Ніколай хряпнув слухавкою, від чого у нашого головного героя задзенькотало у вухах.

— Казус, — промовив він.

Перевдягаючись, наш головний герой позирав у вікно. На вулиці завивав вітер, пластикові годівнички рвучко розгойдувалися, не даючи синичкам змоги дістатися до бажаного їдла. Бахкали петарди.

«Певно, Новий рік скоро», — подумав наш головний герой. Буває. А потім згадав про вранішніх гостей, які між тим були надто непрошеними, наскільки непрошеними можуть бути тільки вранішні гості. Добре, думав собі герой, я з радістю оженюся на Валі. З великою радістю! Оженюся з такою радістю, з якою помирали в'язні гестапо.

І він дійсно з колосальною радістю оженився б на Валі, але виникало чимало питань іншого роду, навіть племені, і то були, можна сказати, болючі питання, на які поки що наш головний герой не міг відповісти. Якщо він ожениться на Валі, то неодмінно має перейти жити до її квартири, а що робити з цією? Не встиг як слід оселитися, а вже дьору дає… Та й гроші заплачені. І цей Іван Іванович… дивна, до біса дивна людина. Хоче до матінки і віддає першому-ліпшому (та й ліпшість ту ще треба довести) цю дивовижну жінку, з такими очима, з такою вродою, віддає квартиру, врешті-решт. Трикімнатну. Щось тут не так, щось тут явно не так. Певно, безжалісна Лахесис надто заплутала ниточку його долі, і тепер сам чорт ногу зломить, розплутуючи її… Ех… А що казатимуть люди? Подивіться на нього, тільки-но перебрався до столиці, а вже і дівку собі підзарядив, і квартирку — ого-го! — запуцькав… І роботу йому знайшли…

Робота! Як же бути з роботою? Не прийде ж він до Валі і не скаже: давай влаштовуй мене. Це суперечить усім його принципам. Тут треба проявляти делікатність, обережність. Не через роботу ж і квартиру він на ній ожениться…

— Казус, — промовив він. — Казус, — ще раз промовив він і знову зняв слухавку, адже після того, як він сказав «казус», щосили заголосив телефон — бежева жаба.

— Алло! — це був Ніколай. — Алло! Я не з Бірми! — певно, Ніколай уже дійшов до розуміння іронії. — Ти вже вдягнувся?

— Ніколай! — різко відрізав наш головний герой. — Ви знаєте, що таке такт?

— Ні.

— Це помітно. Ніколай, вам не здається, що ви надзвичайно настирливий?

— На що?

— Настирливий, Ніколай. Ви не думали, що я можу бути чимось зайнятий?

— А чим?

— Можливо, у мене жінка. «Певно, цей аргумент здасться Ніколаю зрозумілим», — подумав наш головний герой.

— Ти? З жінкою? Ха-ха-ха! Не сміши мене, — і Ніколай розреготався так, як, бува, регочуть надто реготливі люди.

— А чого ви смієтеся?

— Ти? З жінкою?

— Має бути соромно, Ніколай!

— Мені?

— Вам.

І Ніколай знову, як і в попередні рази, поклав слухавку. Обірвав, так би мовити, розмову на півшляху.

— Образився? — сам у себе запитав наш головний герой. — Образився, — сам собі відповів наш головний герой і вже навіть забув, від чого він так розлютився на настирливого сантехніка, адже раптом згадав історію дванадцятирічної давнини. Це сталося одразу по закінченні нашим головним героєм школи. Всі його друзі та однокласники роз'їхалися по великих містах у пошуках слави та визнання, а наш головний герой залишився на господарстві чекати військового призову та допомагати матінці.

І він допомагав. Порався на городі, пиляв на зиму дрова, поливав дерева, варив льосі бульбу, виносив курям розмочений хліб та якісь зернові… І все було б непогано, якби не одна маленька деталь. Цією маленькою деталлю був сусідський пес Сірко. Насправді він був хорошим собакою, невеличким, трохи лякливим, але надто вже галасливим. Кожного разу, коли наш головний герой виходив надвір, Сірко починав натужно гавкати, виводячи його із себе своїм не надто приємним брехотом.

— Нга-нга-нга! — кричав Сірко на нашого головного героя.

Невідомо, чому Сірко почав гавкати саме того літа, але робити це він почав голосно і постійно. Трохи згодом наш головний герой уже не знав, куди подітися від того собаки. Тільки він до курника, а Сірко на нього глядь — і давай заливатися сиплогряном заливчастим, тільки наш головний герой до дров, а Сірко вже тут як тут. І вигавкує так, що інший сусідський пес — Бровко, великий і чорний, наче вовк, — аж до буди тікає. Наш головний герой вже навіть надвір боявся виходити, його аж тіпати почало від того надмірного собачого галасу.

— Мамцю, — казав він мамці, - я більше не можу, я скоро сам загавкаю на нього.

— То загавкай, — відповіла мамця, закриваючи у трилітрову банку вишневий компот.

Врешті, не витримав наш головний герой і тільки-но почув Сірковий галас, як узяв і сам загавкав:

— Шоб ти, падла, онімів! Чуєш, ти, Сіроман клятий, шоб ти онімів!!! — кричав наш головний герой, спльовуючи на розораний чорнозем.

Пройшло два чи три дні. А може, і всі чотири. Вночі нашому головному герою не спалося. Холодне повітря заповзало під ковдру, знадвору видував вітер, чулося собаче гарчання, панував розбрат, у димарі тужливо гув протяг. Була гроза.

А вранці, коли біла, немов піна, імла вкрила все село, наш головний герой направився до нужника і, проходячи повз дровник, помітив під купою нарізаних соснових копилів ледь зриме ворушіння. Придивившись краще, він побачив мокрий клубок сірої шерсті, що дивився на нього якимись напрочуд побитими оченятками. З чорних бусинок текли сльози.

— Сірко? — запитав наш головний герой у клубка, наче, якби то дійсно був Сірко, він відповів би.

Але Сірко відповів. Щоправда, лише невиразним кахиканням.

— Сірко! Що ти тут робиш?

Мокрий і, очевидно, нещасний Сірко, втрачаючи рівновагу, підвівся, і наш головний герой побачив велику рвану рану, що зяяла червоною порожнечею.

— Сірко!

Але той не відповів.

— Сірко! Хто ж тебе так?

Сірко насилу випрямився, заплакав і побрів городом крізь туман до свого подвір'я.

Три ночі наш головний герой не спав, не їв, щогодини бігав до господаря Сірка, дяді Віті, маленького і смішного п'янички, «руського» мужичка. Дядя Вітя лише розводив руками і казав:

— Лікарі зробили все від них возможне. Ісключітєльно все! У сучки тєчка, так цей побіг собі, а там вівчарка — як хряпане! Тепер лишилося на Господа уповати.

І наш головний герой уповав, молився, взяв обітницю нічого не їсти, аж поки не видужає Сірко.

За тиждень Сірко видужав. Наш головний герой побачив його через паркан. Сірко сидів тихенько, піджавши хвоста, й мовчав. Худий і прозорий, наче Клінт Іствуд.

— Сірко! — зрадів наш головний герой. — Сірко!

— Ш-ш-ш, — зашипів на нього Сірко, немов змія. — Ш-ш-ш, — повторив він.

Гавкати він не міг.

Довго наш головний герой звинувачував себе у цій катавасії, що сталася з нещасним песиком, виполіскував свій червивий рот бензином, віддавав усі свої сніданки Сіркові, але голос до собаки так і не повернувся.

А дядя Вітя сказав Сіркові (прости, господи):

— Ну шо, куций, доєбавсь?

От і зараз, сидячи на краю (ні, не прірви) дивана, наш головний герой ледь не плакав, згадував ті давні часи і розумів, що тоді Сірко був його єдиним другом, товаришем і співбесідником, який просто таким чином з ним розмовляв. Інакше він не вмів. Просто такий у нього був голос. Так, напевно, і Ніколай. Він хороший, просто характер мав такий, надокучливий.

І не встиг наш головний герой подумати про надокучливий характер Ніколая, як вкотре (певно, всоте, — відзначив наш головний герой) задзенькотав телефон.

— Ш-ш-ш, — зашипіло зі слухавки.

— Алло! — злякався наш головний герой.

— Ш-ш-ш, — знову почувся цей моторошний звук.

— Ніколай? — на всяк випадок запитав наш головний герой.

— Правда, схоже на змію? — вдоволено запитав Ніколай.

— Схоже. Я хотів вам сказати, Ніколай, щоб ви не ображалися на мене.

— Я? Ображатися? Нехай скромні девочки ображаються. Це не в моєму характері.

— Ну і добре.

— Ш-ш-ш, — знову зашипів Ніколай.

— Навіщо ви шипите?

— Я знайшов у себе талант імітатора звуків! — радісно вигукнув Ніколай. — Щоправда, навчився імітувати лише змію, але все ще попереду.