На автобус чи у метро цього разу сідати не наважилися, переймалися, що загубляться, навіть не думали, що будь-яка людина зможе їм підказати, ба навіть підвезти до потрібного будинку. Пізнавали живий організм — Берлін і саму Німеччину — іншу, не таку, яку їм нав’язували багато років поспіль кінокартинами про війну. Галина Сергіївна відразу відзначила, що німецька, справжня німецька вимова, набагато м’якіша, співучіша й сентиментальніша, ніж навчали на факультетах іноземних мов у Союзі. «Шьон[6]!» — повторювала вона час від часу, від чого її щоки вкривалися рум’янцем задоволення. Нарешті вона почула живу мову, якої навчала дітей.

Галина Сергіївна Манькович довгий час викладала німецьку в одній зі столичних шкіл. Роботу свою любила безмежно, як і дітей. Щоправда, учні її остерігалися, за панібрата не брали. Керував дітьми не страх, а глибока повага.

Пані Галина, окрім роботи, пишалася сином — кандидатом технічних наук Віктором. Коли «хлопчикові» виповнилося тридцять три, він одружився. Стали жити втрьох у маминій трикімнатній квартирі на Подолі. Галюня, як її ніжно називали колеги, виглядала років на сорок п’ять у свої за п’ятдесят. Усе завдяки прихильності до активного способу життя та спорту, що збереглася ще з юнацьких років. Не відмовляла собі в задоволенні побігати зранку підтюпцем та тричі на тиждень подолати двадцять доріжок у басейні. Свого часу захопилася йогою. Натрапила на телеурок, що транслювався місцевим каналом. Миттєво влипла в екран, затягло. Згодом у торговельних джунглях підземних переходів віднайшла відеокасету «Йога для початківців». Раритетною, як для кінця дев’яностих, знахідкою тішилася довго й відчайдушно. Як випадала вільна хвилинка, стелила на підлогу перед телевізором килимок, вмикала відеомагнітофон, ставила касету з уроком та поринала у глибинні світи філософії власного тіла. Віктор, застаючи матір у адхо мукха шванасана (поза собаки мордою вниз), уїдливо зауважував, сміючись:

— Добре, що тебе не бачать учні, бо мала б прізвисько Скажена Собака.

Галюня сміялася, терміново виходила з асани й поспіхом згортала килимок, аби дременути на кухню.

— У мене сьогодні котлети…

Іринка, дружина Віктора, як заведено у переважній більшості мексиканських мелодрам, з першого погляду незлюбила свекруху, хоч та нічого поганого невістці не бажала й тим більш не робила — була далека від загальноприйнятих, а подеколи й обов’язкових в українському соціумі внутрішньосімейних гризот. Обходила дрібні побутові негаразди, наче виконувала норматив зі слалому, намагалася довше затриматися на роботі, аби молодята насолодилися першими медовими місяцями. Мати віддала Вітюні дві кімнати, сама перебралася з великих до колишньої дитячої. «Скільки мені треба, — думала. — А діти нехай тішаться». Квартиру отримав колись чоловік Галюні, батько Віктора, який помер десять років тому — був-бо на чверть століття старшим за дружину й мав кілька хронічних хвороб, які, власне, і вкоротили йому віку. Прожили вони душа в душу, народили от сина, отримали квартиру, чоловік добре заробляв. Але не стало його…

— Ти, Сергіївно, дивись, аби невістка з хати не вигнала, — насмішкувато прискіпувалися до вчительки подруги.

Жінки відверто, по-сімейному жартували, не криючись від Іринки, яка подавала до столу чай. Святкували день народження Віктора. Зібралися потрібні Вітюші люди з його конструкторського бюро. Галина Сергіївна запросила й своїх двійко. Аякже: вони допомагали няньчити синочка, коли той був маленьким. Згодом, як вирішив вступати до престижного вишу, готували, підтягували. Галя — гуманітарій, нічогісінько в математиці не тямить, а подруги — специ.

— Мамо, позакривай роти своїм подругам! — дратівливо озвався Віктор через увесь стіл після того, як отримав вербального прочухана від молодої дружини.

Жінки замовкли під тиском висловів молодого вченого. Недоладно вибачилися, але молоді на них уже не звертали уваги. Жінки пересиділи зо п’ять хвилин для чемності. Тоді, продріботівши біля столу, аби нічого не зачепити, вийшли до коридору. Галина Сергіївна крізь гучні звуки музики намагалася розтлумачити синові, що подруги не хотіли образити Ірисю, але син її не слухав, пішов танцювати з усміхненою дружиною-переможницею.

— Ти не переймайся, Галю. Усе буде добре. Усі через це проходять. Спочатку притираються… — заспокоювала викладачка фізики Оксана Леонідівна, вдягаючи пальто. — Ой, моя Зоя також спочатку мене мало не згризла через свого Колю. Минув рік, і тепер зять краще до мене ставиться, ніж власна дочка. Перетерпіла трохи, трохи під себе підгребла, ото воно й стало на місце. Скоро онуки будуть, то ти знадобишся, ще й як. Це тепер ти — зайва…

— Зайва? — Галина злякано сіпнулася, а на очі не знати звідки набігли сльози.

Подруги пішли, а життя почало втрачати барви, зів’яло, дало тріщину, похитнулося. Пані Манькович, проголошуючи тантричні мантри «Ом-м-м», із завмиранням серця очікувала приходу невістки чи то з магазину, чи з прогулянки. Нишком мріяла про онуків. Уявляла, як бавиться з ними. Була впевнена, що малеча відновить у цьому домі гармонію.

І ось нарешті сталося! Іринка завагітніла… Усе в родині підпорядкувалося її забаганкам. Майбутня бабуся відчайдушно махнула рукою на своє вчителювання, звільнилася з роботи, щоб сидіти з невісткою, аби в будь-яку хвилину бути під боком. Знайомий гінеколог обмовився, що в Іринки існує загроза викидня, й молодичка боялася зайвий раз підвестися. Галина Сергіївна годила як могла, але це все одно не давало бажаного результату. Щовечора, коли додому повертався вимучений восьмигодинним сидінням на одному місці науковий співробітник Віктор Федорович Манькович, усередині новоутвореної родинної ланки спалахували сварки, зчинявся ґвалт і транслювалися показові розриви відносин із обов’язковим втягуванням до конфлікту розгубленої та схвильованої мами.

— Ма’! — недільного ранку ніяково почав син.

Галина Сергіївна знала, про що піде мова, та гнала від себе неприємні думки. «Дурне, — думала, — наверзлось учора». Хоча добре чула, як минулої ночі, не тамуючи голосової подачі, Іринка, схлипуючи після чергового скандалу, виголосила: «Усе в нас не клеїться через неї. Через маму твою. Всюди вона лізе». Галина зі своєї кімнати прислухалася, хоча їй хотілося затулити вуха. Але мала надію, що син заступиться, скаже: «Мама хоче допомогти, адже ти сама не можеш ні зварити, ні попрати». Натомість Віктор не випустив ані пари з вуст. Чула, як молодята перейшли на шепіт. Домовлялися, виходить.

— Ма’! — повторив син, відкашлявшись.

«Поганий знак», — майнуло в голові Галини Сергіївни.

— Я вам заважаю? — запитала вона різко.

Осудливо зиркнула на сина, бажаючи, щоби той впав на коліна, зарився в її долоні й, хитаючи головою, заперечив. Уявила… Віктор тупцявся, опустивши очі долу.

— Ти в усе втручаєшся! — показово вигукнув, коли в дверях кухні з’явилася Ірися.

Галина Сергіївна не стала виправдовуватися. Дійсно, виходить, що вона заважає. Нехай молоді поживуть ніби без неї.

— Добре! — погодилася, посміхнувшись. Посмішка ця боляче колола, й біль відлунював у серці. — Заходитиму на кухню лише вранці… О шостій. Тоді йтиму на репетиторство… е-е-е… Гулятиму. Ну, що ще? Ввечері коли краще повертатися?

— Увечері? — перепитала невістка й закопилила губу.

У Галини тепло зойкнуло всередині. «Злякалась, бідолашна, що мені доведеться цілісінький день десь тинятись». Помітила краєм ока, як син кинув на дружину швидкий погляд.

— Вечір — поняття широке, — презирливо бовкнула Іра, чим розтлумачила попереднє питання й позбавила свекруху останньої надії на взаєморозуміння.

— Я перекушу о восьмій нашвидкуруч. Мені вистачить години… Ні, тридцяти хвилин досить… — запопадливо пояснила. Тоді перескочила на іншу тему: — Якщо можна, Вітю, перенеси мій стелаж із книжками з вітальні в маленьку кімнату… Щоб я до вас зовсім не потикалась.

Іринка, незважаючи на свій делікатний стан, витягла стос книжок, що роками лежали собі на полицях, та, утворивши з них високу вежу, поволокла на нове місце, штовхнувши по дорозі свекруху в плече. Через неабияку важкість поклажі кректала та закусювала губу. Вітя кинувся на допомогу, а за ним і Галочка, яка згодом сама продовжувала поратися біля книжок, а молодята перекинулися на інші фронти робіт. До стелажа додалося чимало речей, котрі Галина Сергіївна вважала спільними: фотографії батька у різьблених дерев’яних рамах, дві картини художників — наслідувачів Шишкіна, три стільці у шовкових чохлах, швейна машинка «Зінгер», вісім вазонів у невеличких горщиках та один фікус у півбочці, вази різноманітних розмірів, цінності та естетичних смаків. Ці елементи побуту дарували покійному Федору Маньковичу на свята і ювілеї. Надвечір колишня дитяча була завалена міщанським непотребом, котрий людина збирає все своє життя, а для чого — й не відає. Дивлячись на нажите, на ці вторинні продукти людської життєдіяльності, Галині клубок підступив до горла. «Навіщо все це? Для чого? Кому?»