На вулиці стає вітряно. Вітер залазить під поли піджака, мовби шукає там прихистку. Час вертатися додому, бо я ще не знаю, кого хотів би бачити. Та якби знав, що змінилося б од того? «Зате я знаю, що тепер треба робити».

Ця думка наздоганяє вже на подвір'ї нашого будинку.

Я вертаюся на вулицю, йду до гастроному. Шукаю у кишенях. Знаходжу картку. Мені щастить. Номер я теж пригадую. Тремтячі пальці крутять диск, що обпалює холодом.

Катя відгукується майже відразу.

— Я слухаю. Хто це?.. Говоріть же…

Голос зовсім близько, та як він далеко, як даленіє цей голос. Я опускаю трубку на важіль. Програма реалізована. Мені вже немає чого робити. Нічого не пропадає даремно. Ось і цей вечір не пропав. Зрештою, я стомився від ходіння і чекання. Тепер, після дзвінка, втома стисла мене залізними лещатами, навалювалася, тиснула чимраз дужче і здавалося, що я не доберуся до будинку і до квартири.

Але я йшов і твердив собі, що маю ще когось побачити. Продовжував твердити, коли натужно переставляв ноги, підіймаючись сходинками на свій четвертий поверх.

Проте вдома я не міг спати, а взявся прибирати у квартирі. Прибираючи, я відчував, як росте потреба бачити квартиру ще чистішою, ніж була до цієї секунди. То була якась люта потреба чистоти, і я повиносив усі чашки з кімнати, розставив усі речі на свої місця й заходився завзято витирати пилюку з билець дивана, крісел, стола, шафи. Коли повитирав, узявся пилососити. Я вибирав пил до найменшої пилинки, аж доки сусіди не загрюкали по водогінному стояку. Тоді я спинився і зрозумів, що моя місія закінчена. Упала завіса вистави, у якій не було глядачів.

Я сів до столу, підпер щоку рукою. Було вже за північ. Подумав: чому втома зникла, ледь я дістався своєї квартири?

«Я маю ще когось побачити», — пригадалося мені. Відкинувши цю думку, спробу¬вав почитати. Але нічого не лізло до голови, рядки застрибали перед очима.

«Я маю когось побачити», — повторив я думку.

Я підійшов до вікна. Місто спало. Вікно в будинку навпроти також не світилося. Надії не лишилося. Постоявши трохи коло затемненого вікна, за яким був чорний нічний світ, я сів на підвіконня. Але швидко встав, бо зрозумів, що можу ось-ось видушити скло і випасти вниз. Та, щоб дійти до цього, мені ще чогось не вистачало. Не вистачало розрахунку із собою.

Я встав і підійшов до шафи. В кутку за шафою стояв невеликий диктовий ящик з деяким моїм причандаллям. На дні ящика я намацав згорнутий у трубку цупкий папір. Давно вже не виймав його, хоч весь час возив за собою. За рік, що минув, — жодного разу. Саме про цей ватман я намагався не думати останні дні.

…То була моя друга практика. І моє перше конструкторське бюро. Ще я не знав про існування Магди.

На практиці нас із курсу було троє — Віта Глущук, Толик Бутмирець і я. Тоді, під час цієї практики, я остаточно зрозумів, що моя спеціальність — інженер-конструктор.

Яке це було велике задимлене місто! Ми відразу загубилися в ньому. Довго добиралися від гуртожитку, в якому нас поселили, до машинобудівного заводу.

Можна по-різному розповідати про той час. Про захоплені Вітині очі, які мене супроводжували весь цей місяць. Про те, як спершу нам не давали ніякої роботи. Можна… Усе можна… Тоді я переконався у цьому. Сектор конструкторського бюро, до якого я був прикріплений, розробляв удосконалення до верстата, який мав зменшити витрати металу. ОДНОГО разу в обід я заглянув у креслення. Мене самого вразила ідея, що прийшла до голови. А що, коли зробити не так, як вони пропонують, а… Я не знав, як саме, але вже щось у мені продзвеніло.

Два дні і дві ночі я сидів над своїм кресленням. Я працював, мов у гарячці, а Віта заварювала мені міцний чай. Віта заварювала чай, а Толик підсміювався з моїх старань, з моєї оглашенності, а заодно — з Віти…

Я сказав — можна розповідати про цей місяць по-всякому. Можна розповісти і про Вітині очі, які я побачив, коли розплющив свої, я задрімав на кілька годин після другої безсонної ночі.

— Як ти… опинилася тут? — безглуздо пробелькотів я, бо ж знав, що сам замикав двері зсередини, Толика тієї ночі в нашій кімнаті не було, а Віта пішла до себе, коли я поставив на ватмані останній штрих.

— Тсс, — приклала пальця до вуст.

Вона поцілувала мене, потім я її. Потім ми кохалися — двічі за ніч. Віта виявилася класною дівчинкою в ліжку.

Я не знаю, де зараз Віта Глущук. Я нічого тоді не почував до неї. Ми лишилися добрими друзями, тепло попрощалися на пероні після випускного балу. Пригадую, Віта чмокнула мене в щоку, я помітив, як заволоклися легким туманом її зеленкуваті очі. Поруч зі мною стояла Магда і добродушно, трохи зверхньо посміхалася — Віта належала минулому, моєму минулому, Магді належало моє майбутнє. Поїзд з Вітою від'їжджає і від'їжджає, я довго дивлюся вслід. «Дурне теля — Віта», думаю я. Магда посміхається, їй належить моє майбутнє.

Я вертаюся до цієї миті, їй чогось таки не вистачає. Щось Магда мені сказала тоді, щось сказала, коли вже поїзд від'їхав…

— Вона зараз плакатиме, любчику, — сказала Магда. — Цілу дорогу плакатиме.

— Чому ти так вирішила? — поцікавився я.

Що відповіла Магда, я не зміг пригадати.

Правда, пригадую, як ми вийшли на пристанційний майдан і пили воду з сиропом.

Пригадую, як граційно відставивши пальчик, тримала Магда склянку. Як вона посміхалася до мене. І навіть те, що все-таки погляд її був трохи настороженим. Але мені пора вертатися. До тієї другої практики. До того, як я ніс ватман на завод, а поруч йшла Віта і щебетала, який я геніальний.

Можна розповідати і про це. І про цю тріумфальну дорогу. Про те, що я подумав десь уже перед самою прохідною, — Віта буде мені гарною дружиною.

Телефон озвався несподівано. Я кинувся до нього стрибком, наче звір на здобич. Цей дзвінок мав мене порятувати. Якщо він від Каті… Якщо… Лариса мала їй дати мій номер.

— Я слухаю…

— Це твій брат, — озвалася трубка.

— Брат? Мишко — ти?

— Це Яромир, — голос був тихим, не таким, як тоді, коли ми їхали у машині.

— Чого вам треба? — спитав я, навіть не намагаючись приховати глухого роздратування.

— Та от, вирішив подзвонити, — озвався той, хто називав себе Яромиром, після невеличкої паузи. — Чомусь мені здалося, що тобі зле, дуже зле, мій брате.

— Ідіть до біса, — сказав я. — Навіщо я вам потрібен? Як ви мене знайшли?

— Як знайшов, то вже інша річ. Але мені прикро за тебе і за себе, — він промовляв розміреним голосом. — Прикро, бо… Та тобі цього не зрозуміти. Ти не був у шкурі людини, від якої колись відмовилися. Яка раптом відкрила, що вона може бути ліпшим сином, НІЖ ТОЙ, ІНШИЙ, кого любили, ростили і голубили. Яка все життя боролася, щоб чогось у цьому світі досягти, і таки досягла. Більшого, незмірно більшого, ніж ТОЙ, ІНШИЙ. А ТИ… Ти боровся, мій брате? Я тебе питаю… Як ти жив? Чиїм життям? Ти здатен відповісти?

— Я жив, як умів, — відповів я. — Але, як би не жив, це не означає, що мене треба переслідувати.

— Може, прийти до тебе?

— Навіщо?

Доки він збирався з думками чи чомусь там замовк, я поклав трубку. Невже я боявся візиту цього дивного чоловіка? Дивного? А може, небезпечного? Чого він хоче насправді? Чим дорікає? Щось у його словах таки… Ні, краще про це не думати.

«Може він ще зателефонує?» — подумав я. Але телефон так і не озвався.

…Ось він, аркуш ватману, який я зберіг з тієї практики. Який скрізь возив за собою. Можна його порвати, але навіщо… Розрахунок і так зроблено.

Я поставив ватман до стіни і пішов на кухню. Відчинив холодильника, узяв недопиту пляшку і налив собі повну склянку горілки. Випив залпом, закашлявся. Коли сльози пройшли, побачив у напіввідчинених дверцятах холодильника на поличці маленьку пляшечку. Дістав її, відкрутив кришку і висипав до рота всі десять чи скільки там білих таблеток. Я ковтав і давився, таблетки були гіркі, тож мусив випити ще одну склянку пекучої безбарвної рідини. Правда, склянка вийшла неповною, довелося доливати банальної зеленки з тої ж аптечки у холодильнику.