«Боже, Боже, ще це за них я маю робити!» — бідкалася українка, перебираючи побите міллю шмаття й пакуючи його до величезних поліетиленових пакетів…

Історія третя

Лаура з Марцана

Лариса Петрівна Шимонко народилася та виросла в Харкові. Середньостатистична дитина, народжена у вісімдесятому. Батько питма пив і, впавши до каналізаційного люка у своєму звичайному стані, покалічився, а згодом і помер, коли Ларі виповнилося п’ять. Мама самотужки виховувала дочку. Важко було, сутужно. Саме божевільні роки почалися — перебудова, талони, дефіцит. Але те все промайнуло, віджило. Коли Лариса закінчувала школу, за нею назирці ходили отари хлопців. Гарна-бо, як мальована.

Високою тоненькою дівчиною ще в сьомому класі зацікавився тренер із легкої атлетики, запросив займатися стрибками у висоту. Пішла. Сподобалося. Перемагала в змаганнях, дострибалася до кандидата в майстри спорту. Та довелося кинути хобі, яке віщувало п’єдестали, медалі, пошану й у майбутньому чималі гроші, бо…

Олег Микитович, тренер, час від часу дозволяв собі ніби ненароком схопитися за місця на тілі дівчини, не для його рук призначені. Лара соромилася, червоніла, а дорослий чоловік пояснював, посміхаючись у вуса, що, мовляв, це — спорт, тут про шури-мури думати не треба. Лара потай сварила себе за дурні припущення, але внутрішній голос закликав триматися подалі від тренера. Коли Лариска перейшла в одинадцятий клас, завів Микитович розмову про інтимне. Запросив дівчину до тренерської, коли там нікого не було, й, розглядаючи підлогу, почав:

— Я не буду тут перед тобою брехні розводити… Справа в тому, що… Ну ти сядь, чого стовбичиш? — Лара послухалася, всілася на стільчик і склала долоні на колінах. Її брали дрижаки. І не від протягу, що носився тренерською. — Ти мені скажи як на духу… — Микитович присів біля дівчини, поклав долоню на гостре коліно й зазирнув у її карі очі. — Ти ще дівчинка?

Питання вибило спортсменку Шимонко з колії думок, які роїлися в голові. Думала, тренер гнівається, що минулого разу пропустила тренування. Міркувала, як пояснити, що вона закінчує школу й мама не горить бажанням, аби дочка йшла в інститут фізкультури. Тому Лариса час від часу сидить під домашнім арештом, а заразом студіює українську мову та літературу задля перспективи вступу на філологічний. Дівчина підвела на тренера очі з німим запитанням. Вона дивилася на чоловіка осудливо й уже виставила ногу, приготувавшись тікати з тренерської.

— Та що ти нашорошилась? — засміявся він, показово відходячи від Лариси. — Я ж заради твого блага. Справа в тому… — Він дістав із шухляди стола товстезну пошарпану книгу й потрусив нею перед очима Лариси. Побачивши, що дівчина ледь не плаче з переляку, змінив тон на командний і почав її вичитувати: — Це ж треба, подумати, що я тойво… Я ж заради тебе. Ось, прочитай. — Знайшов потрібну сторінку й сам вичитав підкреслене: — «Фізіологічні властивості дівчинки значно поліпшуються при переході до жіноцтва».

Лариса нічого з почутого не зрозуміла. Тренер знову підсів до Лари й, погладжуючи її плечі, заспокоїв:

— Я ж так. Було б краще, аби ти не трималась за цноту… Але й розгулюватись не потрібно.

— Як же це? Я що, шукати піду когось по вулицях та пропонувати? Мені ж немає коли знайомитися з хлопцями. Та я й не хочу… — Лариса опанувала свій страх і тепер по-діловому пояснювала причину своєї цноти.

Тренер лагідно засміявся, заспокоїв легкоатлетку, розповівши дуже смішний анекдот, перевів розмову на інше й ніби забув про те, з чого починав. Коли Лариса виходила з тренерської, радіючи, що її страхи виявилися безпідставними, тренер вигукнув:

— Сьогодні сауна! На дев’яту вечора.

Нічого особливого у тому, що спортсмени ходять до сауни, немає. Один раз на тиждень усі дівчатка збиралися у збудованій на території стадіону бані, аби зігнати зайвий жир. Спортивна школа оплачувала ці походи. У середу ходили дівчатка й жінки, а в четвер — чоловіки, хлопці з тренерами. Чому сауну перенесли на суботу, Ларисі було неясно. Ну, субота — то субота. Дев’ята вечора — то дев’ята.

Сауна була порожня, лише тренер сидів на лежаку, закутаний у рушник. Лариса, зайшовши, стрепенулася і подалася до виходу…

Олег Микитович умовив Ларису не боятися, сказав, хоче зробити їй масаж. Розповідаючи це, замикав на ключ вхідні двері до роздягальні. Лариса знала, що кричати немає сенсу, бо у комплексі нікого немає, коли йшла сюди, бачила. До того ж, якби й був хто, дівчині було соромно розкривати, що вона опинилася в такому місці сам на сам із чоловіком, утричі старшим за себе. Спочатку справді був масаж, а потім…

Потім Лариса перестала відвідувати стадіон. На радість мамі забула про мрії вступити до фізкультурного й пішла на філфак. Перший рік не вступила, їй прямим текстом повідомили, що це коштує грошей, яких у родині Шимонко не було зроду-віку.

— Погано готувалася, — щодня пиляла мама. Вона-бо відмовлялася вірити, що до інституту вступають лише через хабарі й блати.

Повз таку красуню, як Лариса, не міг пройти жоден потенційний кавалер. Їй ставили непристойні питання, завуальовані під жарт, на вулицях, у транспорті й магазинах представники чоловічої статі різних вікових категорій.

Карі її очі світилися особливим вогнем, бо відтінялися світло-русявим волоссям. Це робило світлошкіру красуню дуже привабливою. Густі брови дівчина не вискубувала, бо терпіти не могла біль, викликаний видиранням волосин. Він відлунював десь у п’ятах. Підборів ніколи не носила, соромилася свого зросту. Ця природна закомплексованість робила її ласим шматочком в очах чоловіків. Але характер у дівчини був чоловічий, загартований спортом. Вона не вміла фліртувати, не загравала й не стріляла очима. Хоч їй і було приємно чути компліменти на свою адресу, все ж відчайдушно давала відкоша кавалерам. «Бойова!» — казали про неї.

Наступного після закінчення школи року Лариса вступила до педагогічного, але на молодші класи. Туди не було такого шаленого конкурсу. Заздалегідь влаштувалася на тимчасову роботу в дитячий садок нянькою й майже півроку набиралася досвіду. Це їй допомогло пробитися до щасливчиків — змінити статус абітурієнтки на статус студентки.

— Не могла на щось краще вступити, — як завжди, була незадоволена мама Лариси. — Якщо хочеш у садку працювати, треба було після восьмого в училище йти.

«Треба було… треба було», — думала собі Лариса, згадуючи, скільки часу згаяла на спорт, котрий, окрім розчарувань і травм, нічого не приніс.

На третьому курсі інституту Лариса познайомилася з Володимиром. Гарна була пара. Всі пророкували їм щасливе подружнє життя, але Вова не поспішав робити пропозицію коханій. Коли Лариса довідалася, що вагітна, він одразу зник. Просто як у воду пірнув. Ніде немає, ніби й не було. Мама, звичайно, робила Ларисі «вирвані роки», навіть замахувалася на неї віником та ганчіркою, погрожувала вигнати шльондру з дому, закликала у свідки Небо й Бога, кляла Володю, який не раз бував у них удома, билася головою об стіл, вила ночами на місяць… Врешті-решт видихалася, спустивши пару, і, коли Лариса й на третьому місяці не пішла робити аборт, мовила спокійно:

— А що, не виростимо, Ларко? Виростимо! Я ж тебе, вважай, сама й підняла. Лише зітхнула, як твій батечко помер, царство йому небесне… — Тоді подумала й додала: — Та яке царство такому п’яниці?

Інститут довелося покинути, взяла академвідпустку, яка так і не скінчилася ніколи, повернулася до садочка. Не хотіли брати, бо припускали, що скоро вийде заміж, бо молода ж, почне народжувати, а тоді виплачуй декрет…

— Напиши розписку, що заміж не підеш років зо три, — ставила умови кадровичка, покусуючи дужку окулярів, які тримала в руці.

Лариса писала й подумки сміялася, бо ж кадровичка не уявляла, що Лариса втече в декрет за кілька місяців без усякого заміжжя. Поки що з довготелесої, з добрим пресом спортсменки не було видно, що в ній росте плід.