Лейла змінилася на лиці. Чи вона відчула відповідальність за дитину, яка без неї могла й не народитися, чи зачепив розпач цієї безпорадної й водночас такої наполегливої «лялечки»… Лейла впевнено, але обережно стисла дівчині плечі й наказала нести чисті рушники, простирадла, миски й гарячу воду. Сама підійшла до вагітної й знову зняла з неї покривало. Коли та спробувала копнути ногою, Лейла схопила її за волосся, нахилилася до самих очей і мовила тихо, чітко і з присвистом, немов удав шипів до миші:

– Слухай сюди! Або ти зараз виконуєш усе, що я тобі кажу, або подохнеш тут, як скажений собака! Ще й дитя за собою потягнеш! Тож не будь ідіоткою й чітко відповідай на питання: як давно болить?

Вагітна заклякла під дією того дикого, але добре контрольованого погляду, і прохрипіла:

– Цілу вічність…

Так, здається таки цілу вічність ми із Сороєм стояли біля стіни в тій кімнаті, слухали стогони, крики, лайки й прокльони вагітної шістнадцятирічної дівчини, що мала народити дитину – дівчини, яка ще вчора сама була дитиною, а сьогодні вже нею бути їй не дозволяли. Лейла попідстеляла під неї чисті простирадла, задерла на породіллі халат і час від часу обмацувала її між ногами. Тоді з незбагненою силою зіштовхувала ту з дивана й змушувала ходити.

У ці миті я, здогадуючись про свою чоловічу сутність, ладен був зашарітися й відвернутися. Але дивлячись на спокійного, як статуя, Сороя, і розуміючи, що червоніти мені фізично нічим, стояв собі, мов укопаний, у кутку й далі витріщався на жахливу картину народження, яка за нормального сприйняття мала бути прекрасною.

Міла тримала сестру під руки, мовчки вислуховувала прокльони, а коли Лейла дозволяла вагітній лягти й знову оглядала – здригалася, заламувала руки і, здається, готова була впасти під цей диван бездиханною, але ніяк не наважувалася.

– Де ж мама? – як мантру, бурмотіла вона раз у раз, то присідаючи біля сестри, то схоплюючись знову на ноги.

– Треба більше води, – холоднокровно командувала Лейла. – Принеси ще відро. Прибери все зі столу, накрий його простирадлом і поклади там кілька рушників. Знайди перекис, йод, піпетку… а краще неси всю аптечку сюди!

«Лялечка» кидалася з кутка в куток, як заведена, сама не тямлячи, що робить, і все бубніла: «Де ж мама? Куди ж вона поділася?»

Поля тільки вила й колодою лежала на дивані, та Лейла й не примушувала вставати, а зайняла позицію між її ногами. Міла без зайвих пояснень розуміла, що «осьо вже», що зараз буде всім капець, а мами десь нема – у цьому домі є тільки три дурні малолітки. Тихенько завивши й собі, Міла кинулася до буфета, дістала почату пляшку якогось маминого вина, зубами вийняла корок і зовсім не скупо ковтнула з горла, скривилася, видихнула і знову ковтнула. Поля, якимось дивом помітивши цей маневр, викинула вперед руку й загорлала, щоб дали і їй. Міла питально глянула на Лейлу. Та метнула очима іскри, аж Міла вся скрутилася й відступила кілька кроків назад. Але Лейла вимовила з дивовижним самовладанням:

– Дві тупі тетері! Негайно щоб мені одна й друга взяли себе в руки! Напиватися будете потім. Зараз треба попрацювати!

Після цього Міла наче отямилася. Поставила пляшку назад до буфета, зав’язала своє волосся пучком, щоб не заважало, хутко помила й собі руки з милом та стала біля Лейли, показуючи, що готова виконувати її накази. Навіть Поля трохи заспокоїлася й стогнала вже стриманіше.

Я дивився й намагався осмислити ті хвилі впевненості, які звідкись вливалися в мене, виливалися з іншого боку і йшли далі. Це не були вогкі й теплі доторки бажань Сороя, а скоріше холодні бризки в розжарене спекою тіло – колють, будять і тверезять. Це нагадувало наелектризовані павутинки, які падають на шкіру, пускають у тіло розряд і змушують розплавлені думки вишикуватися й рухатися в певному напрямку. Я бачив, що Сорой відчуває те саме, більше того – з його напівприкритих повік я розумів, як він це смакує. І Міла це відчула, і прийняла. Це відчула і Поля, і підкорилася. А Лейла навіть не завважила. Вона видихала ті хвилі непомітно, як відпрацьоване повітря. Сліпенька маленька амазонка!

Єдиний раз Лейла втратила самоконтроль, коли намацала в Полі не те, чого очікувала.

– Ідіотка! – кричала вона на Полю. – Чим ти думала, коли не лягла в лікарню? Чи ти туди взагалі не з’являлася? У тебе ж дитя іде ногами вперед! Ти знаєш, чим це загрожує? Ти мала бути в лікарні!

Міла зблідла й чомусь ухопила рушник. Поля пнулася, наче хотіла вивернутися навиворіт. Лейла за секунду взяла себе в руки.

– Дуйся тільки тоді, коли я казатиму! – кричала вона Полі не зі злості, а просто щоб та її почула. – Ти вже й так напартачила, тепер роби все правильно!

Зосереджено і впевнено Лейла робила свою роботу, викрикуючи огризки команд: «Давай!.. Ніжки… є… Давай! Підніми голову, дуй в дитину, а не в очі, бо зараз повилазять! Дуй!.. Ручка… друга… є… Давай!..»

Ми робили свою роботу: стояли, дивилися й чекали.

Міла робила свою: тремтіла, захлиналася повітрям і дорослішала.

– Стій! – заверещала Лейла. – Пуповина на шиї! Не дуйся, кажу тобі, задушиш!

Напівжива Поля, наполовину народжена дитина й майже озвіріла Лейла стояли перед очима суцільним слизьким шаром. Лейла, втративши не самоконтроль, а відчуття себе як простої людини, ніби перетворилася на тимчасовий придаток: пропустити крізь себе і вмерти. Обома руками вона вчепилася в дитину, жваво, та безрезультатно змагаючись із тугою пуповиною, що натяглася над манюсінькими плечиками.

– Хутко ножиці! – не вигукнула, а вистрелила вона пополотнілій Мілі. Та кинулася на кухню, дорогою перекидаючи все, що було ще не перекинуте, і забахкала шухлядами.

– Нема! – несамовито загорлала вона з кухні. – Навіть жодного ножа! Мамка, мабуть, від Полі поховала, щоб не вийшло біди!

– Лезо, тесак – тягни що-небудь, аби різало! – гарчала Лейла, підчепивши пальцем пуповину і стримуючи дитину, щоб не смикнулася.

Міла забула, де вона, як її звати, на якій планеті вона живе, пам’ятала тільки, що негайно мусить знайти щось, що ріже. Вона блискавично обшукала кухню і, збагнувши, що тут нема навіть виделки, вискочила в сіни. На підвіконні намацала старого іржавого ножа, яким вони виколупували кватирку, коли ручка випадала, і помчала назад. Вона була готова вислухати звинувачення, обурення, прокльони від Лейли з приводу того, що нездатна у власній хаті знайти людського ножа, а принесла оте іржаве нещастя – байдуже, аби помогло! Готова була власними сльозами промивати поріз, аби запобігти зараженню. Але виявилася неготовою побачити те, що побачила.

У кімнаті все наче завмерло. Поля притихла й була ніби в трансі. Під нею на простирадлі і на дивані червоніли патьоки, а біля її ніг схилилася в три погибелі Лейла і тихенько вовтузилася над згортком із рушників і плоті. Міла трохи обійшла диван і встигла кинути короткий погляд перед тим, як світ згас. Вона побачила Лейлине обличчя, руки, одяг, просякнуті кров’ю. Помітила, як Лейла виплюнула шматок пуповини перед тим, як знову впритул схилитися до згортка закривавленими губами. Згорток мовчав. Мовчання свинцем залило вуха, червоне накотилося на очі й почорніло…

Дивно, як інколи після тиші найменший звук врізається в мозок і продовжує звучати там довго-довго. Навіть коли навколо все знову починає гудіти, хрустіти, шуміти, вити й вибухати. Так відлунював ледь чутний дзенькіт ножа, що випав із руки Міли, яка з посинілими губами й закоченими очима сповзла по стіні на підлогу. Відлунював кілька нескінченних митей, перш ніж почулося шарудіння на дивані – то Поля перекотилася трохи вбік, гучне харчання – то Лейла голосно сплюнула на підлогу, і тихеньке кахикання, яке поволі перетворилося на крик немовляти.

Не діждавши запрошення від Сороя, я підійшов до дивана. Кубло із закривавлених рушників неритмічно здригалося, з нього вигулькувала зморщена мордочка – уся посиніла, аж чорна, та вона таки кумедно кривлялася й кричала.

Не треба було мати багато клепки, аби здогадатися, що саме цього народження ми тут чекали. Сорой казав, що тут я маю знайти свого підопічного. Ось я і знайшов його: маленьке поморщене створіння, яке опановувало перші вдихи, вигуки і, схоже, перші емоції. До атмосфери цієї кімнати я вже встиг звикнути – вона була схожа на акваріум, де відчуваєш кожен порух кількох рибок, що тут живуть. І ось у цьому замкненому просторі з’явилися ледь відчутні нові коливання. Глевкі, гіркі й дуже насичені, я б сказав – настільки насичені, що втратили будь-який смак. Здивування, запаморочення і страх. А найбільше – бажання заховатися. Ось як я сприйняв ті нові коливання, і треба сказати, зовсім не здивувався: а що ж іще має відчувати маля, тільки-но закинуте до цього розцяцькованого, галасливого, божевільного світу?