— Господи, ну як тобі довести, що я тебе люблю?

— Я інвалід, — плакала Свєта.

— Ти дебілка, — нервував Валєра.

Пройшов якийсь тиждень.

— Покинь мене, ти мене все одно не любиш.

— Люблю.

— Покинь мене, чуєш! Мені не потрібна твоя жалість, теж мені. Не хочеш — не треба, нема чого жаліти мене.

Як Валєр'ян не намагався втлумачити, що він її любить, що все нормально, все добре, він її любитиме, навіть якщо від неї залишаться лише ступні… Нічого не допомагало.

— Покинь мене! — кричала вона.

— Заїбала, — сказав Валєра і покинув.

— От бачиш, ти таки не любив мене.

Свєта не змогла перенести розставання з коханим і підвісила себе на контрабасній струні, яку поцупила ще позаминулої осені в одного джазиста з театру оперети.

Валєра таки переніс втрату, однак безпосередньо перенесення далося йому важко…

Віталік сидить спиною до мене на білому пластиковому стільці.

Я підходжу й обережно торкаюся його плеча.

— Привіт, — каже він. — А ти тут як?

— Привіт, — кажу, — лікар ваш провів. Таке враження, що ти навіть не здивований.

— Та чого тут тільки не надивишся, — каже Вій. — Це повна антиутопія, це показовий приклад того, як одного разу ти засинаєш, тобі сниться поганий сон, але десь там, углибині, жевріє думка про те, що ти все одно прокинешся, ця думка потроху просотується в твій сон, і тобі стає набагато легше. Так ось тут, чувак, немає цієї думки. Ти просто знаєш, що не прокинешся, а якщо і прокинешся, то мертвим… Мені ось чергове промивання зробили, — радісно каже він, перериваючи самого себе. — Сиджу, відпочиваю після процедур. Бачиш, чим займаюсь? Окуляри продаю. Тут таке важке червоне світло, що усім постійно потрібні сонцезахисні окуляри. Я їх продаю, а виручку здаю кастелянші, старій сивій бабі. — Він засміявся. — А я, як бачиш, окуляри не ношу. Мені і без того все здається таким феєричним.

Я подивився в його жовті суїцидальні очі. Побачити в них щось було нереально. Мутне водянисте забарвлення. Як у жаби.

— У мене, чувак, — каже мені Вій, — завтра день народження. Двадцять три. Приходь давай, буде торт, крем-сода, марципани…

— Які ще марципани?

— Вкусняшки будуть, — індиферентно додає Вій.

— Знаєш, — кажу, — у мене часу обмаль. Краще скажи, як ти тут? До речі, ось, тримай, — я протягую йому блок «Монте-Карло». — Вибач, — кажу, — але у мене зараз з баблом голяк.

— Та нічого, мені хоча б що-небудь покурити. Тільки б покурити.

— Ну, все одно, міг би хоча б «Вінстона» тобі взяти.

— Та заспокойся, у нас навіть санітари «Вінстон» не курять. Усі на «Прилуках» сидять. Тільки старша сестра іноді потягує «Галуаси». Все нормально, чувак.

— То як ти тут? Лікар сказав, що ти освоївся.

— Та тут, знаєш, нема чого освоюватися. Система проста: сиди, окуляри продавай. Простіше, ніж на волі.

Слово «воля» він вимовив з непідробним екстазом.

— Дивись, — каже Вій, — тебе тут лікують, іноді пиздять, але якщо вести себе тихо і бути чесним з працівниками, то пиздити не будуть. За нашим відділенням спостерігає одна мадам, пані Гнусен, їй допомагають три санітари. Розумієш, все дуже просто. Ти сидиш, ковтаєш їхні пігулки, підставляєш жопу, в яку тобі всовують шланг і вимивають залишки отрути та гівна. У мене, щоправда, на резиновий шланг алергія. Висипка по всій жопі. Я тепер плямистий, неначе леопард. — І він заричав: — Р-р-р-р…

— Як скоро тебе випустять? — запитав я після недовгої паузи.

— Та ніколи мене не випустять.

— Як це?

— Чувак, ти нічого не знаєш, це — пекло.

— Та я розумію, що це пекло, але менше з тим…

— Ні, ти не зрозумів, це справжнє пекло, звичайно, краще, ніж зображував Босх, однак пекло. Тут діє своя система. Дев'ять кіл, себто відсіків, неначе на підводному човні. У кожному свій цербер. Дивись, бачиш, он сидить за склом? Це і є пані Гнусен. Місцевий констебль гестапо, тільки з дуже великим і пружним бюстом. Бачиш, як її буфера стирчать?

— Що за маячня, Віталя? Тобі точно кришу зриває.

— Ні, - каже Віталя, — подивись он туди, — і він показав на роздільне скло, яке закриває вхід до якогось коридору.

Я подивився, але нічого не побачив.

— Там стоїть Мар'яна. їй холодно, ман, їй дуже холодно. Вона у другому відсіку, а там страшенна холоднеча. Ми знаходимося в першому відсіку, пак відділенні, розумієш? Тут сидять такі, як я, наркомани, аліментники, дрібні злодії, деякі проститутки, ображателі вдів, бачиш, за столиком сидять мужики? Це вони, ображателі вдів. Вони постійно грають у карти, а на чолі у них рудий ірландець, мій дядя Гєна, вони називають його Мак. Усі сидять на своїх місцях, інциденти бувають рідко, шкода лише, що я не знаю, що коїться там, в інших відділеннях цього пекла, хоча сестра Гнусен каже, якщо я себе погано вестиму, то неодмінно потраплю у друге. А я не хочу у друге.

— Але ж там Мар'яна…

— Та в пеклі я її бачив. Мені тут добре. Я навіть не знаю, чому її туди відправили.

— Самогубство? — я починаю грати в його ігри.

— Не певен. Мій дядя Гєна теж самогубця, однак сидить тут, ріжеться в карти. Щось інше. Що — не знаю. Тут багато людей. Дуже багато. Сотні тисяч, мільйони, навіть більше… Тут майже всі. Вони ходять безрозмірними коридорами і мугикають, мугикають, розумієш, ман, тут страшно, тут навіть Джек Лондон є. Сидить постійно в уявній рубці і покурює тютюн. Смішний дядько.

— Зрозуміло, а ще хто?

— Не знаю, всякі є. Годину тому пробігав Круг. Централ, всі діла, ну, сам знаєш.

— Знаю, — кажу я і розумію, що нічого не розумію.

Боже, думаю я, якщо це дійсно пекло, то чому я тут, що я роблю в цих диявольських пенатах? Чи, може, я сраний поет, а Вій сраний Вергілій?

— Може, й так, — відповідає Господь, а може, ти просто у хворому сні Віталіка.

— Та ну, — кажу, — що за маячня?

— Вій, — питаю я, — це точно пекло?

— Точно, — відповідає він.

Я розвертаюсь і прямую до виходу, дорогу мені затуляє чорношкірий санітар, від якого приємно пахне жіночими парфумами, однак лікар кричить, щоб той випустив мене, і шанувальник тонких ароматів дійсно випускає, навіть відчиняє мені двері і каже, щоб я добре поводився, інакше опинюсь тут. Добре, кажу я, і дивлюся на мужиків, що фарбують капличку.

— Туди, — каже один з них і показує в небо.

— Лови, — кидаю я йому півпачки «Кемелу», що залишилась.

Він відскакує від моєї подачки й починає тихенько плакати.

Дорогою до вокзалу я проходжу той самий ліс, минаючи ту саму бомжиху. По її білих брудних ногах повзають мурахи. Як я зрозумів, бомжиха не спить, здається, що хтось-таки вбив її, а можливо, і вона сама себе вбила або померла від браку вітамінів в організмі. Яка різниця, думаю я, від чого вона померла, яка різниця, від чого помру я, головне результат, і яка різниця, що ми робили задля досягнення мети, перш за все — результат. І от, думаю я, завтра у Вія день народження. Йому виповнюється двадцять три. Раптом мені пригадується наша розмова, коли він казав, що в двадцять три у нього буде затишна квартирка зі своїм дизайном, іномарочка, не дуже така дорога, ще якісь штуки, а Тетяна Вікторівна носитиме під серцем його дитину. Ну, Віталя, і де ж це все, де дитина і квартирка з драконами, га?

— Ман, — чую я Вія, — ще не вечір. День народження тільки завтра.

Ну невже він за цю неповну добу встигне вибратися з пекла і дістатися хоча б вокзалу, цього безформного, сірого вокзалу, звідки потяги вирушають в Рівне, Астану, Москву, Одесу. Я не вірю йому, я вже взагалі йому не вірю. Віталя, кажу я подумки, все, що тобі залишається, — це сидіти в пеклі і продавати окуляри.

Раптом я розумію, що я поводжуся надто жорстоко зі своїм другом, який сидить у пеклі, я, мабуть, не маю ніякого права дорікати йому і вказувати на його помилки. Я збавляю.

Пам'ятаєш, як ти хотів робити бізнес? Згадай лозу. Ні, не Юрія. Згадав? Як тобі моя ідея, ти повернешся з пекла, і ми замутимо конвеєр. Толік відповідатиме за рекламу, га?