Вона назвала номер, я подякував, сказав «Добраніч!», пообіцяв завжди бути чемним і повісив трубку.

Тепер можна було трохи заспокоїтися, перевести подих. Мети було досягнуто, але я наче спіткнувся об щось. Спіткнувся — і біль став поволі розтікатися всім тілом.

Тілом чи душею?

«Гм, — сказав я собі іронічно, — виходить, друже, у тебе є ще й душа?»

Але іронія мене знову не врятувала, хоч раніше кепкування часом здорово допомагало. Навпаки, я відчув, що зробив помилку… помилку… подзвонивши Ларисі, взнавши цей осоружний номер.

Номер Каті. Моєї Каті. Жінки, яка мені потрібна. Яка мене порятує. Порятує мене…

Я ступив крок, другий. Наче погустішала темрява довкола.

— Алло, ви мене чусте? — кричав хлопець, що підійшов до телефону. — Ви мене чуєте? Тамара вдома?

Я побрів поволі вулицею. Добре, що цей хлопець підійшов і перебив намір одразу подзвонити Каті.

Отже, намір був?

«Розумієш: Катя дуже вразлива… вона вже обпеклася раз…»

Голос Ларисин ріс, розростався, заполонював цілу вулицю, стукався об вікна. Я затулив руками вуха.

«Тепер вона — мов той равлик, що сховався у свою черепашку», — шепотів голос.

Я відняв долоні од вух і почув, як шурхотять чиїсь кроки, як сигналить автомашина, як плаче чиясь дитина коло гастроному.

Мене довго переслідували голоси, я пришвидшував крок, і здавалося, що ті, кому ці голоси належать, ідуть за мною і ніяк не можуть наздогнати. Це я відчував так само реально, як те, що йду вулицею, якою вечорами любив прогулюватися, йду мимо будинків із засвіченими вікнами, наповненими голосами, сміхом і телевізійними передачами.

«Ще людьми і речами», — сказав я собі.

Я минав такий будинок, він анічим не відрізнявся від інших. П'ять поверхів і безліч вікон. Одні світилися, інші були затемнені. Я міг спинитися і порахувати ті і ті — окремо або все разом. Це теж була реальність. Навіть моє право.

«Будинки наповнені людьми і речами, — пригадав я свою думку. — Людьми і речами, — повторив. — І я випав з цього колообігу, а того, хто випадає, чекає велика покара. Така велика, що більша від нього самого».

Щоб позбавитися цього несподіваного відкриття, швидко пішов далі. Тепер переставляв ноги, наче сліпий, а може, й справді на якусь хвилину чи дві заплющив очі. Якщо так, то дивно, як я ні об що не тарахнувся.

І все ж жінку, котра йшла назустріч, помітив. Вона була молода і вродлива.

— Здрастуйте. Котра година? — запитав нахабно і майже весело.

Вона поглянула на годинник і відповіла з підкресленою точністю до хвилини.

— Дякую, — сказав я. — А можна вас провести?

— Ви що — п'яний?

Жінка, я вже розгледів, що вона старша за мене, вимовила це мовби з жалем, хоча й з відтінком презирства. Мала маленький, проте різко окреслений ротик. Брови розліталися, ніби дрібненькі крила. І сама вже здавалася маленькою, наче несправжньою.

Ми стояли одне навпроти одного, і я вже розумів, що вона чекає відповіді. Мовби та відповідь була їй конче потрібна. І тут я злякався, по-справжньому злякався. Бо зрозумів — вона чекає заперечення. Я завважив до всього, що вона досить бідно одягнена.

— Я справді п'яний, — відповів я. — Хоч сьогодні нічого й не пив. Ви здатні таке зрозуміти?

Вона знизала плечима. І все ще стояла і чогось ждала.

— Ви самотні? — здогадався я.

— Господи, хіба про це так питають? — сказала вона вже справді сердито.

— А як?

Я ступив крок до неї і подумав, що роблю велику дурницю. Нічия самотність мені не болить і не болітиме. Я не знаю-бо, що робити зі своєю власною.

— То що ми робитимемо? — спитав я.

— Усе ж ти дуже молодий, — сказала вона із жалем. — Майже молокосос. І справді не п'яний. Мабуть, чокнутий?

— Чокнутий, — легко згодився я. — Мішком з-за рогу прибитий. Сам не свій і таке інше.

Гіркота захльостувала мене з головою. Я хотів тепер якомога більше виговоритися. Якщо й це мало хоч якийсь сенс. Хоч один шанс із ста або навіть з тисячі.

— Ходімо, — сказала вона, — я приведу тебе, куди потрібно.

— І куди ж це — цікаво? — спромігся запитати я.

— Хіба тобі не все одно? — відповіла жінка.

Я подивився ще раз на неї. Вона мала рацію.

Ми йшли спершу однією, потім іншою вулицею. Вона мовчала, і я мовчав. Лише завважив, що друга вулиця темніша від першої. Багатоповерхові будинки змінилися одноповерховими. Порідшали ліхтарі вздовж тротуару. А незабаром і сам тротуар зник. Я озирнувся. Місто лишилося начеб десь далеко за плечима. Зате коли підвів голову вгору, побачив — крізь темно-сірі хмари прозирає чорне із синім відливом небо, на якому мерехтять кілька самотніх зірок.

— То куди ми йдемо? — знову запитав я жінку.

Вона не розчула чи вдала, що не розчула. Я подумав про сьогоднішній вечір і згадав, що коли я заговорив до цієї жінки, у мене з'явилося бажання виговоритися. Бажання зникло, ледь ми рушили.

Я ще раз оглянувся. Вогні міста ще більш подаленіли.

«Усього досвіду мого життя вистачило, щоб у мене за плечима було таке небо», ~ подумалось мені. Ми звернули ще на одну вулицю. І тут я спинився. Жінка цього не помітила. Я стояв і дивився, як віддаляється її трохи зсутулена постать.

«Я загубився», — сказав я самому собі.

Цього разу іронія спрацювала. Мені полегшало. Я відчув себе вільніше. І ледве це сталося, як я згадав Катю. Вона сиділа в тій, Ларисиній кімнаті… зовсім поруч… зовсім поруч…

І тут я зрозумів, що весь цей шлях намагався не думати про неї. Я прислухався. Вже й стихли кроки незнайомої жінки. Чи й була вона? Може, я сам прийшов на цю вузеньку незаасфальтовану вулицю?

Як би я хотів, щоб вона повернулася. Ні, нехай не повертається. Хай уже ліпше зупиниться машина мого так званого брата. Хай зупиниться. Але її також не було. І не буде — відчув я. Хоча я спробую її пошукати. От тільки чи зупиниться цей Яромир чи хто він там, як побачить цього разу мене? Навряд. Хоча з'ясувати стосунки і хто він є насправді нам таки треба. Треба. Треба.

«Треба», — сказав я собі й оглянувся, всмоктуючи в себе вечірню тишу.

Рвучкий холодний вітер вирвався з-за найближчого будинку, вікно якого тьмяно поблискувало. Я подумав, що вертатися буде достобіса довго і я, напевне, заблукаю. Це несподівано порадувало. Я рушив. І тут я подумав, що незнайома жінка, повернувшись додому, напевне ж, буде плакати.

«Овва, за тобою?» — доіронізував. Можна було пройтися цією вулицею. Пошукати її будинок, хоча б для очищення совісті.

«Усього життя вистачило, щоб у тебе за плечима було це небо», — сказав хтось поруч.

Я не відповів. Я йшов. Але небо було вже попереду.

«Я знаю, що тепер треба робити».

Ця думка наздоганяє мене при підході до власного будинку. Вона продукт мого спустошеного мозку, краще було б сказати — виснаженого. Або й спустілого. Виснаженого — чим?

Мені легко, я легко йду вулицею. Я здоровий, нічого не болить. Так я тверджу після того, як за плечима в мене лишається шлях повернення. Тут, у місті, не вітряно і не зоряно. Зараз, певне, вже за північ. Я довго блукав, поки вийшов на цю вулицю. Що ж би було, якби я не зупинився? Те, чого я позбавився, і зробило спустошеним. Я немовби втік від своєї оболонки, але гостро відчуваю її потребу. Я зовсім не зрадів, коли після доброї години блукання нарешті знайшов дорогу. Усе в моєму житті було так, як мало бути, — ця думка приходить не вперше, але сьогодні я мовби наштовхуюся на неї. Спиняюся. Вечір наче розширюється. Розбігаються будинки. Я ось-ось зловлю якусь іншу думку, що стосується мого нового стану. Уперто хочу когось бачити. Але не Катю… не Катю… Я не маю права на неї.

— Не маю права! — кричу я зненацька навіть для мене самого.

Ніхто не чує, не відгукується, бо крик безмовний. Ще не прийшов час для справжнього крику. Але від того болить не менше.

Мій біль солоний, його присмак — на губах, мовби я прокусив сам собі руку. Я чую смак власної крові. І нічого не міняється від того, що я щирий, що мені треба позбутися самотності.