Вій почав працювати в піцерії, там йому платили сто доларів, чайові, щоправда, не були передбачені, тому йому доводилось іноді їздити до рідного міста підробляти у клубах.

Піцерія розташовувалася на Павловській, її щойно відкрили, а тому клієнтів майже не було, це, звичайно, дещо поліпшувало умови праці, адже графік нормований, ставка, так чого, питається, напружуватися, викладатися?

Іноді я заходив до Віталіка на роботу, замовляв найдешевше, а найдешевшим було какао, і сидів по дві години, спілкуючись з ним про вічне. Звичайно, предмет наших розмов вічним не назвеш, однак ми були близькі до того, і відчуття близькості з вічним деякою мірою покращувало нашу самооцінку. Потім до тієї піцерії почав заглядати Шрам, і його невдовзі також взяли на роботу. Його головна робота полягала у митті підлоги, а тому він трохи заздрив Вію, який був офіціантом.

Щовечора ми з Віталіком зустрічалися біля його роботи, або я його дочікувався безпосередньо в піцерії, і ми йшли блукати містом. Ми гуляли, заходили до торговельних та розважальних центрів, панкували, їли хот-доги, інколи покурювали травичку, зустрічалися з його подругою Юлею, невисокою, проте амбіціозною стриптизеркою. Юля зазвичай годувала нас у невибагливому кафе, ми їй за це дякували і навзаєм годували нашими смішними байками про життя-буття, і вона коли-не-коли дозволяла нам розділити з нею ліжко. Віталя постійно позичав у неї гроші і, звичайно, не віддавав… Інколи до нас приїздили Толік з Андрюхою, вони привозили з собою концентрований запах нашого міста і враження від безтурботного життя, ми мріяли про те, як відкриємо свій власний мистецький часопис, де друкуватимемо лише бідних і алкоголіків, розмістимо на сторінках порнографічні картинки, расистські та анархічні заклики і маніфести. Потім пацани від'їздили, а ми стояли на пероні, біля поїзда, або на автобусній зупинці і хапалися за останні знайомі запахи, які перемішувалися з сотнею інших, і це запашне місиво викликало у нас ностальгію, що породжувала різного роду стреси, які ми приглушали конячою дозою пива…

Для Вія життя потроху набрало сенсу, він, можливо, і не до кінця, але принаймні намагався і все ж таки розправив свої худенькі крила й одразу заходився організовувати якийсь фестиваль, зустрічався з Согомоновим, місцевим хрещеним батьком хіп-хоп культури, викладав йому план дій, однак той лише крутив своєю неосяжною шиєю і пригощав нас «Парламентом». Потім ми змовницьки перезиркувалися, врешті забивали болт на Согомонова і йшли в сутінь міста, розрізаючи своїми тілами туман, неначе святковий пиріг.

Ми заходили на спортивні майданчики шкіл і розпивали там дешеве вино, ми піднімались на дахи житлових висоток і плювали донизу, відраховуючи секунди польоту плювків, немовбито відраховували свої дні, наче жити залишилося два, максимум три тижні, і ми не шкодували за таким коротким життям, воно здавалося нам безкінечним, ці три тижні були для нас століттями, і ми були згодні прожити ці дні неначе століття. Все непогано складалося, ми були закохані і п'яні, місто відкрило для нас усі двері, всі потаємні схованки свого щастя, однак ми не знали, що воно, це грьобане щастя, й без того було, але ми його не помічали, коли ж воно щезло — все в цьому житті втратило свою принадність і свій сенс. Навіть той безкінечний кредит на свободу. Ми ж і не думали, що за неї, за цю кляту свободу, згодом доведеться платити, платити тою самою свободою, можливо, цілим життям, якого залишилось так багато і так мало. Ті осінні дні я згадую в такому самому тумані, в якому вони були й тоді. І коли ти маленька дитина, у миті найгострішого відчуття гри і азарту, коли весь світ належить тобі, коли реальність перетворюється на казку, твої батьки обов'язково загонять тебе додому і скажуть тобі, що ти брудний, як свиня, і від тебе тхне підвалом… Такі штуки виникають і в дорослому житті, однак увесь цей, вибачте за пафос, інфернальний облом від перерваної гри ти відчуваєш набагато гостріше і болючіше…

Одного разу прийшов я до Вія в піцерію, а він мене зустрічає такою тирадою:

— Уяви, що ти — Господь Бог, ти найкрутіший чувак планети, а тут наплодилася на цій планеті купа непотребу, купа людей, мільйони, мільярди людей, і ти не в змозі з ними владнати, тому що ти один… Знаєш, чому кажуть, не вимовляй ім'я Бога всує? Та тому, що це як казка про пастуха, який кричав: «Вовк! Вовк!» Іде якась сука вулицею, аж раптом вітерець подув, і вона, така сучка: «О Господи». І ти на неї раз глянув, другий раз глянув, вона знову: «О Господи», ти в третій раз глянув, і тут тобі настільки набридло допомагати їй у дрібницях, що ти береш і хуячиш її блискавкою! На тобі, кричиш ти, сучко! І вона падає і така, о Господи, а ти добиваєш її контрольною блискавкою, і таких мільйони, мільярди, і всі: о Господи, о Господи, тисячі людей щосекунди волають до тебе, кажуть: Господи, Господи — і ти не можеш розірватися, їх мільярди, а ти один, ти думаєш: от ви, суки, воші на нечесаній голові Землі, ви, падли — вони тебе вже задрали, ти їх ненавидиш, бо кожна гнида кричить до тебе: «О Господи», і ти вже не звертаєш на них уваги, а натомість напускаєш цунамі, яке їх поглинає, ти регулюєш народжуваність і не дозволяєш перенаселенню, а тут є ще й такі, що кличуть до сатани. Ах ви ж, суки, кажеш ти, до сатани будете кликати? Я вас, сук нічтожних, породив, воші задрочені, а ви до сатани? А чому вони до нього звертаються? Бо ти не встигаєш їм допомагати, тому вони і змушені шукати порятунку у когось іншого, вони кажуть, сатано, скажи Богу, щоб допоміг, вони лижуть зад сатані, сатана лиже зад Богу, а він, тобто ти, Бог, не встигаєш кожному приставити ангела-охоронця, тому що ангели так швидко не народжуються, над ними треба працювати, їх треба вдосконалювати, розумієш, щоб потім не було ніяких збоїв у твоїй власній, Божій, системі, щоб вони старанно допомагали людям, це ж тобі не чорти, що, як орки, у своїх тихих вирах тисячами народжуються, неначе китайці, ти знаєш, я тобі скажу, що китайці — це чорти, в принципі, так і є, а ще негри, сука, ці кляті негри, які сидять, плюють на свою африканську культуру, живуть за рахунок соціальних допомог і нарікають, мовляв, ці кляті працьовиті фермери з Техасу такі расисти, а як тут не бути расистом, коли кляті нігери заполонили всю Америку, а щодо арабів, то тут вже сам Бог, тобто ти, суддя, сам все бачиш. Заїдеш до тихого провінційного містечка десь у Франції, колись там у кав'ярнях виспівувала Едіт Піаф, а тепер там самі араби та нігери, розумієш, там лунають їхні мудацькі завивання, неначе ти потрапив до сунітської мечеті. У що ці кляті азіати перетворили нашу Європу? І ти Бог, і кожна тварь до тебе звертається, каже, що труба, Боже, все горить, допоможи, а ти їх хуяк блискавкою, хуяк цунамі, всю скотину градом побив, помідори. І правильно, тому що ти не встигаєш. А одного разу, я в цьому не сумніваюся, візьмеш і заб'єш на них болт, свій великий божественний болт, і тоді ця планета просто лусне від перенаселення, ці воші нап'ються крові з надер кори головного мозку, все вип'ють і перестріляють одне одного! І тоді ти вже не будеш робити таких фатальних помилок, не створюватимеш ще одну таку обітовану планету, а просто відпочиватимеш у своїй кімнатці під назвою вічність, впадеш на ліжко під балдахіном і заснеш мертвецьким сном! І правильно зробиш!

— Віталя, — питаю я в нього, — що трапилось, чого ти такий злий?

— Чого? Бо ця Лариса Степанівна, директриса моя — сука.

— Ти впевнений?

— Я тобі кажу! Сука ще та! Я, вибач, її знаю краще від тебе.

— Можливо, — зітхаю я. — Але ж є якісь більш об'єктивні причини, чому вона сука. Ти ж це не з пальця висмоктав.

— З хуяльця, — бризкає слиною заведений Вій. — Ця сука звільнила мене і зарплату не виплатила.

— Сука, — погоджуюсь я, але думаю собі, що звільнила вона Віталіка не просто так.

— А мені за квартиру платити… Сука!

І справді сука, знову думаю я, проте на всі ці штуки щодо Бога в мене є свої міркування.