такі літа, але копійка кличе, як не крути.

— Послухай, Максиме, а що якби і я з тобою поїхала? Чого мені тут горювати? Я ж німецьку знаю.

Максим Петрович забув про таку важливу деталь. Швиденько зв’язався з братовою, дізнався, що й до чого, і вже за декілька днів повідомив, що є місце й для Галочки. Доглядати за однією пристаркуватою панею, робота на кшталт покоївки. Зарплата навіть більша буде, ніж у нього.

— Удвох швидше заробимо, дивись, і веселіше буде, — тішився чоловік.

Радів, що має таку розумну жінку, помірковану, та ще і з потрібною професією. Почали готувати документи як на туристичну подорож. Розумніші за них люди, з тих, що вже не вперше вирушали на чорні роботи до Європи, дали цінну інформацію: що робити, куди йти, до кого звертатися, якщо справа піде не так, як обіцялося в Україні. Пані Манькович тоді наслухалася всіляких розповідей, зокрема про те, як жінки потрапляють у сексуальне рабство, їдучи працювати офіціантками чи танцівницями.

— Тобі це не загрожує! — кепкував із неї Максим Петрович, а жінка гордовито віджартовувалася:

— На всяк товар є купець.

Жартували, а всередині хололо: як воно все обернеться, як буде, куди вони їдуть, за чим?.. Одні їх заспокоювали, інші — страхали непередбачуваними випадками. Галина Сергіївна вирішила нікому не повідомляти про свою подорож. Думала: «За рік повернуся, ніхто й не помітить, що мене тут не було». Наробила фотографій тих місць, якими любила ходити у Києві. Відчувала, що буде сумувати за цією бруківкою, цим небом, маківками церков, людьми…

На суботу й неділю Ольга відвезла дітей до табору вихідного дня. Користуючись нагодою, Леонід запросив силу-силенну гостей, переважно гастарбайтерів, молодих і не дуже. Було серед запрошених і двійко німців, але якихось непевних, здалося, що вони просто полюбляють на дурняк нажлуктитися пива.