У вересні няня Шимонко шокувала всіх, коли повідомила, що за два місяці народжуватиме. Намагалася ходити на роботу у безформних робах, ніхто й не помітив, що животик росте. До того ж ніхто занадто й не звертав уваги на нову нянечку, бо вона завжди виконувала свої обов’язки вчасно й акуратно.

Коли народився Василько, мама Лариси не знала, куди себе подіти від щастя. Казала, що він як дві краплі води схожий на її батька, Лариного діда — героя Вітчизняної війни, який і досі жив у селі. Дві жінки порозумілися, ходили біля дитинки, милувалися, тішилися, обнімалися, плакали, недосипали, раділи, ламали голови, де взяти гроші.

— Василькові майже рік, а за що ми його будемо далі ростити? — задумливо питала мама. — Та й тобі час заміж вийти. Ти ж у мене така красуня, а щастя Бог не дав… — плакала.

— Не хочу я заміж… — відповідала мати-одиначка. — Ось мій заміж, — брала на руки маля й прикладала до грудей. — А от гроші де брати, не знаю.

— Та я ж кажу, заміж тобі треба. От чоловік і допомагав би… — Мама уважно подивилася на дочку. — Та хто ж на тебе, таку задрипанку, клюне? Зараз он які кралі вештаються вулицями. Лише вибирай. А чоловіки на цьому добрі й розбестилися. Подавай їм найкращу, і щоб із манікюром, і щоб борщ добрий був. Тьфу! — Мама Лариси була жіночкою емоційною, заводилася з півоберту з будь-якого приводу.

Василько ріс, потребував вітамінів, вбрання і взуття, а Лариса не могла дозволити собі найнеобхіднішого, бо маминої пенсії вистачало лише на оплату квартири, а її заробітку і грошей на дитину — на мінімальні харчі. Ночами думу думала, як бути і що робити. Якось, читаючи газету, натрапила на об’яву щодо працевлаштування за кордоном, де було вказано цифру можливих заробітків… Захмарну цифру. Лариса схопила олівець та шматок паперу й нервово почала писати у стовпчики цифри, множачи їх. Виходило, що за рік у неволі можна сколотити, за Ларисиними мірками, чималий капітал. Знову множила й ділила, складала й віднімала. «Їду!» — врешті вирішила й зі сльозами на очах зиркнула на синочка, який уткнувся їй у груди.

Всі ті оголошення в газетах не містили, на жаль, додаткових цифр. Ці неймовірні для Лариси кошти, сімсот-вісімсот доларів, за які вона з родиною могла б прожити півроку, вимагалися за працевлаштування. Де їх узяти? Питання висіло в повітрі довгі два роки. Лариса вже й забула про свої плани. Мама змирилася, що дочка залишить дитину на неї, бо спочатку, як молодиця повідомила неньку про таку перспективу, та встала на диби.

— Що за нісенітниця? Залишати малу дитину! Що люди скажуть?

Згодом мати змінила свою думку про гастарбайтерство.

— Он і Люськина Марійка поїхала. Залишила двох. А що робити? Життя таке…

Що далі, то більш оптимістично говорила про майбутнє.

— Катерина з дев’ятнадцятої квартири каже, дочка шле стільки, що вистачає і їй, і дитині, й чоловікові. Діти на літо до Італії їздять відпочивати. Катька сама, хоч і на п’ять років старша за мене, ходить як пава. І Сашко її туди ж — джинси нацупив, кепку і почимчикував. Лише ми, як ті злидарі, — пустила сльозу. — Василька на сміх діти у садку піднімають.

Те, що думка матеріальна, але потребує деякого часу, аби сублімуватися, старша й молодша Шимонко зрозуміли, коли мрії, кинуті у простір, абсолютно випадково повернулися до них у реальному втіленні.

— Людмила Василівна запрошувала у гості! — з кухні якось закричала мама до Лариси, яка гралася з синочком.

Людмила Василівна — це дочка материного рідного брата. Кличуть цю жінку усі по імені й по батькові, на відміну від удвічі за неї старшої Ларисиної мами, яка серед родичів відгукується на просте ім’я Зінка. Людмила Василівна вона, бо на такій роботі, що… А на якій саме, про це ніколи ніхто не договорює. Лариса знає, що це щось пов’язане з базаром та хабарами. Але чи то вона сама їх бере, чи то вишукує тих, хто нечистий на руку, а чи й працює на обидва фронти, — хтозна. Людмила Василівна заміжня. Її чоловік Сергій щось там возить бусом за кордон і привозить щось звідти. Знову ж таки, що саме — вкрите мороком. Взагалі члени цього сімейства, в тому числі брат Зінки, Василь, поводилися як справжні шпигуни, ні пари з вуст про роботу, лише пусті теревені про їхнє багатство, меблі, будинок, двійко товстих діточок, машину, золоті персні Людмили Василівни та її нову зачіску.

— В Берліні, наприклад, дуже багато наших працює, — серед загального шуму розповідав Сергій гостям. Він нещодавно повернувся з чергового відрядження. — По-чорному працюють.

Ларисі та її мамі ця розповідь видалася дуже цікавою, хоча вони ще й не знали, до чого вона приведе.

— Та кого це цікавить? — трохи зневажливо питала Людмила Василівна, показуючи тіткам сервіз.

— Мене цікавить, — відповіла стиха Лариса й пішла разом із мамою за Сергієм на сходовий майданчик, щоб не заважали слухати.

Там продовжили. Сергій розповідав про гастарбайтерів, переважно страшилки про те, як хтось тікав, комусь недодали грошей, когось запитали про документи, хтось замерз у рефрижераторі, перетинаючи нелегально кордон. Лариса зважилася і запитала, аж її мама схлипнула:

— А мені можна поїхати?

І завмерла, приготувалася до негативної відповіді.

— Чому ні? Провентилюємо! — оптимістично запевнив Сергій.

— Лише в мене немає семисот доларів.

— Навіщо? — запитав, наморщивши лоба.

— За працевлаштування.

— А! Це… — почухав потилицю. — Звідки знаєш таксу? — посміхнувся. — З цим проблем не буде. Відпрацюєш перший місяць — заплатиш. Так усі роблять.

Сергій знав потрібних людей у Берліні, часто їздив, от і наклеїлося друзів, переважно біженсько-емігрантсько-гастарбайтерська братія. На початку зими чоловік саме розмовляв із однією знайомою жінкою, котра не припиняла бідкатися, що мусить терміново повернутися додому десь на рік, а потім знову в Берлін.

— Така справа, — казала та жінка, заглядаючи Сергієві в очі. — Поїду — втрачу класне місце. Залишуся — втрачу чоловіка…

Тоді Серж не мав чим їй зарадити, а, повернувшись додому, натрапив на благання родички працевлаштувати її.

Цілу ніч у родині Шимонко не могли заспокоїтися. Жінки обмірковували перспективу, Лариса знову малювала цифри, які показувала мамі.

— Дивись, перший місяць у мінусі. Нічого не зароблю. На візу і квиток Сергій пообіцяв позичити. Це ще один місяць. Але ж потім, мамо! Потім, рахуй, залишається десять. Десять на сімсот… А може, й більше? — В Лариси аж очі свербіли від відчуття близького заробітку. — Ні! — спинила себе. — Давай по мінімуму. Десять на сімсот… Сім тисяч, мамо. Сім тисяч доларів.

Мама Зіна голосно видихнула повітря, яке накопичилося в легенях за п’ять хвилин таких підрахунків.

— Ремонт зробимо, — задумливо дивилася на облізлу стелю.

— Васюні черевички куплю, такі модні, німецькі. І комбінезон на зиму…

Так і поснули.

…Лариса прокинулася в потязі міжнародного сполучення, коли під’їжджали до Берліна. Витягла з кишені маленьку фотокартку сина, поцілувала міцно і приготувалася до року життя без нього.

У районі Марцан, куди й прямувала новоспечена гастарбайтерка, в п’ятикімнатній квартирі на шостому поверсі десятиповерхового панельного будинку зразка соціалістичної архітектурної школи мешкали пани Квасіне. Чоловік, дружина та трирічний хлопчик. Дружина Пітера Квасіне Хелена була вагітна другою дитиною, за кілька місяців мала народити. Для Лариси ця родина була знахідкою, бо вони розуміли російську. Насправді прізвище батька Пітера звучало в молодості по-іншому — Кваснін. Він утік із СРСР до Німеччини у сімдесятих, одружився з німкенею, й у них народився Петро. Хелену ж привезли до країни вже в доволі дорослому віці, їй було дванадцять. Батьки родом із Поволжя, етнічні німці.

Онімечені росіяни готувалися до зустрічі з нацупленими зранку широкими посмішками-масками. Радіти по-справжньому вони ще не могли, бо кожного шкребли зсередини сумніви. «Яку ще стару шкапу нам підсуне попередня мегера, шльосен-бльосен[55]?..» — подумки лаявся глава сімейства. «Напевне, також німецькою ні бум-бум… Намучилася з тією, ще мучитися з цією», — розмірковувала молода фрау Квасіне, випустивши з уваги, що вповні знає мову, яку розуміють українські гастарбайтери, деякі навіть більше, ніж рідну. «Плюну на неї», — малолітній нащадок планував виконати свій задум, щойно чужинка увійде до квартири.