Із цими розрахунками і заснула. На ранок виявила, що мішечок із грішми зник.

— Прошу, віддай, Ельзо! — благала хазяйку, бо ж знала, що, крім неї, немає кому взяти. Закрадалася думка, що, може, це вчорашні гості, але в них не могло бути ключа від комода, лише в Ельзи.

— Усіх не дам! — строго казала незворушна фрау Краге. — Назви суму — виділю.

— Це мої гроші, — плакала-благала.

— Ці гарпії тебе розпанахають. Назви суму.

Добре, що сума уже склалася в голові Галини Сергіївни. Вона виголосила. Стара німкеня довго думала, підраховувала сама, а тоді витягла з-за пазухи рівно десять тисяч, можна було навіть не перевіряти.

— Я й сама так порахувала. Досить їм цього.

Галя встала з колін, забрала гроші й благально подивилася на хазяйку. Та притягла багаторічну компаньйонку до себе й по-материнському погладила по голові.

— Все інше поверну, як ці злодюги поїдуть, не хвилюйся.

Вже надворі, коли Галя підходила до свого авто, аби їхати до сина в готель, куди він запросив матір, почула вказівку фрау Краге:

— Не надумай тим урвителям віддавати те, що я тобі подарувала.

Німкеня ніби й наказувала, ніби й просила, але розуміла, що Галя не прислухається до її вимог. Та мусила виказати своє ставлення до загребущих родичів українки. «Форд» зірвався з місця, а Ельза понесла наверх величенький мішечок із грішми, аби покласти його туди, звідки взяла.

В номері готелю не найкращого ґатунку на маму Галю чекав міні-банкет. На журнальному столику було розкладено консерви, привезені з собою Віктором, чорну круглу хлібину, «Совєтське» шампанське та цукерки «Стріла». Галю не вразили ці наїдки, бо в Берліні було декілька магазинів, які торгували привезеними з Росії, України та Білорусі продуктами. Постійними клієнтами цих магазинів були репатріанти, біженці та емігранти. А от хліб не возили. І кругла паляниця просилася до рук. Галя поглядала на неї, воліючи назавжди зберегти цьому буханцеві цноту. Коли син запитав: «Врізати тобі хліба?», — якось рвучко відмовилася, аж стрепенулась, а тоді додала схвильовано:

— Можна я його з собою заберу, як буду йти?

Віолетта й Вітя перезирнулися, вбачаючи у такому проханні шал, а тоді підняли келихи за зустріч. Хоча зустрілися мати і син п’ять днів тому, щодня Віктор проголошував патетичні промови про зустріч і таке інше, чемно обходячи стороною делікатну тему десятилітньої розлуки.

Галя довго не могла розпочати роздачу слонів, не знала, чи варто робити це при Віолетті, тоді відвела сина на балкон та порадилася з ним щодо цього.

— Я хочу дещо тобі подарувати… Але не знаю, як на це реагуватиме твоя… колега. Хоча для неї у мене також є подарунок…

Син неабияк зрадів, аж підстрибнув, та, не стримуючи емоцій, відверто поцілував маму в щоку, взяв за руку й повів, як наречену, до кімнати.

— Віоло! Моя мама має для тебе подарунок. Мамо!

Галина пішла до дверей, де лишила свою сумку. Мнучи в руках торбу, соромлячись та червоніючи, вручила жінці мобільник «Соні» з усіма причандалами, що до нього припиналися.

— Це мій… Але я ним не користувалась багато… Він дуже якісний… Я свою картку витягла, — виправдовувалася Халла.

Віолетта, закопиливши губу, взяла з рук Галини Сергіївни дарунок, пхикнула, буркнула «дякую» й вирячилася на Віктора.

— Віолетто Степанівно… Е-е-е-е, вам, здається, потрібно о першій бути в холі, — пробелькотів Віктор, бо йому не терпілося отримати свої презенти, що, як він припускав, будуть не такі «скромні».

Жінка хвицонула ніжкою, нашвидкуруч попрощалася та випурхнула з номеру. Віктор, пересилюючи тремтіння у колінах, всівся на канапу. Галя стовбичила посеред кімнати, ніби хотіла прочитати віршика, лиш не могла зробити це, не ставши на стільчик. Тоді опанувала себе, присіла поряд із сином і почала говорити:

— Сину, я вирішила допомогти вам… грішми… Можливо, це тебе образить…

— Мамо, як це може образити мене?! Ти не переймайся. Давай. — Він підбадьорив Халлу й підіпхнув її руку до сумки, яка лежала у жінки на колінах.

Конверт був доволі пухкенький, і Віктор автоматично облизнувся.

— Ірі ось це, — витягала з конверта три перев’язані стрічечками кипи. — А це тобі… Я думаю, на машину. — Побачила спантеличений погляд сина й додала: — Що захочеш, те й купиш. І ще Марусі на навчання.

— І це все? — Питання каменюкою впало в душу Галини, яка нервово засміялася та витягла оксамитовий невеличкий мішечок.

— Це коштовності. Тут сережки… браслет… Це Ірисі… Щоб потім вона передала дочці… Можна й продати… Вони досить коштовні… Старовинні.

Син вирвав із рук матері торбинку. В повітрі зависла тиша, під час якої чулися лише приглушені голоси з-за стінки.

— Мамо! Мамо! — заволав син за кілька хвилин. — Ти хочеш сказати, що це все, що ти заробила за десять років? Якщо так, то я піду до тієї фрау… Я подам на неї до суду за те, що вона тебе за рабиню тримала.

— Це не все! — тихо промовила Галя, і їй невимовно захотілося спати, навіть почала позіхати. Серце увірвалося й баламбалося по тілу, не знаходячи собі місця.

Жінці здавалося, що вона маленька дівчинка, яку зараз будуть бити паском за брехню. Вона підняла плечі й заплющила очі.

— То чому ж ти, падло, синові даєш якісь крихти зі свого буржуйського столу?

Навряд чи яка мати може спокійно слухати такі слова, а Галя слухала. Досить спокійно. Її тепер ніщо не турбувало, лише хотілося лягти у своє ліжко, у те ліжко, що нагорі в маєтку фрау Краге, закортіло бігти до Ельзи щодуху. Але як ти будеш бігти й лежати одночасно? Це єдине, про що думала Галя. «Як можна бігти й лежати одночасно… як можна бігти й лежати одночасно… як можна…»

— Ти ж прожила життя безтурботно, як сир у маслі качалась, на батькові грошики жирувала… Та й тепер прилаштувалась на славу… Аби розумніша була, то й маєток твій був би…

Що казав далі, не чула, як вийшла надвір — не відала, коли дісталася Ґрюневальда — не пам’ятала.

У шибку світив нахабний жовтий місяць…

На незастеленому ліжкові сиділа у позі лотоса Галина Сергіївна Манькович. Вона повільно виводила каліграфічні літери на білосніжному аркуші формату А-4, що лежав для зручності на чималій книзі. Час від часу торкалася долонею грудей із лівого боку. Після того як лист німецькою було дописано аж до слів «Твоя компаньйонка Халла», жінка взялася складати іншого, згадуючи рідну мову. Закінчивши, вклала кореспонденцію до конвертів. На адресованому компаньйонці вивела великими літерами через увесь конверт «Фрау Краге», а на другому чітко виписала берлінську адресу та прізвище й лягла спати, солодко плямкнувши та підклавши під щоку дві долоні, складені корабликом.

Історія друга

Таша з Александерплац

На початку вісімдесятих тато Наталочки Зоревій привіз їй із Болгарії шкіряного плаща, з яким вона увійшла у топ-десятку найкрутіших модниць свого міста. Саме тоді зметикувала, як файно бути неповторною й карколомною красунею. На зріст Талочка була трохи нижче середнього. Така собі Крихітка. До неї активно залицялися хлопці, якими дівка розкидалась, як грушками-дичками, зібраними в поділ при дорозі. Втім, не сказати, що саме верхній одяг робив цю особу ексклюзивною в очах протилежної статі. Скоріш за все, магнітила до Наталки її нестримна енергія, яка вихлюпувалася в простір із невеличкого тіла.

До дев’ятнадцяти років Наточка займалася бальними танцями. Їй навіть деякі зацікавлені тренери пророкували велике майбутнє у латиноамериканській програмі, якби не одне «але». Бальний танець, як відомо, — справа колективна, точніше парна. Отже, аби досягти успіхів, потрібно мати поруч із собою достойного танцівника. Хлопці у часи її молодості не надто захоплювалися танцюльками, їм би стінка на стінку, хто сильніший, чи виявляти найшвидшого у велоперегонах, або хоч футбол, щоб аж до крові…

Наталка змінювала партнерів, допоки могла, а тоді покинула спорт, вступивши до столичного інституту на гребені слави — взявши перший кубок обласної першості. Закінчивши вищий навчальний заклад, повернулася до рідної Вінниці й зайнялася тренерською роботою. Працювала тихо-мирно у міському палаці піонерів, який згодом змінив назву на більш благозвучну — Палац дітей та юнацтва.