— Я більш за все, — каже воділа, — люблю темне пиво. А ще, — продовжує він, — я люблю повненьких дівчаток.

Я поки що мовчу, але мене прориває, і я йому розповідаю історію про свого друга, якого мамка засадила до психушки.

— Труба твоєму другу. Це я тобі одразу скажу. — Обличчя воділи якось перекошується, певно, він впадає в алкогольне небуття, він заплющує очі і, здається, намагається щось пригадати, якісь уривки зі свого життя, дрібні картинки випливають у його свідомості, і ось, нарешті щось пригадавши, він каже мені:

— Труба твоєму другу.

Він знову заплющує очі, однак на довше. Мене це добряче лякає, я кажу воділі, щоб він не спав.

— Не спи, мужик, — кажу я йому.

— Я не сплю, — говорить він і вивертає кермо, нас заносить, але він вправно вирулює і повертається на пряму.

Він зупиняється біля вокзалу, я намагаюся дістати із задньої кишені якісь купюри, однак він каже, що це зайве, не треба, каже він, у мене є гроші. Я не бідний. Я тобі допоміг, бо в мене велике і п'яне серце, каже він, а як будеш у Красній Слободі, моє рідне село, пояснює він, то я тебе ще і з дружиною познайомлю.

— Добре, — кажу, — дякую.

Я заходжу до приміщення вокзалу. Вокзал порожній. У таку годину він і має бути порожнім. На дальніх лавках залу очікування сидить старий, як світ, дід і лузає насіння в потріпані рукава своєї тілогрійки. Я підходжу до каси і прошу дати мені квиток до Сміли.

— На найближчий, будь ласка.

Мені продають квиток на електричку чи на дизель, я, чесно кажучи, в них мало розбираюся. Електричка відходить з другої колії о четвертій ранку. Мені ще дві години чекати, чим я і починаю займатися. Вокзальне кафе зачинено, тому я підсаджуюсь до діда і прошу в нього насіння. Він відсипає зі своєї потрісканої долоні мені невеличку жменю, і ми сидимо далі, очікуючи кожен своє…

11

Мене хилить у сон. Я доїв своє насіння і тепер виколупую його з щілин між зубами. Дід, що сидів поруч, кудись зник, мабуть, його забрали на утилізацію або на жиркомбінат, хоча скільки там того здору з цього діда, і на брусок дитячого мила не вийде…

Приміщенням вокзалу прогулюється протяг, і я думаю, що було б недоречно зараз застудитися. Нехай негри хворіють, думаю я. А ще я думаю про Вія, до якого незабаром доберуся, і ще не факт, що мене пустять до того дурдому, що дозволять побачити свого друга, можливо, вони його вже вбили. Хтозна, що з ним, якщо він не мертвий, і що йому робити?

Що йому робити, думаю я, в принципі, у нього є багато шляхів для відступу та нападу. Наприклад, Віталя міг би намутити в баден-баденському відділку Дойчебанка дві валізи з сотнею золотих зливків, загрузити ті валізи до багажника чорного «мерседесу» (номерний знак TL9246) і перерізати своїми лисими шинами половину Європи, пересікти Дніпро та Дністер, Тису та Дунай, Саву, врешті-решт, доїхати до Альп, до Півночі Італії, але він все одно б не добрався до своєї мети, до берега своєї загадкової утопії, де невдахам неймовірно щастить тільки тому, що вони невдахи. Так, він міг подолати дві тисячі миль, постійно зупиняючись у дешевих мотелях та хостелах, п'ючи гидку каву в придорожніх забігайлівках, курячи драп з угорцями та цмулячи тепле баварське пиво з австрійцями, однак далі чорні сили його талану перекриють йому шляхи, ці запилені артерії його власного щастя, вони виставлять величезний паркан з колючим дротом, через який неодмінно проведуть електричний струм, і він, Віталя, зверне зі своєї найважливішої артерії щастя і наїде на білу кобилу з фурою вівса, і його чорний «мерседес» перекинеться десь на узбіччі в Больцано, єдиному місті у всій Італії, де не вміють готувати справжні спагеті… І це все неодмінно станеться, і ніхто не оплакуватиме його невдачу, і вся Європа, перекроєна ще на Ялтинській конференції, глузуватиме з нього, всі жебраки та невдахи світу не позаздрять йому, тому що попаде Віталя до рук рожевощоких швейцарців, які знущатимуться з нього, досліджуючи його пальці на ногах, а потім продадуть сицилійській мафії, яка захоче зробити з Віталіка свого хрещеного дітвака, однак він не витримає тяжкої долі молодого сицилійця і втече від цієї палермської босоти на плоту до Корсики, і ніколи не бути йому увічненим в опусах Маріо Пьюзо, а навпаки, блукати йому Європою аж до смерті, яка настане дуже скоро, тому що радикальні ірландські угруповання підпалять Вія, попередньо загорнувши його в національний триколор, або копчені піренейським сонцем баски переріжуть горлянку трофейним марокканським ятаганом, або підступні кардинали Бенедикта XVI втоплять його в Тибрі, або він просто здохне, неначе шолудивий пес, від браку вітамінів в організмі.

Звичайно, ще можливий варіант Третьої світової, коли пригноблений Схід дасть відсіч відгодованому Заходу. Тоді психушка у славному місті Сміла підлягатиме, як важливий стратегічний об'єкт, обов'язковому бомбардуванню, і лише він, Віталя, вціліє, і це буде його найбільшим проривом у його невдачливому житті, він найметься до Північно-Західного Альянсу у вільнонаймані бійці й воюватиме на боці НАТО, у його руки потрапить секретний чіп, яким можна відчинити сейф з рятівною червоною кнопкою, і на нього полюватиме третина мусульманського населення, але він прорветься крізь бетонні дзоти і віддасть той чіп головнокомандуючому Альянсу. І вони обидва зрадіють. Перший — тому що нарешті він натисне ту червону кнопку, яка зітре з лиця землі всіх арабів та жовтолицих разом з Росією, а другий радітиме, тому що його нарешті підвищать у складній ієрархічній моделі армійських звань, і він нарешті стане капралом. Але життя — безжалісна штука, бо ніхто його нікуди не підвищить, а навпаки, у кращому разі, після закінчення війни відправлять його назад, у відновлену психушку, а в гіршому — пристрелять на місці, тому що Віталя забагато знав.

— Ти багато знаєш, Віталя, — скажуть йому і всадять у потилицю тринадцять куль із браунінга «хай пауер», що перетворить голову Ромашина Віталія Георгійовича на рожево-сіре місиво з крові, хрящів, мозку та свинцевих вкраплень. Додати солі за смаком…

У принципі, якщо б не почалася Третя світова, Вій мав би можливість стати відомим письменником, якого доля звела б з такою страшною напастю, як сліпота. Він би наділив цей недуг своєю виключною фішкою, і всі сприймали б його як талановитого та фізично обділеного митця, когось типу Рея Чарлза, Стіві Вандера або Діани Гурцької, врешті-решт. Він би заробив мільйони, пишучи непретензійні книжечки для дітей, хворих на онкологію, він би отримав у 2017 році Нобелівську премію за вклад у літературу та у 2022-му — Нобелівську премію миру, яку б видав йому головний шведський мудак, якого, сподіваюся, під кінець його розбещеного життя задушить чорний накрохмалений метелик, подарований йому дружиною на річницю шлюбу. Звичайно, цьому мудаку Вій потискатиме руку, казатиме, що о, ти класний шведський дядько, дякую за премію, за гроші, вони мені якраз потрібні, і, будь певен, я піду твоїми слідами, візьму з тебе приклад і не витрачу ці гроші на благодійність чи дослідження цього нового вірусу, який скосив уже чверть планети, ні, я навіть не подарую ці гроші червоному хресту, я, шоб ти знав, спушу ці гроші на дванадцятилітніх проституток, які зроблять все, чого я побажаю.

— Гуд! Гуд! — казатиме той шведський мудак зі славного міста Мьольме. — Літл ґьорлз.

І вони разом поїдуть до Норвегії, зайдуть до збомжевілого кварталу в Осло, який вони куплять з усім начинням, і відтрахають кожну мокрощолку, яка трапиться їм на шляху, а трапиться їх щонайменше штук триста, і вони (всі разом: і мокрощолки, і Вій, і шведський дядечка з метеликом) здохнуть від хвороб під церквою Святого Лукаса, після чого їхні трупи розкладуться й просочаться у ґрунтові води. На місці їхньої смерті виросте величезний тюльпан, який зірве маленька дівчинка Гертруда Сорбсен, подарує мамі і скаже, що на світі так мало сонця і що якраз воно їй і потрібне, адже маленька дівчинка вже знесилилась кашляти кров'ю.