— Господи, що тут роблять Тетяна та Інка? І що за стара з ними, наче знайома? — шепоче надто голосно Руслана, додаючи поспіхом для нас: — Тетяна — дружина мого брата, майже офіційна, а Інка… це Інка.

Це тільки вона вміє так оригінально знайомити.

Схоже, дружину брата Марина Іпатіївна трохи знає, як і тих, що в перших рядах. Правда Тетяна Вдову чомусь Георгіною називає. Та… Розбиратися наче ніколи — хто тут Марина, а хто Георгіна.

І Георгіна-Марина починає розповідати, чітко карбуючи слова, наче акторка на сцені:

— Я не знала матері. Тільки батька, сильного, розумного, дужого, справжнього мужчину. Може, тому я ніколи не була одруженою, бо не змогла знайти когось бодай схожого на нього. Всі навіть наближено не дотягували до цього ідеалу, а розмінювати свою красу, молодість та розум на будь-що не стала. Навіщо? Завжди вважала себе самодостатньою жінкою. А коли ти самодостатній, то не потребуєш нікого біля себе, тобто маю на увазі насамперед нікчем чоловічої статі. Батько помер досить молодим. Раптово. Серцевий напад, хоча знаю, які дурнуваті чутки сновигали містом. Його називали «чорнокнижником» за любов до чорного вбрання та до книжок. Вигадували, що він продав душу нечистому — і той просто в певний момент її забрав собі. Маячня! Він був не схожим на інших, був кращим. А кращих у нас не люблять. Як там в Умберто Еко: «Лише малі люди здаються нормальними». Батька я поховала у нашому садку, як він заповідав. Під яблунею. Мені тоді виповнилося двадцять два роки і після закінчення педінституту я стала працювати у місцевій школі вчителькою англійської мови.

Вона замовкає. Обводить наш гурт очима. Наче сканує — чи всі уважно засвоїли урок. Вчителька! Георгіна-Марина — чи Марина-Георгіна. Здогад влітає в голову одкровенням. Ніякої Марини насправді ніколи не існувало, а була тільки ОДНА:

— Сестра Марина народилася як дві краплі води схожою на мене — обличчям, усмішкою. Я була старша, правда, лишень на десять хвилин та все ж… Мама померла відразу після того, як нас народила. Батько звинувачував у цьому недбальстві лікарів. Бо ж мама доволі довго лікувалася, щоб подарувати коханому дитину. І вже коли покинули будь-які спроби — сталося диво і мама завагітніла. Та це насправді було не диво. Батько, майже відразу по її смерті, випадково знайшов мамин щоденник, а там — зізнання. Її така бажана вагітність та здоров’я дитини — взамін на життя. Щоб відчути чар материнства, вона пішла на це.

— З ким домовленість? — несподівано озивається старша жінка, яка стоїть поруч з молодою особою, яку Георгіна називала Тетяною. Георгіна здивовано витріщається на неї. Хто посмів перебити вчительку? Здається, вона зараз поставить бешкетника в кут. Та натомість відповідає доволі стримано, очевидно, приречені до страти мають право бути тупими.

— З ким? А саме з Тим, дорогенька, на кого ти подумала. Ти ж до нього також зверталася, пригадуєш? Однак у долі особливе почуття гумору, і оскільки мамина домовленість, навіть ціною власного животіння, розповсюджувалася тільки на одне дитя, то Маринка померла майже вслід за мамою.

Георгіна зітхає. Повертає обличчя до вогню. Ми мовчимо, здається, ніхто навіть не дихає.

— Тоді батько й захопився некромантією. Одного разу я застала його за цим заняттям. Мені тоді виповнилося заледве п’ять. От з цього моменту я себе дуже добре пам’ятаю. Він дозволив мені бути присутньою на цьому ритуалі.

Вона розвертається. Її очі прискіпливо сканують ту ж саму стару особу, котра щойно її запитувала:

— Ти повинна знати про цей обряд. Усі нормальні відьми про нього знають. І ваша Марта знала. Так-так, Тетяно, твоя бабуся Марта змогла тебе повернути назад тільки тому, що вміла і знала як. І якби ти тоді не втекла від мене, то все пішло б по-іншому. Я лишень хотіла, щоб вона і мене навчила вчасно обривати зв’язок із тим світом…

Тепер починається справжня чортівня, схоже. Тут саме час підключитися Арсену з його славою спеца по цих справах та малій Руслані, якій час від часу ввижаються неіснуючі діти та вчуваються нереальні голоси.

— Обряд називається «Мовчазна вечеря»? — несміливо перепитує та, що Тетяна.

Георгіна сумно посміхається. Акторка! Бо зараз вона зовсім не схожа на жорстоку, егоїстичну та божевільну жінку, яка ледь не вигубила півміста.

— О, саме так, моя улюблена ученице! Основний ритуал «Мовчазної вечері», пам’ятаєш, схожий з ритуалом викликання духа померлого. Єдина відмінність полягає в тринадцятиденній підготовці до ритуалу. Те, що пов’язує живого і мертвого, в цьому випадку — це любов. Здивовані? Авжеж, всюди вона потрібна, усім вона потрібна. І в потойбіччі також. Любов. Збираючись викликати мертву кохану, мою маму, батько для ритуалу вибирав завжди якусь дату, котра була знаковою і для мами, і для нього. День її народження, тоді я вперше її побачила, річниця весілля, день його народження, день першого знайомства, їх першого поцілунку і так далі. В тих, хто по-справжньому любить, так багато спільних дат. Божевільне то було видиво. Відтоді, якщо батько дозволяв, я могла говорити з мамою, чути її голос, зовсім нереальним це здавалося, наче не насправді, а тільки в голові. Та з часом я звикла до цього. Однак, я не могла обійняти матусю за шию чи пригорнутися до неї. Бо видиво відразу зникало. А одного осіннього мокрого вечора мама раптом прийшла не сама. Це був день мого народження і, відповідно, день її смерті. День Народження Георгіни та її сестри-близнючки Марини. Мама привела з собою Маринку. Я була щаслива. Ми гралися, багато розмовляли. Мені так не вистачало спілкування з однолітками. До школи я ще не ходила, в садок — також. Тато працював удома — він був чудовим перекладачем. Перекладав на німецьку та англійську та з німецької та англійської наукову літературу. І заодно пильнував мене. А для душі він мав маму, марив нею, жив тими їхніми дивними зустрічами, а я — просто плід кохання чи німе нагадування про те, що вони втратили одне одного через дитину. Інколи я навіть заздрила Маринці, що вона поруч з мамою, а я залишаюся тут з батьком, якого прозивають у місті не інакше як відьмаком. Мама, навіть на тому світі, залишається мамою. От вона й вирішила поправити ситуацію, час від часу приводячи з собою сестру. Та була дзеркальною копією мене. Тільки у мене — сірі очі, а в сестрички — чорні…

Георгіна простягнула руку до фото над каміном. Там в дорогій рамці стояла фотографія її батьків — мама та тато молоді й щасливі. Поруч, фото, на якому старший чоловік між двома однаковими дівчатами.

— Фотошоп, Марино? Диво сучасних комптехнологій! — іронічно резонує Арсен. Марина вдає, що не почула.

— Некромантія — дивна наука. Тетяна це добре знає. Жарти тут недоречні. Але, повернемося до моєї розповіді. Одного разу я попрохала маму залишити Маринку надовше. Я дуже просила. І Маринка залишилася зі мною. Я і вона в одному тілі. Це було прекрасно. Я вже не була самотньою. Тепер у мене є справжня сестра — менша і улюблена Маринка. — Георгіна блиснула своїми різнобарвними очима та обвела нас усіх ними. Навіть я майже вірив у цю маячню. Господи, що може зробити з людиною хворий розум? Які тільки фантастичні історії він не викидає на-гора. — Зараз сестричка спить. Утомило її це місто, і ви — нікчемні люди — також її втомили. І мене, по правді, теж… Батько помер раптово — уві сні. Я вже казала — серцевий напад. І ми з Маринкою залишилися самі. Та, на жаль, крім знань з некромантії, ще слід мати природній хист до цього, щоби вміти керувати стихіями вогню, води, повітря, землі. Батько нам цього не передав. Не встиг чи не хотів? Ми час від часу робили кволі спроби зв’язатися з батьками, однак, на жаль… О, так-так, Тетянко, я підсунула тобі цю книгу не випадково. Думала, може, ти чи твоя рідня нам допоможуть. Ти втекла. А ми, вирішивши, що це доля, врешті, заспокоїлися. Я вважала себе сильною та впевненою. Мені цілком вистачало гарної роботи, учнів, величезної батьківської бібліотеки у його кабінеті та своєї сестри. Це так важливо мати поруч когось, ким опікуєшся та кого любиш. Маринка ж у нас геть інша. Вона така, як мама. І закохалася по-справжньому. Богдан так нагадував їй нашого тата — мужній, добрий, розумний, щедрий, син заможних батьків. Вони одружилися, коли Маринці виповнилося двадцять п’ять років. І все було б гаразд, наче доля посміхалася, чи, може, мамина молитва, чи татові благання допомагали. Але отой фатум нематеринства, схоже, переслідував і Маринку. Перша її дитинка народилася мертвою, друга вагітність закінчилася викиднем. Що вона пережила в тих безкінечних спробах завагітніти! Богдан, врешті, не витримав — просив її зупинитися, переконував взяти дитину з дитбудинку. Але в Мариночки це вже перетворилося в манію — «Я зможу. Я зможу!», повторювала вона безконечно. І лежала на збереженні, лікувалася, їздила в різноманітні світові клініки — все марно. І усюди бачила одне і теж: тисячі абсолютно здорових стерв, жінок, жіночок, дівчат, які вбивають ще не народжених власних малят просто так, наче розважаються, вважаючи себе вершителями доль. Чи хоча б одна з них замислювалася над тим, як то бути до народження вже мертвим? І що робити душі, яка потрапила в таку пастку? І чоловіки тут не кращі, вони спонсорують ті вбивства. Хіба є справедливість, любі мої!