— Сука, — казав він, — де мої гроші?

— Віталя, — сказав я, — їх у тебе ніколи не було…

— Будуть, — твердо відповів він, і я йому не повірив.

Він проспить свої гроші, я в цьому не сумніваюся, а от стосовно Вієвого подальшого життя в Києві у мене якраз було чимало сумнівів, він не підлаштується під цю, як він каже, систему, він зайвий гвинтик, такі не виживають, такі не пристосовані, такі, як він, — прості жаби, які народжені повзати, у крайньому разі, стрибати, але гідно ходити землею вони не вміють. Я зайвий раз повторюю собі, що нічого путнього не буде, що Віталя ніколи нічого не досягне, я не вірю в нього і вважаю це цілком нормальним, його очі іноді загоряються, він починає діяти, але його вистачає на десять відтискань вранці і чищення зубів, а далі — його шкіра стає слизькою, вона, шкіра, стає зеленавою, його очі витріщаються на цей навколишній неприємний світ і він — повзе. Літнє сонце його нікчемного життя висмоктує з нього всю вологу, і він силкується доповзти до свого ставка, що обріс шершавим очеретом; там на нього чекає трава і бухло, там він може спати до шістнадцятої години, він зможе робити такі речі, які не вимагають від нього зусиль, він зможе бути самим собою, себто зеленою, слизькою, лінивою жабкою.

— Віталя, що ти робиш зі своїм життям?

— Ман, тобі не зрозуміти.

— Мені якраз зрозуміти, як нікому.

— Ман, це поки що. А далі — я розправлю крила, неначе зловісний Снуп Дог над Європою, і полечу, я почну нове життя, я стану самітником, крутим заможним меном, який матиме право спитати будь-що у будь-кого, розумієш?

— Ні, Віталя, не розумію… Годі вже сидіти у мене на шиї, давай вали заробляти гроші, давай влаштовуйся на пристойну роботу, давай починай своє нове життя, ти ж стільки про нього триндів, ти ж мені показував креслення свого майбутнього, де немає місця п'янству, розпіздяйству та нестримному пориву накуритися. Де воно, твоє нове життя?

— Ман, зачекай, не підганяй мене, дай мені все зважити…

— Ти вже двадцять один рік зважуєш, годі вже, час діяти…

— Ось ти кажеш діяти, мужик, а сам дієш?

Я замовкаю, адже теж не дію, адже я, в принципі, як і він, стою на місці й тішу себе тим, що я міцно стою, а він намагається повзти, і навіть це у нього виходить не дуже виразно, вайлувато.

— Дію, Віталя, — кажу я, — у чиїй хаті ти живеш, Віталя?

— Ну так, справді, - юродствує він. — Але ж не ти платиш за неї.

— А хто? — безбожно брешу я.

— Мені по фіг, — каже Вій. — Я жаба, я все життя був жабою, я отой Ваня, — каже він, — знаєш, що з ним потім трапилось?

— Що? — питаю.

— Мамка здала його до інтернату, а сама пішла в забух. Того Ваню вихователі забили до смерті цинковими тазиками… Мене теж здали до інтернату… мене теж забивають тазиками й смердючими обісцяними уточками…

— Ти сам себе здав до інтернату, Віталя, ти сам себе забиваєш цинковими тазиками…

— Я сам себе… — повторює він, і я його починаю виганяти, давай, Віталя, вали вже, роби щось, дій!

— Ще один день, — благає Вій.

— Цей один день тягнеться вже місяць. Мені вже осточортіло підтирати тобі сраку, збирати після тебе брудні шкарпетки та залишені по всій квартирі чашки.

— Я сам буду їх збирати.

— Ні, Віталя, — суворо промовляю я. — Ти починаєш жити самостійно…

Кілька хвилин ми сидимо мовчки, потім Вій тягне лапу до моїх цигарок, дивиться на мене винувато, але поблажливо щодо своєї провини, — сам себе виправдовує, що у нього немає цигарок.

— Тобі легше, ман, — каже він.

— Мені? Чому?

— Ти сильно любиш одну людину, і це тебе в багатьох випадках рятує.

— Яку людину? — не розумію я, але здогадуюся, що якогось Ісуса або Будду, але ж я не так вже і люблю того Ісуса, а тим більше Будду, я взагалі мало кого люблю…

— Яку людину, Віталя? — питаю ще раз.

— Артема Чеха, — каже Вій, — Артема Чеха…

— А тобі що заважає любити Артема Чеха?

— Мені не його треба любити, а Віталіка цього. Кінченого…

З цими словами він ненароком ламає свою-мою цигарку, однак наглості йому не бракує, аби потягнутися до мого «Вінстона» ще раз. З тим самим виразом обличчя він досі стоїть перед моїми очима, я досі бачу, як він бере цигарку, як своїми великими губами засмоктує в себе сивий дим, як видихає його, як важко і стомлено закидає назад голову, від чого його тонка і довга шия розправляє свої зморшки, в яких набилося достатньо бруду, аби життя не здавалося таким цукровим та вилизаним…

Воно таким і не здається, а чому ж йому, цьому життю, здаватися цукровим, а тим паче вилизаним, коли на Віталіка звалилася така купа проблем, брудних проблем. Звичайно, він, Віталік, не звик жити так, як він нещодавно почав, але і нормальним життям це не назвеш… Замутивши кооперацію з Сережою Савкою, Віталік зняв дуже маленьку квартирку десь на Дорогожичах, чи навіть на Куренівці. Савка поновив навчання і вирішив не жити більше в гуртожитку, тим більше що одного разу його там побили, причому побили добряче, а отже відбили всю охоту до такого життя. Вій Шрама не чіпав, а тому останній був цілком вдоволений існуванням такого типа, як Віталя, поруч. Квартири на той час були не дорогі, я маю на увазі, оренда їхня була досить доступна, здається, сто п'ятдесят доларів вони платили. Добиратися до них було вкрай важко, створювалося враження, що живуть вони в Південному Бронксі середини вісімдесятих. Час від часу долинали розпачливі звуки міліцейських сирен, поруч з їхнім будинком стояла напівзруйнована, добряче обгоріла общага, кварталом, де вони жили, постійно бродили дивні, втім неагресивні типи, іноді траплялися агресивні, тоді ми витягали з наплічників наші обрізані гвинтівки і починали відстрілюватися, іноді когось з нас могли поранити: у голову або в серце. Тоді ми перебинтовувались і йшли далі, до найближчого ларька, в якому купували заражені сальмонелою консерви, запліснявілі крупи, мокрий цукор, відсирілі цигарки та запасні набої, серед яких, курва, половина були браковані, однак іншого виходу не було, і тому на два постріли — одна куля, яка, можливо, і не потрапляла в ціль, проте лякала добряче. Я кажу «ми», тому що я іноді заходив до Віталіка і Сережі. Вони жили більш ніж скромно. Спали на ліжку і на підлозі по черзі. Ще було місце для кухонної плитки. Сама кухня була відсутня, але це не лякало пацанів, вони, навпаки, раділи таким екстремальним умовам проживання, мовляв, пацан, — це так вони до мене, — бачиш, ми теж на щось здатні, ми будемо загартовані голодом і холодом, сірістю шпалер і сирістю килима, у нас з динаміків постійно валить французький репняк, ми випалюємо по три пачки цигарок вдень і по чотири вночі, ми ходимо дрочити до туалету, так що ти туди не ходи, бо там зараз хтось із нас займається цим ділом, ти ж бачив плакат напівроздягненої Кармен Електри?

— Ні, - кажу, — не бачив ще.

Намагаюся зазирнути до туалету, але там зачинено. І не дивно, продовжують вони, там зараз хтось із нас, у тому туалеті, розумієш, ми тут живемо, іноді пиздимо наріків, що валяються на сходовому майданчику, вони там все обблюють, а один, курва, якось кров'ю насрав. Побачили б — взагалі вбили, у нас є два обрєза і один пизджений макар, так що ми не здохнемо, нє баісь за нас.

— За вас, — кажу, — я, можливо, і не боюся, розумієте, я боюся за Віталіка. Ти, Шрам, мені до одного місця, я в отвєтє за Вія, я його приручив, я його і вб'ю, тьху, я його і… коротше, сам зрозумів, ми з ним тіпа друзі.

— Нє, - каже Шрам, — ти не правий, ми друзі, розумієш? А ти типу збоку притесався і не знати чого хочеш…

— Я знаю, чого я хочу. Але і вирішувати, кому Віталя більший друг, не збираюся, тим більше не такий вже цей Віталя і хороший, щоб ділити його.

В цей час Вій вилазить з туалету і, застібаючи ширінку, говорить:

— Ну і сіськи у цієї Електри!

Я вдягаю пальто і звалюю з їхньої квартири.