Лейла лежала на своєму дивані, нездатна ні заснути, ані бодай стримати тремтіння. Чи могла вона спати, коли надія раптом так міцно стисла її серце? І чи могла не тремтіти, коли за минулий день отримала більше вражень, ніж за все своє життя?
Уперше вона опинилася в перукарні, і замість того, щоб самій обпатрати себе перед дзеркалом, довірилася балакучій майстрині. І цього разу вона сама не обрубила собі нігті тупими, заіржавілими ножицями, а віддала їх у владу манікюрниці. Так само доручила чужим рукам і брови, і деякі інші частини тіла.
Дівчина сама цього не усвідомлювала, але прийшла сюди вперше не лише через те, що в неї нарешті з’явилися гроші. Дав би їй хтось ті папірці ще хоч рік тому, вона б і не подумала йти до перукарні, а запхнула б їх за плінтус. Її завжди у своїй зовнішності все влаштовувало, чи, точніше, вона не вірила, що заслуговує на щось краще, ніж уже має, і не вважала, що навіть найбільші зусилля зможуть її, потворну циганку, якось покращити. І зараз би вона не витрачала стільки часу на те причепурювання, якби мама нещодавно не провела з нею виховну роботу на тему зовнішності. Кілька місяців Серафима вбивала Лейлі в голову, що її підготовка до вступу не повинна обмежуватися лише заучуванням інформації, а має включати не менш важливу частину: якщо вона знову не хоче впасти лицем у бруд, потрібно змити з нього той, який уже там є.
Лейла відразу не мотнулася стрімголов до адвоката також через те, що ще свіжою залишалася згадка про продавщицю з магазину, яка вигнала її з порога. Отак само й адвокат вижене її, а це для Лейли було рівноцінно удару віком труни по живій голові.
Коли Лейлу в перукарні підвели до дзеркала, вона сподівалася побачити там якусь нову людину з новими можливостями. Натомість після кількох годин чаклувань, які провели над нею професіонали з краси, нічого нового вона там не побачила. Лише себе, одну себе, і ніякого ореолу якоїсь нової значущості навколо себе. Те саме обличчя (ну то й що, що брови стали тонші?), те саме волосся (ну то й що, що трохи коротше й причесане?), та сама постава (ну то й що, що в новому платті?).
Коли Лейла заходила до адвоката, її гризли дві речі. Перша: що всі старання надати собі людського вигляду пішли псу під хвіст і адвокат знехтує її проханням, навіть незважаючи на гроші. Вона не почувала себе гарнішою, ніж учора, тому навіть не могла заховатися за маскою впевненості бодай у своїй зовнішності. Друга: що в присутності чоловіка з іншого виміру, який, швидше за все, має не людський, а божественний вигляд і такий же божественний розум, а може, ще й божественне світіння, Лейла ввійде в ступор. Вона боялася забути ті розумні слова, які записала на папірці і вчила, як вірш. Боялася остаточно все зіпсувати.
На щастя, ні перший, ні другий її страх не справдилися. Адвокат прийняв її, як і будь-якого клієнта, вислухав без жодних ознак зневаги і, недовго думаючи, погодився взятися за справу. Правда, Лейла віддала йому в оплату за послуги мало не всі свої гроші, залишила тільки якусь дещицю на харчі, але яка тепер різниця, якщо маму скоро звільнять?
Друга її турбота, як на диво, також виявилася примарною. Перед нею постав гарний чоловік (дівчина була певна, що вродливі чоловіки – це особливий вид, який вирощують кіношники в штучних умовах для своїх цілей) в елегантному костюмі (таких вона зблизька ніколи не бачила), ще й заговорив до неї рівно, м’яко, правильною мовою. Та незважаючи на те все, Лейлин градус нагріву залишився більш-менш сталим, вона могла цілком контролювати себе й навіть не забула свою промову.
Той страшний звір, якого називають адвокатом, виявився звичайною людиною, з якою можна вільно говорити, не б’ючи на кожному слові поклони, і прямо дивитися в очі, не мружачись від надприродної сили його погляду…
Тепер доводилося тільки чекати.
Лежачи на дивані та помираючи від бажання діждати завтрашнього дня й дізнатися новини, дівчина перебирала в пам’яті сьогоднішні події. І хто знає, від чого вона тремтіла більше – від нетерпіння чи від тих спогадів.
Коли ранок нарешті настав, Лейла заледве стримувалася, щоб не побігти до адвоката негайно. Вони попередньо домовилися про зустріч увечері, він планував тоді вже мати першу інформацію.
Дівчина півдня змушувала себе вештатися по дому, нічого навколо себе не помічаючи, потім не втрималася й побігла на автобус. Кілька годин вона ще намотувала кола по вулицях, прилеглих до адвокатської контори, і врешті, вирішивши, що година часу справи не змінить, пішла на зустріч раніше.
Андрій хукнув на долоні, скинув піджак і надів светр. Сьогодні видався занадто холодний день, як для середини квітня, і, повернувшись до контори, він перш за все ввімкнув опалення й попросив помічницю зробити йому гарячого чаю. Треба було відігрітися й налаштуватися на робочий лад. Цей день обіцяв бути довгим. Через годину до нього має прийти вчорашня клієнтка, а потім до вечора він чекатиме на важливий дзвінок з відділка в її ж справі.
Адвокат не усвідомлював, що відколи прийшов, раз у раз зиркає на годинника і з кожною хвилиною намагається поправити щось то на собі, то на робочому столі. Запал, із яким він узявся за цю справу, пояснював собі пробудженням відчуття справедливості, і аж ніяк не тим, що та чорнява жінка його зачепила. Врешті, він бачив її матір, вишукував інформацію про її справу й міг майже з певністю сказати, що все там притягнуте за вуха й тримається на купці домислів. Справою честі кожного шанованого адвоката було б розбити те діло на пні, тим більше, коли за це повністю заплачено. І те, що відучора йому ніщо інше, крім цієї справи, у голову не йде, Андрій також пояснював своєю професійною зібраністю. Тому коли за п’ятдесят хвилин до призначеного часу до контори прийшла розпашіла й трохи розтріпана Лейла, відсутність подиву й цілковиту готовність прийняти її він також вважав частиною свого професіоналізму. Пожвавлення кровообігу списав на гарячий чай.
Тільки от, побачивши її червоні від холоду руки й зауваживши уривчасте дихання, його професіоналізм чомусь почав підказувати йому не розібратися з цією розмовою якнайшвидше й відпустити клієнтку, а відразу всадовити її ближче до батареї й дати їй до рук чашку чаю, мало не примушуючи випити його, щоб зігрітися й відновити нормальний серцевий ритм.
Чи ж, навпаки, пришвидшити?..
Лейла, здавалося, спочатку розгубилася від такого прийому й ніби вся наїжачилася в очікуванні якоїсь каверзи. Та разом із тим, як тепло від чаю розливалося по тілу під супровід Андрієвого ввічливого просторікування про буденні речі, трохи розслабилася й пожвавішала.
– З власного досвіду знаю, що не можна вести ділову розмову, коли думки зайняті найважливішими тілесними потребами, – усміхнувся він до Лейли. – Такими, як зігрітися, наприклад.
– Знаєте, я завжди вважала адвокатів кимось типу роботів, у яких у голові миготять лише закони, – несподівано зізналася жінка.
– Ви й тепер так вважаєте? – засміявся Андрій.
– Не знаю щодо всіх адвокатів, але ви, схоже, нормальна людина, – відповіла Лейла, без будь-якого ніяковіння чи манірності дивлячись на нього.
Андрія спантеличувала її прямота без жодних ознак підлабузництва, бажання сподобатися чи наміру приспати його увагу. Неозброєним оком видно було, що ця дівчина просто каже те, що думає, тому її слова сприймалися дорожче за найвищу похвалу.
І… так, чорт забирай, вона була надзвичайно гарна! Така гарна, що коли дивишся на неї, забуваєш, як тебе звати, і думати можеш лиш про те, як примудритися до неї торкнутися, щоб вона не розвіялась, як марево. Та східна краса полонила уяву, обіцяючи тисячу й одну ніч вмістити в одну казку. І який же чоловік таке витерпить?
Андрій мужньо терпів, намагаючись, як то кажуть, зберігати гарний писок при поганій грі. І поки Лейла не озвучила наболіле питання про свою матір, тішив себе ілюзією, що в них тут складаються непогані інтимні посиденьки.
– Так, так, якщо ви вже в нормі, то перейдемо до діла, – відкашлявшись, відповів він, надав своєму голосу ділового звучання й розправив плечі. – Решту вчорашнього дня й весь сьогоднішній я займався виключно вашою справою й можу вам повідомити, що маємо успіхи. Найгірше, що в слідчих було проти вашої матері, я звів нанівець. А те, що залишилося, до вашої матері має таке ж відношення, як і до мене.