— Ох, Мариночко Іпатіївно, навіть в найпохмурішій казці приречений до страти має право на останнє бажання. Невже ви нас позбавите цього невеличкого щастя? — той, що тримає Руську за руку, видно, зовсім утратив розум, чи він її не боїться насправді, чи просто від того, що вона його називає приреченим, у хлопа остаточно дах поїхав?

— Останнє бажання? — Марина чи Георгіна перепитує вже більш спокійно. Не можна сказати, що вона остаточно заспокоїлася, але принаймні притихла.

— Так. Останнє. — Це вже говорить інший чоловік. Він має вигляд дуже втомленого, і погляд також не наляканий чи знавіснілий, просто байдужий, наче його це все не дуже цікавить, а він за інерцією грає якусь тільки йому відому роль.

Марина-Георгіна сплітає руки на грудях.

— Що ж, можна. Але щоб потім на мене ніхто не скаржився і не проклинав. Зараз остання можливість у всіх піти звідси живими. Поки що дорога вільна.

Вона спеціально робить паузу. Ніхто навіть не поворухнеться. Клену себе за свою дурнувату хоробрість. Тітка наче приросла до місця, Інка також. Тільки той, що поруч з Русланою, щось шепоче їй на вухо, і вона заперечно хитає головою. Спадає тиша.

— Ти, Тетяно, і ти, — тицяє пальцем Марина-Георгіна на Руслану, — ви можете йти, бо це — не ваша історія і навіть не ваша провина, вам тут не місце. Мені безневинні не потрібні.

Руслана витріщається здивовано на мене, наче щойно побачила. Її не так дивує моя присутність тут, як те, що Марина-Георгіна мене знає.

Стенаю у відповідь плечима і бурмочу ледь чутно:

— Георгіно Іпатіївно, я без Руськи нікуди не піду.

Руслана мовчить, а вона, схоже, нікуди не піде без Нього. Всі залишаємося стояти і мовчки чекати.

— Що ж, якщо ви такі всі вперті, то… Розпочнемо виставу. — Вона тричі, таки театрально, плескає в долоні. Гучно щось ляскає в домі, змовкають ураз всі звуки. Не чути потріскування вогню, ні завивання вітру за вікном, ані шурхотіння дерев за вікнами, навіть нашого подиху не чути. — То яке остання бажання у тебе, Арсене? — трохи втомлено запитує Георгіна-Марина.

Чорноокий, що стоїть поруч з Русланою, витягує з внутрішньої кишені чорного пальто складений аркуш паперу, розгортає його і читає вголос:

— Список приречених. Що це, Марино? Навіщо?

— Навіщо? — Марина здається розчарована поставленим запитанням. — Як це навіщо? Погань потрібно карати. І як я це робитиму, хіба не все одно?

— Не все одно? — повільно розтуляє пошерхлі губи інший супутник Руслани. Сірі очі раптово темнішають, і щось піднімається з їхнього денця. Дивно, вважала, що парубійко зламаний, але і з ним не все так просто.

— Хай так, що я в тому списку, хай… Не про це мова. Але таким чином всіх можна ввести до твого списку. І тоді на землі не залишиться взагалі людей. Не сумно буде?

— Добре було б, — злісно відповідає Георгіна-Марина. Її очі яро блищать, я аж перелякано сковтую слину. Тепер зрозуміло, як почувається жертва перед катом із сокирою.

— Добре? Ви кажете — добре? — Це знову Арсен. Дивно, хлопи зовсім різні, але в цю мить чимось схожі. — Добре… — наче не дочув і уточнює, бо вважає відповідь безглуздою. — А діти? Якого ти їх приплела до цієї історії, жінко! Яке ти маєш право вершити правосуддя? — Той, кого Георгіна назвала Арсеном, просто вже не може спинитися. Він махає аркушем паперу. — Ледь не півміста за якихось два місяці вибито. Добре, багаті комусь дорогу перейшли, але ж б’ють і тих, хто поруч! Чи не занадто це? Тільки Бог може вирішувати кому жити, а кому ні!

Після цих слів Марина розпливається просто в приголомшиво-страшній посмішці:

— Бог. А я і є Бог. Не віриш? Я мусила ним стати. Бо хто він такий насправді, той ваш сліпий та німий Бог, який дозволяє так легко злу заходити до вас у хату, до вас у душу?

Частина сьома

Anguis in herba

Олег

Настільки все паскудно, що думав — гірше вже не може бути. Наче хтось з потворним почуттям гумору знічев’я взявся зав’язувати вузлики на моїй, і так не дуже веселій, долі… Скільки я не спав? Добу, дві? Три… Бо ніби молоточок стукає в голові, тільки-но вона торкається подушки. Тіло ж вимагає спочинку. «Нінель мертва? Нінель мертва!» Не думав, що мене аж так зачепить. Наче ж викинув її з голови, майже переконав себе — назавжди. Та наркомани, очевидно, колишніми не бувають… Вона — мій наркотик, і я — нінелезалежний. Був? Щоразу закриваючи очі, силуюся пригадати її обличчя. Свідомість гарно жартує наді мною. Замість обличчя тільки запах — запах справжньої жінки. Так пахне кохання? Так пахло кохання? Коли вона зраджувала, коли назавжди йшла до іншого, коли поверталася ненадовго, коли…

Осмикую себе. Не продовжуй. Все в минулому. Вона мертва. І потвора, яка її убила, зараз поряд, у цій кімнаті.

Арсен з Русланою стоять поруч, тримаються за руки… От тобі й мала! Не послухала — ні розумних порад, ні картань. Зробила так, як мала зробити. Такі не чують розуму. Такі слухаються серця. Арсен — виродок, за плечима стільки всього і брудного, і по коліна залитого кров’ю ворогів. Коли побачив цих двох разом, її та Арсена, то чомусь не дуже здивувався. Щось таке те мале горе могло витворити. Але Арсен? Хіба вона для нього? Як доба: темна ніч та білий день, частинки одного цілого? Звідкись наперед знаю — він не стане її ображати, відчуває вилупок, що вона з тих небагатьох дівчат, котрі вміють по-справжньому кохати.

Зрештою, я не дозволю. Стану його тінню і пильнуватиму. Кохання? Омана, а чи насправді воно є? «Ех, що ти знаєш про кохання, друже? Що?» Голосить моя совість. Ти ба, ще жива. Здається стовідсотково переконав себе, що вона вкатруплена, давно сконала. А бачиш, як мало треба, щоб її оживити. Горнець живої води… Кохання? Тьху. «Слухай, заразо! — відповідаю. — Чи взагалі воно існує, те кохання? Невже прив’язаність до когось і є ним?» Існує-не існує. Ти ба! Заговорюю зуби власній совісті. Ліпше б я впав із того будинку і розбився замість Нінелі. Яка користь від мене? Роблю все на автоматі зараз. Якби не Арсен, чи взагалі Іринку вдалося б урятувати? Навіть не Арсен, Руська. То вона на Іренею вивела, виходить, інколи корисно чути неіснуючі голоси. Іренея? Її не шкода, зовсім не шкода… Червоний зашморг на шиї так їй пасував, гарно виглядав разом з печаттю болю та страху на обличчі. Такий вигляд має смерть.

Так. Смерть. У цьому місті сильно пахне нею. Вона має і запах, трохи солодкавий запах… Ванільний. Та навряд чи є в тому всьому хоч щось містичне. Чи Арсен з Русланою це розуміють? Дивлюся в їхній бік. Що за здатність у цих двох усе містифікувати. Правда, віра у міфи в Арсена досить умовна, він міцно стоїть обома ногами на землі. А от Руслана…. Ту слід час від часу осмикувати, щоб не знялася на крила та й не полетіла. «Крейзі енджел», — безгучно, так, ніби лається найгіршими словами, привітала Руслану ота самовпевнена з виду і дуже розгублена насправді, білявка. Ледь стримався, аби не гримнути, щоб у дзеркало глянула: сама точно не янгол, навіть не кришонутий… Тут таке товариство, що янголам краще подалі триматися. Ото команда-рятівників зібралася. Але в тебе немає інших помічників, Олеже. Та чи вони так потрібні? Може, просто, як пропонує зараз Георгіна, розвернутися і піти геть і десь за кухлем пива дочекатися свого кінця.

Всередині курва-совість ніяк не заспокоїться: «Ти здурів? А мала Іринка? А Руслана? Ти ж не довіриш її цьому, ще вчора найзапеклішому ворогу? Ти й за неї відповідаєш!» Перед ким, цікаво? І головне, чому я, той, хто не зміг уберегти власну сестру, знову і знову маю за когось відповідати?! Чому мені ще довіряють? На це питання відповідь не отримаю, але існує інше, важливіше. Тому залишаюся стояти на місці.

Я мушу знати — ЧОМУ? Я знаю Марину Іпатіївну давно, знав і її покійного чоловіка… Не може людина ні з того ні з сього в один момент збожеволіти та перетворитися на серійного вбивцю. Правда ж? Хіба що збочене сумління хворої людини, яка в якийсь момент просто втратила здоровий глузд і почала колекціонувати смерть, виправдовуючи вчинки благими намірами. Чим вистелена дорога до пекла, знають усі, як і те, що це дорога в один бік.