І кожної осені вони приїздили на своєму доглянутому, як і Даша, «москвичі» й охоче приймали допомогу від батьків нашого головного героя. Кілька мітків картоплі, яблука, тушонку, домашню ковбасу, буряки, моркву, сало…

І коли «москвич», ущерть напханий всілякими харчами, завертав за ріг вулиці, з вікна висовувалася голова Сергія Володимировича, і він кричав:

— Можливо, ми можемо чимось допомогти?

— Ага, — спокійно відповідав батько нашого головного героя, — неодмінно.

Одного ж разу Дашу привезли на літо до їхнього села. Це було якраз між дев'ятим та десятим класами. Щоранку по три години Даша грала на флейті — за рік вона мала вступити до Київської консерваторії, їла самі лише овочі та м'ясо — ніякого хліба чи, господи прости, гарніру. Після обіду вона дві години спала, потім читала, а перед сном ще годину грала на своєму інструменті. Наш головний герой особливої уваги на ту Дашу не звертав. Бігав собі з друзями на рибу, гасав на мопеді, курив на задвірках школи, пив самогон. Аж поки у матері не зникли гроші. Половина получки. І, ясна річ, у такій ситуації ніхто на Дашу не подумав. Ніхто, крім нашого головного героя. В тихому вирі, як відомо… Відомо, але не всім. Як же ж наш головний герой намагався докричатися до своєї матінки, що це, мовляв, вона, Даша, що такі хороші й старанні, такі ясочки-янголятка якраз і крадуть, такі якраз і позбавляються цноти у тринадцять років. Якщо не раніше. Кричав, кричав, та ніхто його не слухав.

За три дні мати знайшла гроші. В іншому гаманці, який залишила в жовтій сумці.

— Я про ту сумку і забула, — сказала матінка. А Даша з докором та вселенською образою подивилася на нашого головного героя і промовчала.

— Чого ти на мене так дивишся? — кричав він. — Що таке, а? Що ти, думаєш, вища за мене, така вся чистенька, біленька! — кричав він. — Сама потім і підкинула ті гроші, бо совість замучила! Знаєм таких! — кричав він. — Всьо, не дивись на мене, дура! Не дивись! — кричав він.

Даша і не дивилась. Мовчки зібрала речі й вечірнім автобусом умотала до Ніжина, залишивши нашого головного героя з повною чашею злості. Він уже знав, що Даша, швидше за все, ніяких грошей і не брала, але настільки її не любив, що відмовлявся повірити в очевидне. Ще з дитинства вона була дурепою. Липневими спекотними днями вона бігала за тополиним пухом, ловила ті пушинки і загадувала бажання. Щось на кшталт: я хочу, щоб мій тато швидко бігав. Або: щоб у моєї мами були красиві очі. Наче тому батьку дуже треба було вміти швидко бігати, а материні вузенькі безбарвні ґудзики могло щось змінити на краще.

І коли Даша казала нашому герою:

— Ти шо, смішинку з'їв?

Він відповідав:

— А ти пушинку? Дура!

Він бив її баскетбольним м'ячем по голові, лякав розповідями про півметрову аскариду та тим, що її батька заберуть на війну в Афганістан, палив їй волосся, а один раз навіть зламав Даші пальця. Просто взяв, підійшов і зламав. Вона навіть і сльозинки не пролила, через що наш головний герой від злості зламав батьків секатор.

Ну а потім вони виросли, і його сестра вийшла заміж за алкоголіка, який змушує її пити, й вона п'є, від чого теж уже стала алкоголічкою. Молоде подружжя живе тепер у Чернігові. Й іноді, коли Даша вип'є надміру, вона бере свою флейту, виходить на балкон і починає грати «пусть бегут неуклюже»…

В березні того самого року

На вулиці було гамірно.

Наш головний герой намагався пробратися до пішохідного переходу, але це виявилось нереальним, та й, власне, ніякої необхідності в тому не було. Машини на проїжджій частині спокійнісінько собі стояли й гуділи, немов живі бджоли, бо, як відомо, мертві — не гудуть.

Прослизнувши крізь суцільний силікон натовпу до проспекту Перемоги, наш головний герой був приголомшений ще більше. Справжнє стовпотворіння, вавилонський бардак, і людська маса, немов запліснявіла манна каша, безформним желе колихалася в різні сторони. Перейти на інший бік проспекту була лише одна можливість — через Повітрофлотський міст. І хоч натовп жирними, немов пальці кремлівського горця, хробаками стікав донизу, все ж пробратися на ту сторону було ще можливо. За кілька хвилин руйнівною силою живих столичних організмів легеньке тільце нашого головного героя було закинуте на ліхтар, але, стрибнувши на засніжений парапет мосту, над самим річищем проспекту Перемоги, він, обережно оминаючи рекламні щити, пробирався до цілі. І за якихось десять-тринадцять хвилин стояв під козирком спорттоварів, одразу за піцерією, коло банку та магазину меблів.

Ніколая ніде не було. Можливо, десь він і був, але явно не давав про це знати. Певно, він з іншого боку піцерії, або на розі, біля банку, чи трохи далі, де розміщена зупинка, — коло магазину меблів, чи взагалі під авіакасами.

— Ей, шановний, шановний! Ага, ви! Не підкажете, де тут авіакаси?

— Тут немає авіакас.

— А де найближчі?

— На площі.

— Якій площі?

— Перемоги!

— А тут точно немає?

— Тут є тільки спортивний магазин, піцерія. А, є ще банк. Ну і магазин меблів, звичайно. А кас, тим більше авіа, немає.

— Дякую!

— Та нема за шо. Зі святом!

— А? А, ну да…

І шановний зник у безпомічній круговерті пальт та серпантину.

Може, ще не прийшов? Мабуть, не прийшов.

— Астарожна-а! — загорланив хтось із натовпу, і над головами людей розірвалася якась салютинка.

— Aт, мать твою!

— Куди преш, падла!

— Падла?

— Расія! Лєта! Латерєя!

— Аптека! Уліца! Фанарь!

— Страну до ручкі довєлі!

— Сукі, нє давіте!

— Хто тут суки? Ви! Шануйтеся!

— А, ета ти, мудазвон щирий!

— Я патріот!

— Ти ніщєброд! Хохлосрач нєдодєланий! Мало вас в тріцатих пєрємарілі.

— Я в таборах був.

— Мало ти там бил! Бандеравєц.

— А ти — ворожою мовою! Хазар!

Нашого головного героя притискали до дверей магазину, він уперто мовчав, терпів, намагався виглядіти Ніколая, якого зроду не бачив, але однаково зазирав кожному до очей, чекаючи зустрічного погляду розуміння.

За кілька хвилин він уже почав кричати:

— Ніколай! Ніколай! Це я, новенький.

З натовпу підключились:

— Ніколай!

— Ніколай!!!

— Ніколай!!!!!!!

«Цього мені тільки бракувало», — подумав наш головний герой.

— Ей, народ, а по домам нє хотітє разбєжаца? — викрикнув хтось.

— Да ради билі би!

— Я когда с работи в Вішньовоє єду, так тоже не протів разбєжаца, только на Саксаганского в такой пробке стою! Попробуй тут разбєжись.

— Ніколай!

— Ніколай!

Наш головний герой уже зрозумів, що ніякого Ніколая він тут не дочекається, та й якби дочекався — поговорити з ним не вдалося б однозначно. Тут не те що говорити — кричати не виходило. Вибиратися, треба було терміново вибиратися, але натовпу все прибувало і прибувало. Рушати через міст не було ніякого сенсу — надто багато там злилося вже людей і машин, вони були навіть на парапетах та ліхтарях. Плакали діти. Господи, хто взяв із собою дітей?

— Ну шо, антихрист цей, душа аспідова, людей із собою на той світ забрати хоче!

— Ага, як у березні п'ятдесят третього!

— Та полная нєразбєріха!

— Домой, люді, домой отпустітє!

— Попробуй отпустісь…

— Панове, та це ж щось неможливе!

— Ей, урод, шапку отдай.

— Кашельок! Тут же мій кашельок був!

— Кірпіч, вєрні бабушке кашельок.

— Га-га-га!

— Не смішно ж, людоньки!

Да-а, вибиратися було необхідно. Тільки як? І жодної душі знайомої, жодної тобі кровинки!

— Та тут столько кровіщі! Господі, людей о стєнкі размазиваєт!

— Ей, там! Разбредайтесь! Прахадітє!

Пройдеш тут, зараз тут не те що пройти, тут проповзти було неможливо.

— На майдане в две тищі чєтвьортом такого нє било!

— Тогда ж за ідею стоялі!

— А сейчас не за ідею?

— Сравніл жопу с пальцем!