– Цигани – це така національність.

– То я ж не можу бути циганкою, бо я – українка! – радісно вигукнула Лейла. – Так же, мам?

Мати тоді пригорнула доню до себе й відповіла:

– Так їм і кажи…

Забрівши у двір після важких пологів, – перших пологів, які їй довелося приймати самій, – Лейла оминула хату й пішла до сараю, де збоку ліпилася маленька прибудова, що служила літньою кухнею. Запалила конфорку на роздовбаній газовій плиті й сиділа в напівтемряві, у холоді й тісноті. Тут було моторошно й зимно, але таки краще, ніж деінде. Бодай у цьому місці Лейла могла бути впевнена, що в мороці й холоді вона не буде зайвою, тут на неї ніхто не гляне скоса, звідси її ніхто не прожене.

Їй страшенно хотілося напитись і відключитись, але, як на те, її стратегічні запаси були заховані в хаті. Може, це й на краще: завтра мамка повернеться, і як занюхає в неї перегар, то буде «торба». Тому залишалося одне: намерзнутися й відключитися.

Коли вона вже добряче задубіла, а в спальні згасли вікна, Лейла вибралася зі свого сховку, дочовгала до хати й завалилася на кухонному дивані в чому була. Забуття довго чекати не довелося.

На ранок тіло не слухалося й ломило, як у зіпсованого Буратіно. Не хотілося нічого: ні їсти, ні пити, ні жити. Лише валятися отак на цьому старому дивані до скону. Але вставати треба було без жодних виправдань: мамка цього безладу не подарує.

Лейла попленталася до столу, згребла брудний посуд у велику миску й поставила на плиту чайник. Ззаду тихо підійшов Шрам і підозріло люб’язно чмокнув її в потилицю.

– Що ти хочеш? – без зайвого самообману запитала вона.

Шрам розплився в солодкавій посмішці.

– З минулим тебе днем народження! – промуркотів він.

– О-о! – тільки й спромоглася видушити із себе Лейла. Невже він хоч із нагоди її свята вирішив побалувати Лейлу своєю люб’язністю?

– Там учора друзяки приходили, – продовжив Шрам, – також хотіли привітати. Шкодували, що тебе нема. – Знов улеслива посмішка. – Я сказав, щоб сьогодні приходили.

Лейла випустила з рук брудну банку, і та з дзенькотом покотилася до стіни. Отак із дзенькотом загула під три чорти Лейлина коротка ілюзія щодо Шрама і надія хоч трохи вилежатися. Тепер доведеться поїти, годувати й розважати Шрамову братію. Сперечатися Лейла просто не мала сил. Вона тільки пильно глянула на Шрама й важко зітхнула.

– Не хвилюйся, я допоможу, – неначе вжалений тим поглядом, стрепенувся Шрам. – Я тут приберу, а ти зготуєш якусь закуску. Окей?

Лейла знову зітхнула й відвернулася до плити.

Окей. Хіба ж у неї є вибір? Хіба в неї колись той вибір був?

Серафима, у народі знана як баба Химка, насправді була мало схожа на бабу. З виду їй не даси і сорока років, вона мала худорляву, як у Лейли, поставу, зазвичай носила джинси і здалеку могла здатися випускницею місцевої школи. Її справжній вік виказувало волосся, завжди по-старечому затягнуте в тугий вузол на потилиці, легенькі зморшки навколо напруженого рота, а також гострі і холодні, набачені всього очі. Та бабою її охрестили зовсім не через те. Це шанобливе прізвисько місцеві жителі навісили на Серафиму після того, як вона багатьом у цьому та навколишніх селах порятувала життя.

Серафиму тут знали як знахарку й повитуху. Слава бігла попереду: багато тих, хто чув про неї й шукав допомоги, в очі її не бачив, тому уявляв старезною бабою, що несла досвід і потаємну мудрість ще з позаминулого сторіччя. І хіба ж знахарку не личить називати бабою? Так Серафима поступово перетворилася на бабу Химку. І дуже цьому не опиралася, бо відчувала в собі змучене й стоптане старече серце.

Вона жила відлюдницею на пустинній околиці, в оточенні покинутих і розвалених хат, і за сусідів мала самих бродячих котів, що прибивалися до неї по вечерю. Про неї давно б уже понаскладали казна-яких байок, якби не її дочка Лейла, яка донедавна ходила до школи. Цей факт змушував Серафиму підтримувати контакт з учителями, брати бодай поверхову участь у соціальному житті села, а головне – дав привід для кількох візитів сільського голови з комісією, що перевіряла житлово-побутові умови дитини-напівсироти. Усі вищевказані особи аж кривилися від розчарування, коли від контакту з «чаклункою» не отримували нічого чарівного, таємничого чи хоча б незрозумілого, а її житло виявилося посередньою сільською хатиною, такою самою, як і всі інші. Та й сама Лейла була звичайною дитиною, яка вирізнялася тільки тим, що зовні була абсолютно несхожою на матір.

Якщо подумати, то була в Лейли ще одна, так би мовити, визначна риса: її постійно цькували однолітки. Учителі при цьому тільки розсудливо відводили погляд, даючи можливість дітям самим розібратися у своїх стосунках. Та що ж вони могли зробити, коли діти не хотіли мати справу з циганкою? Чи то пак, батьки не хотіли, щоб їхні діти мали з нею справу.

Уперше почувши від шестирічної дочки, що її дражнять циганкою, Серафима радила їй не звертати уваги – вона знала, що це ще не найгірше, що може бути в житті. Але коли її дитя цілий місяць день у день приходило зі школи все похмуріше, ішло за хату й хоронило в землі щось зі своїх нечисленних дитячих забавок-скарбів, які однокласникам припекло безнадійно зіпсувати, мати зібрала пожитки, умила Лейлу і вчинила те, до чого їм було не звикати, – переїхала до іншого села.

А потім ще раз. І ще раз…

Виявивши, що вони мотаються по замкненому колу, Серафима відвела Лейлу до п’ятого класу наступної нової школи й вирішила, що ця має бути останньою.

Тому Лейла посередньо вчилася, виконуючи школярський мінімум, друзів не мала, а після закінчення школи навіть на випускний не пішла…

Повернувшись опівдні додому, Серафима застала в хаті п’яну компанію Шрамових друзів, які час від часу фальшиво горлали «хепібьоздей», відразу по тому просили іменинницю налити ще по повній і звернути увагу, що пляшка вже майже порожня і треба б «захепібьоздити» наступну. Сама іменинниця сиділа в куточку столу з вологими скляними очима, зігнута й бліда. Ще й не торкнувшись її розпеченого лоба, Серафима бачила, що в дочки гарячка.

– Дякую вам, гості дорогі, що не забули, привітали нашу Лейлу, а тепер прошу всіх випити «на коня»! – хрипкуватий голос хазяйки розітнув гамір і завис у тиші.

Ніхто не наважився перечити. Швидко й тихо кожен ковтнув свою останню чарчину, і всі посунули до виходу. Шрам невдоволено пішов їх проводжати, прихопивши зі столу майже повну пляшку. Десь в іншому місці він нарікатиме на деспотизм своєї «можна сказати тещі», але їй в очі буде сумирним і слухняним. Шрам, як і всі інші, Серафиму побоювався й сам не міг сказати чому.

Серафима вклала напівживу дочку до ліжка й заходилася біля плити заварювати трави. Щось зараз розказувати чи розпитувати не мало сенсу. А тим більше лаяти. А тим більше вітати.

– Шраме, піди ще десь погуляй! – гукнула Серафима, почувши човгання в сінях. – Мені треба трохи повозитися з Лейлою.

Човгання припинилося, але за мить у сінях знову зашурхотіло.

– Шраме, я ж наче чітко сказала! – невдоволено гукнула Серафима, що не звикла до непослуху. – Тієї пляшки, що ти стягнув зі столу, тобі на годину вистачить! Геть звідси!

– Вибачте, – почувся тремтячий голосок. – Шрама тут нема, тільки я.

Як мишка, увійшла, як мишка, причаїлася в кутку.

– Я прийшла до Лейли, – пояснила Міла з-за широкого шарфа, за яким іще ховала рота від морозу. А може, від переляку.

Серафима здивовано оглянула це миршаве створіння, яке тулилося зараз до одвірка її кухні, зовсім не схоже на Шрамових друзяк, які тут бувають.

– Гулянка закінчилася! – строгим голосом повідомила вона. – Лейла хвора і вже не може приймати гостей.

– Я не на гулянку! – поспішило виправдатися створіння. – Я хотіла… ви знаєте, Лейла вчора прийняла пологи в моєї сестри, Полі Зайченко, і я хотіла… їй подякувати…

– Он як! – підняла брови Серафима, відвернулася від плити і встромила очі в гостю. – Про це мені Лейла ще не встигла розповісти. Якщо я не помиляюся, Поля мала народити через два тижні?