Одного разу вона потрапила у курйозну ситуацію. І, здавалося б, неприємна спочатку подія призвела до великої дружби.

У свій вихідний Халла, як завжди, подалася до середмістя. Ходила-блукала вулицями, роздивлялася будівлі, які вже знала напам’ять, і ті, до яких ще не доходила. Зазирала до нових експозицій. Та того дня її занесло до цирку. З дитинства не любила цей вид мистецтва, бо там змучених тварин примушують на потіху ницої публіки витанцьовувати в дурних спідничках та штанцях.

Піти до цирку цього разу Галю підштовхнув рекламний плакат, із якого на жінку дивився відомий клоун у картатому картузі.

— Олег Попов?! — вирвалося в неї.

Чоловік, що стояв поруч, із гордістю промовив:

— Так, це наш, німецький клоун Попов, — з наголосом на неправильному складі.

— Відомий артист мешкає в Берліні, кажуть, одружився з німкенею, — почула в себе за спиною.

Піддавшись ностальгійному пориву, купила квиток. У німецькому цирку, якщо вірити програмці, тварин не показують. Самі лише китайські гімнасти, російські клоуни та румунські ілюзіоністи. Маленькими літерами на зворотному боці програмки зазначалося, що номери з тваринами в циркових шоу Європи заборонені міжнародною конвенцією. Поки вона йшла до свого ряду, встигла ознайомитися з цією короткою пам’яткою.

Яким же було здивування Галини, коли на місці номер тридцять, яке, власне, належало їй, сиділа неприємна й знервована панянка. Галина Сергіївна відразу розпізнала в ній колишню співвітчизницю, надивилася-бо за десятиліття різних. Впізнавала своїх зі стурбовано-зацькованого погляду й зайвої метушливості. Ну, й одяг не залишав сумнівів.

Вирішила не відкривати власну національну приналежність, звертаючись до незнайомки німецькою задля чистоти експерименту. Зрозуміє візаві, що вона з того ж роду-племені, чи вже так Галочка просоталася іноземщиною, що й не видно за нею слов’янських коренів?..

— Іншульдігум[17]! — сказала гордовито Галина й тицьнула молодиці під ніс свого квитка.

— Іншульдігум! — відповіла незнайомка й відмахнулася від Галини, наче від настирної мухи. Те саме слово прозвучало геть по-різному, молодша не надто переймалася правильністю вимови.

«Вгадала», — подумала Галина Сергіївна і знову повторила вибачення, але вже більш агресивно, що мало означати: «Або покажи свій квиток, або забирай звідси свою совкову дупу».

— Мені плейсес! — вимовила та, що не надто переймалася, хто де сидітиме.

Галина не відразу второпала, яку мову використовує нахаба. Тоді перебрала в голові усі знайомі й упевнилася, що «мені плейсес» — це з англійської «багато місць». І дійсно, на трибунах було повно вільних крісел. Лише на деяких сиділи люди — переважно переселенці з колишнього Союзу та їхні онуки. Галина ввічливо, нависаючи над жіночкою, пояснила, що вони, німці, не звикли порушувати правила, як деякі інші, і тому вона наполегливо просить звільнити місце номер тридцять і перейти на своє. Галина говорила довго, а жіночка навіть не дивилася на неї, а лише корчила гримаси, ніби це вона була клоуном. Дали другий дзвінок. Галі кортіло взяти за шкібарку[18] цю нікчему й закинути її під самий купол. Раптом молода не втрималася й видала тираду, не надто переймаючись, що українську, якою, власне, й прозвучало сказане, може не зрозуміти та, до кого вона звертається:

— Чортова лялька. Німчура довбана. Ну як можна бути такою прискіпливою, повно ж вільного місця, так ні, воно лізе туди, де вже люди сидять. Що вирячила свої арійські баньки? — не дуже голосно, але з образливою інтонацією запитала, а тоді, бубнячи собі під носа різні лайливі слова, пересунулася на одне крісло ліворуч. Вдавано посміхнулася та постукала долонею по стільчику, припрошуючи сідати. — Турки і ті культурніші, ніж ці німаки. Особливо баби німецькі. Ну вже курви. І як їх бідні німчики витримують?..

Третій дзвоник не спинив балакуху, навіть повітряні китайські гімнасти, що робили бозна-що зі своїми тілами, не примусили її закрити рота. Розповідала українка про німкень багато чого. У її характеристиках загалом переважали неподобства. Коли настав час антракту, Галина, пропускаючи повз себе незадоволену молодичку, спокійно, з бісиками в очах вимовила рідною мовою:

— Так вони тобі остогидли, ці німці, подруго! — і сама здивувалася, почувши мелодику мови, якою давно не користувалася.

Пащекувата саме перелазила через ноги Галини Сергіївни, та так і застигла з роззявленим ротом, з якого на спідницю пані Манькович випав чималий кавалок рожевої жуйки зі слідами від зубів.

— Йо! — вирвалося в балакухи. Вона підхопила швиденько чувінгам[19], відкинула її на задній ряд, знову всілася поруч із Галиною, не зводячи з неї погляду. — Та я їх знаю як облуплених. І своїх пізнаю сходу. Як це ти мене обдурила, подруго?!

Вони не могли зрозуміти, чому називали одна одну подругами. Це звучало спочатку ніби прикол, але від вимовляння цього слова ставало тепліше. «Яка я тобі подруга, — думала Галина Сергіївна, — ми різні і за статусом, і за віком, і за світоглядом». «Фіг зрозумієш, скільки їй років, ніби й немолода, а виглядає шикарно», — у свою чергу думала незнайомка.

Наступну частину дійства дивилися в цілковитій тиші. Глядачі іноді тихенько всміхалися з жартів старого й утомленого клоуна. Обом українкам хотілося, аби його скоріше змінили еквілібристи чи силачі.

Якось само собою сталося так, що після цирку жінок занесло до невеличкого кафе, де вони досхочу наговорилися. Нова знайома виявилася родом із Центральної України, гарувала в Берліні третій рік, називалася Наталкою. Згодом Галя зрозуміла, що зухвала поведінка нової подруги виявилася звичайною захисною реакцією.

Галина Сергіївна придбала собі нещодавно мобільний телефон. Дуже зручна штука. Жінка не припиняла дивуватися сплеску технічного прогресу. Іграшка була цікава і, що найголовніше, — потрібна, та Галочці не було кому дзвонити й від кого отримувати повідомлення. Зустрівшись із Наталкою, вона раділа як дитина, вносячи до телефонної книги перший і єдиний запис — Таша Кулібаба — і по тому сім цифр. Німці називали Наталку Ташею, як Галину Сергіївну — Халлою.

Тепер вихідні Галя проводила виключно з подругою, яка неабияк «обросла» тут, на чужині, друзями полярно різних національностей, уподобань, віросповідань та професій.

Наприкінці лютого Халла, як зазвичай, у понеділок рвонула на своєму «фордику» до крамнички, щоб закупити продукти на тиждень. Склала довжелезний список. Цілісіньку суботу радилася з хазяйкою, чим би та хотіла поласувати впродовж наступних семи днів. Галя, як і всі німці, шукала, що дешевше, але при цьому не забувала про якість. Лише переселенці гребуть усе поспіль, для них спеціально й виставляють усіляке барахло на найзручніших полицях у супермаркетах.

На початку своєї прислужницької кар’єри Галочка також потрапляла на гачок маркетингових рибалок, але Ельза навчила її бути хитрішою та прискіпливішою до вибору харчових продуктів.

На закупівлю витрачалося чимало часу. Галя планувала повернутися до маєтку лише за три-чотири години. Фрау Краге тримала свою Халлу на мобільному ланцюгу. Коли пані Манькович надовго йшла з дому, особливо у свої вихідні, не могла як слід розслабитися й раз у раз прислухалася до мобільного, боячись, аби той не задзеленчав і якийсь незнайомець не сповістив, що фрау померла. Не любила Халла, коли бодай щось порушувало її плани. От і тепер, накладаючи до візка запаковані продукти, інтуїтивно нашорошувала вуха, аби не проґавити, коли в кишені завібрує слухавка. Подруга Таша у будні серед білого дня не дзвонила, хіба що ввечері десь о дев’ятій могла вийти на вербальний контакт.

І ось телефон гучно видав рингтон[20] — Монсеррат Кабальє втяла шматок арії Тоски[21]. Галина швидко вийняла апарат і зиркнула на екран, де зазначалося: «Ельза». Всередині тьохнуло: значить, сталося… «І що тепер?» — запитала себе Галя і приклала до вуха слухавку, готуючись почути голос лікаря. Натомість із мобільного заверещало Ельзине сопрано. Українка розібрала лише, що якийсь невідомий чоловік грюкав півгодини у двері, а тепер сидить під стінами маєтку. Фрау Краге переконана, що то бандит, тому забарикадувалася в оселі й голосно погрожувала викликати поліцію. Вірогідно, погрози адресувалися незнайомцеві, бо в Галі від крику аж загуло в голові. Вона мигцем, не віднімаючи телефон від вуха, рвонула до авто. Дорогою була на зв’язку з німкенею, заспокоювала її, запевняючи, що за хвилину буде. Сама ні на мить не задумалася, як же вона буде захищати дім, якщо на нього дійсно зазіхнули злодії.