І поклав слухавку.

— О Господи, — важко зітхнув наш головний герой. — Ніколай, Ніколай.

І тільки-но він важко зітхнув, як одразу відчув відчайдушний голод.

Відчувши це, він вирішив вискочити на вулицю і купити провізії. Якої-небудь, хоч якоїсь, аби бодай щось можна було кинути до рота. Взувши черевики на босу ногу й накинувши дорогоцінне пальто, він поспішив до виходу. Дорогою до магазину наш головний герой хотів побачити Марію Федорівну і розпитати у неї про деталі одруження, але, на його жаль, вахта виявилась порожньою, і розпитати про деталі, ясна річ, не було у кого. На вулиці невловимим полтергейстом таїлася тиша. Лише під ногами чавкав сірий, немов позаторішній, сніг.

Такий варіант, як булочна, наш головний герой відкинув одразу. Надто йому не подобався Глєб, точна копія обергрупенфюрера СС Ернста Кальтенбруннера. Та й продавщиця, геть не дотепна каламбурниця, бажала бути кращою. Але магазин, у якому так помітно нервували касири і цвірінькав дріб'язок, падаючи на кахельну підлогу, виявився зачиненим. Ходили чутки, що магазин на ремонті. Дехто розповсюджував думку, що справа у переобліку, інші твердо стояли на тому, що магазин збанкрутував і тепер доведеться купувати продукти харчування за три квартали. Наш головний герой побіг за три квартали, до іншого магазину, але і той виявився зачиненим. Тут несміливо подейкували про якісь рейдерські операції.

Довелося повертатися назад. Лише булочна працювала так, наче ніякі банкрутства та переобліки були їй не страшні.

Зайшовши всередину, наш головний герой одразу запримітив надто усміхнену фізіономію продавщиці.

— Ну? Прийшов?

— Та так, — відповів наш головний герой.

— То чого тобі?

— Батончик, — відповів наш головний герой, обережно вимовляючи склади слова «батончик». Це слово він обрав недаремно. На нього, подумав він, буде важко знайти підходящий каламбур.

— Батончик, — повторив наш головний герой, радіючи хоч і невеличкій, але власній перемозі.

— Вандамчик, — спокійно відповіла продавщиця.

— Це каламбур?

— Каламбур!

— Зовсім не смішно, — ображено відповів наш головний герой.

— Ти так думаєш? — Глєб Кальтенбруннер відірвав погляд від кросворда й приліпив його до нашого головного героя.

— Хоча дещиця дотепу в ньому присутня, — зніяковіло пулькнув наш головний герой.

— Ти чув! — прокричала продавщиця, звертаючись до Глеба. — Дещиця дотепу присутня! Ха! Слухай, дружок, — звернулася вона вже до нашого головного героя, — хто тебе вчив розмовляти? Нє, ну ти мені скажи, хто тебе вчив розмовляти? А? Так же ж ніхто не говорить. Дещиця дотепу! На, тримай свій батончик!

— Свіжий?

Глєб знову відірвався від кросворда.

— Ну звісно, свіжий, — фальшиво посміхнувся наш головний герой. — Я ще й питаю!

— Отож! — рявкнула продавщиця, і наш головний герой позадкував до виходу. У дверях він наткнувся на Артура. Це була настільки приємна зустріч, що від несподіванки наш головний герой випустив з рук свій батончик. Артур — гаманець.

— О, яка приємність! — вигукнув Артур, піднімаючи замшевий гаманець. — Слухай, я хотів тут з тобою поговорити. Зачекаєш?

Наш головний герой посміхнувся, кивнув головою, підняв свій вандамчик, тобто батончик, і вийшов на вулицю чекати Артура.

За дві хвилини тридцять сім секунд той вийшов з булочної, тримаючи целофановий пакетик, у якому спокійнісінько собі лежали дві булочки з корицею, пакет кефіру та кілька пакетів зі сметаною.

— Терпіти не можу цей заклад, — вказав Артур надбитим пальцем на магазин. — Але всі інші чомусь зачинені. Ходять чутки, що переоблік, але я думаю — банкрутство! Як мінімум.

Він підхопив нашого головного героя за руку, і вони почимчикували у напрямку будинку.

— Знаєш, спочатку я хотів би тебе привітати з одруженням.

— Дякую, — зашарівся наш головний герой. — Власне, поки що йдеться тільки про заручини… якщо їх можна так назвати.

— Неважливо. Одруження, заручини… я тобі знаєш що скажу: у мене є один знайомий юрист. Через нього ти зможеш швиденько владнати усі свої справи. Він майстерно розлучить Івана Івановича з Валею, а потім віртуозно розпише тебе з нею, а тоді… сам дивись, — від хвилювання Артур істерично зашморгав своїм запаленим носом, — квартирка, все буде зроблено — комар носа не підточить! А я за це візьму третину.

— Вибачте, я не зовсім розумію, — наш головний герой уповільнив ходу.

— Та все ти чудово розумієш! — пошепки вигукував Артур. — Валя піде собі на всі чотири, а ти заживеш. Ну й мені, за клопоти, — третина. Тобі навіть робити нічого не доведеться.

— Але я однаково нічого не розумію! На що ви натякаєте?

— А ти міцний горішок, синку! Ну добре, четверта частина мене влаштує, але не менше. Менше я не можу.

— Що?

— Четверту частину я беру собі… А мій знайомий юрист… він усе так зробить, що ого-го! До речі, Рита Львівна його постійний клієнт, ну і я…

— Чекайте! Ви, певно, мене неправильно розумієте. Тобто… ну… — Наш головний герой намагався підібрати потрібні слова, але обурення, яке зростало десь між ребер, не давало змоги їх підібрати (слова, звичайно, слова). — Ви помиляєтесь! Арсен!

— Артур.

— Артур, ви мене не… та я люблю Валю! І мені не потрібні ніякі юристи! Принаймні для того, аби, як ви кажете, на всі чотири.

— Слухай, — Артур наблизив свого запаленого носа впритул до холодного вуха нашого головного героя, — слухай, я можу піти проти власних принципів і взяти п'яту частину, але тоді ти будеш у мене в боргу!

— Я ні в кого ні в чому не буду! Я не такий! — сказавши це, він зрозумів, що фраза «я не такий» критично наближається до фрази «ви забуваєтесь, маестро», тому він трохи зменшив обороти критичності і спокійно продовжив: — І забирати чужу квартиру в намірах не маю, хоча матінка мене за це по голові не погладила б.

— Матінка… — з придихом вимовив Артур, — моя матінка, я так думаю, пахла хвойним освіжувачем.

— Артур, не запудрюйте мені мізки!

— Я нічого не запудрюю! Я просто подумав про свою матінку. Вона померла, коли мені було два роки.

— Я знаю, але це ніякого стосунку до справи не має.

— Точно! — раптово протверезів Артур. — Точно! Повернімося до справи! Отже, ти відмовляєшся, так? Хочеш власними силами спробувати?

— Послухайте, я не буду нічого власними силами, я дійсно її люблю, і мені не потрібна ніяка квартира, а тим більше, якщо вона буде здобута за рахунок чужого страждання.

Артур зупинився. Спочатку він відмовлявся вірити цим словам, потім припустив, що наш головний герой таки може бути чесним і принциповим чоловіком, а потім… а потім, коли все це таки дійшло до його запаленого, як і ніс, мозку, він розгубився. Артур не знав, що говорити, як не знав, чи йти далі, чи сісти прямо отутечки на брудне слякотиння й заплакати з горя. Він був приголомшений.

— Я приголомшений, синку! Я не знаю, що сказати, і навіть міркую, чи не сісти мені прямо отутечки і не заплакати з відчаю! Це дійсно правда? Це правда, те, що ти оце тільки-но мені сказав?

— Ну… так.

— Давай, давай я потисну тобі руку.

І він заходився тиснути мляву пластилінову руку нашого головного героя. Але наш головний герой не відповідав йому такою ж силою потискання руки, він вдивлявся кудись уперед, де запримітив два знайомих силуети, що мирно й плавно, немов тихоокеанська риба-молот, прогулювалися під грудневими каштанами. Перший силует — він упізнав одразу — належав Марії Федорівні Корф. В одній руці вона тримала повідок, на якому висів зневірений у можливості спокійно попісяти пудель зятя, а іншою підтримувала другий силует, що явно належав Риті Львівні. Остання розмахувала клюкою й щось бурхливо доводила Марії Федорівні. Складалося враження, що вона навіть хоче вдарити нещасну консьєржку, тобто, перепрошую, concierge.

— …на мене розраховувати.

— Що? Ви щось сказали? — повернувся із світу того до світу цього наш головний герой. — Повторіть!

Артур повторювати не хотів (він змалечку не любив повторювати, як, власне, і переписувати, перечитувати й переробляти), але повторив: