— А потім?

— А потім Олег привіз мене до себе в офіс, бо його квартиру спалили… Назвав сестрою приятеля. А згодом була ота аварія, що на диску записана… І також дитина. Хлопчина, трьох-чотирьох років. Богдан…

Я встаю рішуче зі свого місця:

— Пішли, я дещо тобі покажу…

Вмикаю дівіді-плеєр. Вставляю один із тих дисків, що переглядала. Уповільнений перегляд. Тицяю пальцем в екран. Стоп.

Ціпеніє вже Арсен…

Він спішно вибіг у коридор, приніс чорну шкіряну сумку, відкрив її, добувши з неї пластикову папку. Сів навколішки поруч. Відкрив її, дістав дві світлини, запхав мені до рук:

— Упізнаєш?

З обох фоток на мене дивилися очі Майї. Обидві фотографії щиро посміхалися, лишень на одній — Майя була вбрана в літню блузочку на короткий рукав, а на іншій — в теплий светр під шию. І ще — зачіски. На одній — волосся зібране та забране назад, на іншій — воно заплетене в дві тоненькі кіски. Але щось вносило дисонанс в ці дві фотографії. Посмішка? Зуби Майї… В однієї — вони росли правильно, майже ідеальний прикус, в моєї, що з ринку — неправильно…

— Це різні дівчата?! — я не знаю чи запитувала чи стверджувала це. Арсен згідливо кивнув головою. Ткнувши пальцем на фотку Майї з секонд-хендівського ринку:

— Ця з дитбудинку… А ця…

Не договорив. Я закрила йому долонею рот.

— Я знаю. — Файл з документами на давно мертву Майю досі лежить в моїй квартирі. — І решта діток також у двох примірниках?

Киває головою на папку.

— Так. Всі. Розплідник.

Мій голос зрадницьки тремтить:

— Яка мерзота вигадала це — руками дітей жар загрібати, вершити примарне правосуддя?

Тетяна

Дві доби вже немає вдома цієї малої зарази. Вірніше, дві доби, як ми у неї господарюємо, а не бути її може й більше. Злить мене майже все. Насамперед те, що Руська таки знала, що я повернуся сюди і нахабно підкинула мені запасний ключ від квартири у косметичку. Звідки вона це знала, звідки, га? Тепер, напевне, потішатиметься, коли повернеться: «А бачиш, Тетясю (ненавиджу таке її звертання), ти така ж передбачувана, як усі!» Може, уголос і не скаже, але очі точно таке промовлятимуть. Та я вже ладна й таке приниження прийняти, тільки б це диво горохове віднайшлося.

А ще ця фарбована коза поруч. Намагаюся тримати себе в руках і не дуже реагувати на її сміхулечки саркастичні. То родичкою обзиває, то комендантшою… Та куди від неї дінешся? Бо й вона з якогось дива через мою таки родичку дуже потерпає. Он оббігала все місто, шукаючи, дізнавалася, наводила довідки серед своїх та чужих. Глухо. Наче це кляте місто з’їло Руську. А може, і з’їло?

А повітря висить — не зимове повітря, а якась пелена закатруплення… Мобільний малої досі поза зоною досяжності. Іще Роман погрожує приїхати. Наче мені проблем з його сестрицею мало? Ледве його стримую, прикриваюся вже не так опікою над клятою родичкою, як бізнесовими справами. Ще ним тут переймайся?! Дожилася! Навіть у міліцію ходила заявляти, що родичка, тобто сестра зникла, бо хто знає, може, вона до них випадково потрапила? Руська вміє й таке встругнути, нахамила комусь у погонах, а тепер туалети драїть у відділку. А менти від душі веселилися, коли я до них припхалася:

— Дамочко, шановна, а ваша родичка повнолітня?

Звісно, однак, якщо вважати, що у двадцять років розуму у неї мов у десятилітньої, то ні.

— А скільки її часу немає? Коли вона у вас зникла?

Ну, дві доби. А може, й більше, я знаю хіба.

— Тоді не морочте голову, дамочко. Ваша родичка десь завіялася з коханцем, телефон вимкнула, щоб такі як ви не набридали. І ми її розуміємо, дамочко, бо ви як чиряк на дупі. Ідіть з богом. У нас тут он убивства, зґвалтування, крадіжки та нещасні випадки, а ви з фігнею усякою пхаєтеся.

І що тут скажеш? Інка он вчора обійшла всі лікарні, трупарні та притулки для безхатченків. Глухо теж. Якийсь неприємний вужик заповзає в голову і настирливо шепоче: «Тетясю, — говорить, сволоч, голосом Руськи, — а коли мене не знайдете, що робити будете?» На середині міста! Дістало все.

Сьогодні вранці прокинулася і, врешті, зрозуміла, що в отій всій, наче типово дурній ситуації є найбільш реальним. Поділилася з Інкою, а з ким іще? Не з тіткою ж. Ця після перемерзу, коли й приходить до тями, то щоб попити та поїсти і знову впадає в сплячку. Як ведмедиця. Повторюю ще раз своє припущення. Інка нашорошується:

— Тань, той, — коли вона налякана або схвильована, то я — Таня. — Ти впевнена, що вона саме там, а не впхалася ще в якусь халепу?

І так щиро запитує… (Ну що вони всі, і в тому числі я, знайшли в тому малому вредному пуцьвірку — одні неприємності від неї!) Інна зазирає в очі, хапає за руку. Різко висмикую свою, наче боюся обпектися чи забруднитися. Але тій, схоже, навіть діла немає до такої моєї реакції, вона просто хвилюється. Злить мене її реакція. От уже ж вміє собі мала знаходити друзів. І страшку не побажаєш мати за приятельку упирку, тобто віддану упирку.

Надто гостро відповідаю:

— Інно, дай ся на стримання! Впевнена? Я ні в чому не впевнена. Хіба тут, в оцьому дурдомі, у чомусь чи у комусь можна бути впевненому? Ти на тітку подивися? Хіба вона нормальна? — Гепаю щосили рукою по столу, аж горня перевертається та витікає з нього недопитий чай. Та Інка продовжує дивитися на мене очікувально, наче каже — ти докази мені давай, а не якісь там емоційні сплески. — Руська, мала зараза, точно в це влізла. Щоб його, поклик душі у неї. Всіх не врятуєш, і чому саме вона має це робити? Ніби сильніших і достойніших мало?

Схоплююся з місця. Відкриваю верхню шухляду кухонного столу. Дістаю з неї той клятий малюнок з будинком і двома дітлахами на передньому плані. На звороті підпис — «Зозулята зими».

— А це, по-твоєму, що? Це — доказ від Руслани. Мені вона цей малюнок показувала.

Інка перелякано вихоплює його з моїх рук.

— Крейзі шет!

— Точно. Дідько. А найгірше те, що я знаю цей будинок. І знаю його мешканців. Я там була.

— Ку-ул?! Зашибісь тобто. — Іронія і недовіра в очах Інки враз змінюються щирим здивуванням та навіть проблисками поваги. — Була? І будинок тебе випустив?

Ага. Справжній кул! І їй знайомий той будинок? Кидаю сердито:

— І впустив, і випустив, і до божевільні я не втрапила. Бачиш — жива, але… Знайомство з його господинею мені, крім лиха та неприємностей, нічого не дало.

Напружую всю силу волі, щоб не чортихнутися. Чортівні і так забагато довкола. Інка продовжує питально дивитися на мене, типу, розповідай, бо зараз ми з тобою, Тетяно, і так в одній команді, як не крути. З цього лайна нам вибиратися разом, і кожна дурниця має значення. І я розповідаю, правда, досить поверхово, про свій досвід спілкування з моєю колишньою вчителькою англійської Георгіною Іпатіївною, про будинок, змовчую про некромантію. Просто кажу, що після року навчання мене батьки знову забрали жити до себе. Інка, звісно не зовсім усьому вірить, але робить поправку, що, може, я й не все сказала, але найвагоміше все ж не приховую. Натомість випалює:

— Георгіна Іпатіївна? Ти нічого не плутаєш, родичко? — дістала вона такими звертаннями конкретно, але вже майже не звертаю уваги. — Не Марина Іпатіївна, яку ще Вдовою в цьому місті кличуть? Тобто ті, в кого інстинкт самозбереження збій дає, поза очі, звісно?

Стенаю плечима. Кажу, що Георгіна якось згадувала, що є у неї сестра-близнючка та не більше. Якусь мить мовчимо. Я беруся витирати на столі розлитий чай та збирати брудні горнята, Інка продовжує розглядати малюнок невідомого маляра, час від часу поправляючи завченим рухом волосся. Раптом озивається стиха:

— А я, здається, знаю художника, який це намалював.

Вона тикає пальцем у підпис під картиною.

— Це дівчина. Мертва дівчина…

Вона переповідає свій сон, і ми вже не сумніваємося, що Руслана таки встигла влізти в цю невеселу історію, і запросто може зараз перебувати в тому проклятому будинку. Кульно, тьфу ти, нахапалася! Круто тобто.