— Здрастуйте, — кажу я.

— Додому рішив навідатися?

— Додому.

Я стою, і тітка Настя стоїть. Нам немає про що говорити. Я намагаюся пригадати, як звуть її сина. Толик? Віктор? А дочку? Потреби справді цікавитися у мене немає.

— Як там Віктор? — все ж питаю.

— Добре, — каже тітка Настя. — Нарешті, слава Богу, женився.

— А Толик?

— Толик… — хмурніє тітка. — А що Толик?.. Щоб їм добра не було, до чого мені дитину…

Вона щось каже ще, вона лається, та я вже не чую слів, згадую, що Толик, здається, в колонії — за хуліганство, бійку.

— Повернеться ваш Толик, — намагаюся якось утішити.

— Повернеться, — плаче тітка Настя. — Ще два роки, а казав мені, як до нього їздила, Що печінка вельми болить.

Я не забув, дорікати собі нічого. Я й не втішив тітку Настю. Спинився, бо вона привіталася. Дощ падає на її непокриту голову. Моя імітована радість зникає. Вона зовсім розчиняється, коли я заходжу на наше подвір'я, коли назустріч виходить мама і здивовано каже, що мене не чекали, бо ж Магда казала, що я поїхав у відрядження. Усе в мені опускається. Магда, отже, тут. Навіщо ж я тоді їхав? Я пробелькотав, що ось раніше вернувся з відрядження, що також закортіло приїхати, побачити Іринку. А тут на подвір'я вибігла Іринка, кинулася до мене, обняла ноги. Я підняв її, став дорікати, що вона роздягнена, донька обхопила мене рученятами, притислася до мокрої щоки, защебетала, — вони з мамою і бабусею ліплять вареники. І, наче підтверджуючи ці слова, з літньої кухні з'явилася й Магда з вимазаними тістом і борошном руками.

— Андрій приїхав, — радісно вигукнула вона.

— Мамо, тато геть мокрий, — сказала Іринка ка весело.

— Ми зараз його висушимо, — пообіцяла Магда.

— Висушимо, висушимо, — заплескала Іринка в долоні.

— І мене повели до кухні сушити. Там було тепло, навіть душно. В обличчя вдарив жаркий дух розпеченої плити, на якій щось шкварчало й кипіло. Магда зняла з цвяшка, вбитого біля дверей, оранжевого рушника і взялася витирати мою мокру голову. «Може, я сплю?» — подумалося мені.

Я повторював це запитання кілька разів до і після обіду. Магда поводилася, так, наче й справді між нами не було ніякої розлуки, наче я ото лише й був у якомусь там відрядженні, тільки й усього, що несподівано повернувся раніше.

Підбігала і відбігала Іринка, щебетала, бігла до дідуся і бабусі, у неї виявилася маса проблем і запитань, я відповідав, але відчуття сну не покидало. Спершу я слухав, як натхненно Магда імпровізує про те, чим ми займалися останні тижні. Потім, що будемо робити далі. Виявляється, ми збираємося забрати нарешті Іринку до себе, в нову квартиру. Отже, Магда знала, що я живу на новому місці. І раптом усе в мені опустилося — а що коли вона не грає?

Я вийшов з кухні надвір. Дощ уже перестав, але хмари висіли дуже низько. Здавалося, вони ось-ось обваляться на голову. Як же мені виманити Магду? Мусить бути ясність. Наче відчуваючи мій стан, а може, й справді відчуваючи, Магда й собі вибігла з кухні.

— Дощик перестав, а наш татко підсох, — проспівала вона і, вже минаючи мене, додала: — Я в парник за цибулею для салату.

Я поплентався за нею. Магда вискочила у легенькому ситцевому халатику, з оголеними руками, розпашіла, доволі приваблива. Вона трохи схудла за цей час і від того здавалася ще стрункішою. Плентаючись за нею, я пригадав єдину нашу зустріч за цей час, восени, коли я тільки-но вийшов з лікарні. Чомусь ця зустріч спалахнула перед очима. Коли минав хліва, спинився мов укопаний. Раптом здалося, що в цій зустрічі ключ до теперішньої Магдиної поведінки.

…Магда виходить з-за рогу, ми стикаємось, спиняємось. Очі фіксують: на Магді новий білий плащик, під ним голубий светр — ні того, ні іншого в неї раніше не було. Дивиться вона колюче-злякано. Ми стоїмо, нас обходять люди, підштовхують одне до одного.

— Здра… здрастуй, — бурмочу я.

— Здрастуй, — вона окидає мене поглядом. — Що з тобою, Андрію?

— Зі мною? А що зі мною?

— Ти ж наче з хреста знятий.

— Авжеж, новітній Месія, — спромагаюся на жарт. — Месія місцевого значення.

— Що з тобою, Андрію?

— Дурниці, — її тривога, непідробна тривога вертає мені певність. — Дурниці. Дружина покинула, тільки й усього.

Неправда, — Магда торкає мене за руку, чомусь заглядає в очі. — Цим ти так би не вис переймався. Ти хворів?

— Хворів.

— Справді? — моє визнання, здається, ії трохи втішило.

— І чим же? Невже серце?

— Виразка совісті.

— І як, вирізали?

— Що?

— Виразку.

— Намагалися совість. Але я не дався.

Магда дивиться вже з тою звичною іронією, знищувальною і якоюсь наче теплою, заохочуючою, від якої мені завжди, а останнім часом особливо, хотілося втекти світ за очі.

— А в тебе вона була, совість?

— Під печінкою.

— І на неї витікала жовч. Бідолашна совість.

Я не відповідаю. Мені розхотілося фехтувати словами.

— Вибач, поспішаю, — кажу,

— Чому ти не подаєш на розлучення, Андрію?

— А ти?

— У тебе був би солідний аргумент. Дружина покинула, така-сяка, а я б не заперечувала.

— Ти не така-сяка. І взагалі…

— Що — взагалі?

— Я ще почекаю.

— Я не повернуся. Та й ти цього не хочеш. Не хочеш, правда ж?

— А ти б хотіла?

— Було б до кого.

— Виходить, нема?

— Виходить.

— Містер Ікс помер… Вічна пам'ять містерові Іксу. Вибач, що мучив стільки літ.

— Мучив ти насамперед самого себе. Своєю геніальністю і химерними сподіваннями. А я тобі напочатку вірила. Уявляєш, як остання дурепа вірила.

У неї на очах заблищали сльози. Це була безглузда розмова. Ми поверталися до сотні разів переговореного, перетасованого, до того, що давно вже зрозуміли. Рвучко повернувшись, Магда пішла геть.

…Я згадую тепер цю розмову і думаю, що вона не стала щасливішою. А я, чи винен я у тому? Підходжу до неї, вона смикає цибулю, халатик підіймається, звабливо оголені аж до стегон ноги змушують відвернутися.

— Застудишся, — кажу.

— Яка зворушлива турботливість!..

Ми стоїмо поруч. Дихаємо одне на одного. Магдине розпашіле обличчя випромінює все ту ж іронію. Так, вже не очі, а все обличчя.

— Навіщо ти ламаєш комедію?

— Комедію? — криво всміхається Магда.

— Тобі нетерпеливиться розповісти всю правду? Маєш бажання порадувати батьків?

— Ні, але…

— Що — але? Не подобається? «Прагнемо скандалу»? Бачив цей фільм?

— Ні.

— А я бачила. Дешевенька комедійка. Це по-перше. А по-друге..

Тут я збагнув, що хтось дивиться мені в спину. Я оглянувся, але нікого не побачив.

— По-друге, — промимрив я.

— По-друге, я справді вирішила повернутися.

— Н-навіщо?

Я вимовив це швидше механічно. І раптом, поглянувши на Магду, усвідомив — ні, вона не жартує. Надто колючі були її очі.

— Навіщо? А мені так хочеться.

— А мені?

— Будеш протестувати? Не приймеш? Приймеш, любенький. Ти не здатен на опір. І ти це знаєш.

Вона знущалася, вже не приховуючи знущання. Я уявив повернення, продовження нашої гри… Ні, гри не буде. Тоді що? Існування двох ворогів? Хай не ворогів, а просто байдужих одне одному людей?.. Заради чого? Хіба що заради Іринки. Про Іринку я не подумав. Я винен перед нею. І перед Магдою винен. Винен перед цілим світом, що народився. Перед батьками також, що вони вважають мене не тим, ким я с насправді.

Магда вже минала мене, коли спинилася, сказала:

— Віднині у нас буде все по-іншому. Я повернуся для твого ж блага. Може, ти справді станеш людиною.

Вона пішла. Я лишився сам безглуздо стовбичити посеред городу. Йти до хати не мав сил. Але куди йти? Ледве переставляючи ноги, важко піднімаючи черевики, до яких налипав мокрий глевкий ґрунт, я побрів городом.

— Коли я зрозумів, що йду в нікуди, то став згадувати. Ні, спершу подумав про потребу згадок.

«Мені треба згадувати, — так і подумав я. — Це мій порятунок».