— Можливо, Герті, ти хочеш, аби ми переїхали на Південь, у сонячну Італію?

— Так, матусю, — скаже Герті й помре.

І тільки тюльпан стоятиме на підвіконні у вазі з австрійського скла, знаменуючи велику трагедію в сім'ї Сорбсен, а також як спогад про велику жабу дитячої літератури Віталіка Ромашина, і весь світ наповниться співчуттям до Герті й вилікується від усіх хвороб, адже проллється світло до їхніх організмів, а згодом людство скасує інститут війни, і настане тотальне щастя і непорушний мир, і всі люди гладитимуть левів та жирафів, французи посміхатимуться арабам та неграм, а гої, на знак пошани до євреїв, не їстимуть свинину, а лише стиглі яблука та шовковицю з садів Господніх.

Бля.

…Я йду темним ранковим лісом, який розділяє залізничну станцію з психушкою, й насвистую собі під ніс давно забутий шлягер. Якого дідька я взагалі пруся в цю психушку, йду цим темним лісом, а не сиджу вдома і не п'ю прохолодне пиво, яке, щонайменше, підняло б мені настрій. І чого я не дочекався Толіка, а гайнув без нього, можливо, у цьому є якась закономірність, у тому, аби переживати важкі миті життя один на один, тому що якби нас було троє, хтось із нас обов'язково б нервував, лаявся б, кудись зникав, тягнув резину, і взагалі, у мене з Вієм власні рахунки, я з ним поквитаюся, як ніхто інший ніколи ні з ким не квитався, та ні, думаю я, що це мене так занесло? Я просто прийду, подивлюся умови, в яких його тримають, спитаю, що йому тут потрібно, можливо, тепла одежа або акваріум, якщо його там немає і він взагалі дозволений. Що ще може знадобитися в дурці, ну, не знаю, якесь письмове приладдя, якісь книжки, передам йому блок «Монте-Карло», вибач, Віталя, скажу я, але у мене зараз з баблом голяк.

— Та нічого, мені хоч би що-небудь покурити. Тільки б покурити.

— Ну, все одно, міг би хоча б «Вінстона» тобі взяти.

— Та заспокойся, у нас навіть санітари «Вінстон» не курять. Усі на «Прилуках» сидять. Тільки старша сестра іноді потягує «Галуаси». Все нормально, чувак.

Я йду тихим, запаскудженим лісом, крізь крони дерев на мене падають промені ранкового сонця, з-під кущів дикої бузини видніються чиїсь ноги, певно, мертвих дітей, яких нацисти замордували задля розваги, або жертви сталінського терору, або спадщина початку дев'яностих. Я уявляю, як кооперація енкаведистів, гестапівців та братчиків якогось солнцевського угруповання виловлюють дітей та вивозять їх до лісу, там катують, ґвалтують, заганяють під нігті соснові голки, а в очниці встромляють ялинкові шишки, потім відрізають руки, ноги, жінкам груди, а чоловікам пеніси, потім розкидають це все лісосмугою або вкидають до траншей, засипаючи чорноземом та гашеним вапном. І ось я йду і бачу все це, і мені має бути моторошно від усього цього. Крізь невеличку товщу землі має просочуватися запах розкладу, але я підходжу до кущів, з-під яких стирчать ноги, і розумію, що це спить якась бомжиха, її брудна спідниця задерлась до інтимних частин тіла, однак їх, слава Богу, не видно, а видно лише брудні білі ноги в язвах та порізах.

Я далі проходжу повз неї і виходжу на галявину. За невеличким муром з берізок видніється світло-жовтий цегляний паркан. Я обходжу огорожу і прямую до КПП. З вікон на мене дивляться дівчатка-цербери. Панує ворожа атмосфера, здається, з підвалів лікарні лунають крики фізичного болю.

— Привіт, мужики, — звертаюся я до двох мужиків, що фарбують каплицю, яка чимось нагадує собачу будку.

— Привіт, — зацікавлено дивляться вони на мене.

— Я знаю, мужики, що це не психлікарня, а будинок мандрівників, але менше з тим, мені треба тут до одного клієнта, Віталія Ромашина. Чули?

— Не чули, — каже один своїм надтріснутим голосом.

— Мені до нього треба. Його вчора ввечері привезли, — спльовую я на зелену траву, — куди їх там всіх відправляють?

— Туди… — загадково промовляє один з мужиків, вказуючи на небо. — Якщо твій друг мандрівник — він там. Усі мандрівники там…

Він відвертається і продовжує фарбувати каплицю.

— Здуріти, — кажу я і намагаюся пройти на територію, що мені з успіхом вдається.

На території до мене підходить лисуватий чоловік у білому халаті та з більмом на оці, певно один з головних, і питає, чого я, власне, хочу.

— Я, — кажу, — власне, прийшов до одного свого друга, якого мама його кінчена відправила сюди, бо той начебто псих, але ж він не псих, зрозумійте. Ромашин його прізвище, розумієте, він не псих. Це все мама його.

— Кінчена, — ствердно киває лисуватий лікар і, здається, збирається щось фіксувати у своєму блокноті.

— Ну да, я ж кажу, він не псих!

Я намагаюся пояснити лікарю, що Ромашина конче необхідно відправити назад, додому, і я бачу в очах лікаря рятівне порозуміння, він, здається, погоджується зі мною, да, каже лікар, все нормально, ми зараз відпустимо твого друга…

— Да, — каже лікар з більмом, — все нормально, ми зараз відпустимо твого друга, і ти з ним підеш куди захочеш, підеш і сядеш в електричку, доїдеш до свого міста, нап'єшся з ним з нагоди, або і чого крутіше, там травички, га? А потім твій друг Рюшин знову комусь пальця відкусить… Смішні ви всі.

— Але ж…

— Смішні ви, — перебиває він мене.

Сам ти смішний, думаю я, теж мені, клоуна знайшов.

— А побачити Ромашина можна?

— А чого ж ні? Він у першому відділенні, там усі майже нормальні. Він у нас швидко освоївся.

Краще б він швидко виписався, думаю я і хочу це сказати, однак лікар уже веде мене до приміщення, я роздивляюся вікна, з яких мене проїдають поглядами дівчата-цербери. За їхніми спинами бавляться психи, не виключено, що плетуть якісь інтриги, ховають від санітарів алкоголь та порнографічні картинки, хтось уже два місяці вмудряється ховати невеличкий радіоприймач, однак цербери все одно його знайдуть, а винуватого, щоб покарати, нашпигують сіркою.

У приміщенні все залито багряним сонцем, що перебуває у стані постійного заходу. Все в оранжевих та криваво-червоних кольорах. Створюється враження, ніби приміщення заставлене театральними декораціями, що зображують пекло.

У натовпі психів я бачу одне знайоме обличчя. Воно належить до гарнітуру з інших частин тіла, що вкупі складає нашу колишню подружку-художницю Свєту. Гарнітур, мушу визнати, не повний. Господи, думаю я, де ж її рука?

— Я знаю цю дівчину, — кажу я. — Це Свєта.

— Справді? — дивується лікар, але по його очах бачу, що йому по фіг, чи знаю я когось, чи ні.

— Я підійду до неї?

— Давай, — байдуже промовляє лікар.

— Свєта, — питаю я. — Чого ти тут?

— Так склалося, — відповідає Свєта і намагається приховати свою руку, себто відсутність такої.

— Як склалося?

Але вона не відповідає, а йде від мене, кудись завертає, ховається.

Тоді я ще нічого не знав, але вже потім мені розповіли, що, закінчивши університет, Свєта посварилася зі своєю подружкою-художницею Юлею, знайшла собі мужика, якого звали Валєра, і перебралася до Києва, вони вдвох поселилися в столиці, точніше, не безпосередньо в столиці, а десь у Вишгороді чи Вишневому, напевно не пам'ятаю. Валєра працював на хімкомбінаті, а Свєта працювала на птахофабриці. Одного разу їй м'ясорізкою обчекрижило два пальці на лівій руці. Вона важко перенесла травму, замотала обрубки брудним фартухом і поїхала до лікаря. Той так-сяк забинтував їй культі і відправив додому відіспатися. На ранок у неї почалося зараження крові. Через тиждень гангрена сягнула ліктя, й довелося робити ампутацію.

— Ти мене тепер не любиш, — казала вона Валєрі.

— Люблю, — відповідав Валєра.

— Не любиш. Ти зі мною тільки тому, що я інвалід. Визнай, все це лише жаль до мене, а я не хочу, щоб мене жаліли.

— Та я тебе не жалію, я дійсно тебе люблю! — кричав Валєра.

— Не любиш. Якби любив, то жалів би…