– У Серафими була можливість це вчинити, – сказав він. – Був мотив. А в нас є кілька свідків, які вказують на неї.

– Що ж там таке сталося? – запричитала Лейла.

– А ви хіба не чули? Весь район про це гудів.

– Я з людьми мало спілкуюся… – схлипнула дівчина.

– Полуботок Світлана ввечері десятого грудня народила дитину, яка померла при пологах. За результатами розтину, у неї був зламаний шийний хребець, таке буває при неправильному положенні дитини під час пологів. Нам відомо, що Світлана з кимось заздалегідь домовлялася про допомогу при пологах у неї вдома, половину грошей заплатила наперед, половину повинна була віддати після народження дитини. При пологах дійсно була присутня стороння особа, бо у Світлани виявили надрізи в піхві, які сама потерпіла собі зробити не могла. Унаслідок дій цієї особи під час пологів померла дитина, а мати була в тяжкому стані, проте жива. Тоді, як ми вважаємо, ця особа, щоб приховати сліди своєї злочинної діяльності, вдарила Світлану ножем у спину з метою позбутися свідка…

До кабінету зазирнув співробітник – один із тих, хто віз сюди Лейлу із Серафимою, і кивнув слідчому, щоб той вийшов.

– Ну, що тут у тебе? – навіть через зачинені двері почула Лейла його запитання.

– Нічого суттєвого, – відповів слідчий. – Крім того, що мамка тоді не ночувала вдома.

– Що ж, хай посидить трохи в камері, – почула дівчина байдужий голос першого. – Може, згадає ще щось, що нас зацікавить.

– Ні, – заперечив слідчий. – Я її відпускаю.

– Ти що, ідіот?! – гаркнуло з-за дверей. – Вона ж іще може стати нам у пригоді!

– Я її відпускаю! – повторив слідчий залізним тоном. – Вона ще дитина, і в пригоді вона тобі не стане!

– Добре, що ти підозрювану не допитував! – гримнули йому у відповідь. – А то б угробив нам справу!

– Зараз ви можете бути вільні, – сказав слідчий Лейлі, коли вона попідписувала всі галочки на протоколі. – Тільки нікуди із села не виїжджайте. І не забувайте про кримінальну відповідальність у разі розголошення того, що вам стало відомо під час слідства.

– А мама? – запитала дівчина.

– Її затримано. І судячи з усього, надовго.

Лейла вийшла з відділку з відчуттям цілковитої втрати себе. Ніколи в житті вона ще не була такою порожньою й нікчемною, як зараз. Ніколи ситуація, коли вона позбавлена всього сутнісного й життєво необхідного, не здавалася настільки фатальною.

Уже було зовсім темно, і це додавало туги й безнадії. Впасти на землю прямо тут, перед відділком, у дівчини не стало духу. Вона перейшла дорогу і всілася на парапеті якогось магазину. Пакети з тепер непотрібним нікому мотлохом глухо вдарилися об асфальт біля її ніг.

Що робити і куди йти? Лейла не мала жодного уявлення.

До цього дня вона вважала себе бідною – тепер вона була відключена від будь-якого джерела напруги. Отепер у неї дійсно не було нічого. Забрали єдине плече, на яке вона могла спертися, єдину голову, у якої можна шукати поради, і єдине серце, у якому вона могла знайти іскру, що запускає її життєво важливі механізми.

Лейла схилила голову на руки й закам’яніла.

– Гей, ти! – почувся невдоволений голос над вухом. – Тут тобі не циганський табір, ану, чеши звідси! Чого мені тут клієнтів відлякуєш?

Лейла підняла голову і довго вдивлялася в обличчя продавщиці, яка стояла над нею й нетерпляче махала руками. Збагнувши нарешті, що та від неї хоче, дівчина безсило підвелася і взяла свої клунки. Упершись поглядом у будівлю відділка міліції, вона змусила себе відкрити рота й вичавити кілька слів до продавщиці, яка могла б підказати, куди люди звертаються, коли йти нема до кого.

– Вибачте, ви мені не підкажете… – тільки й встигла вимовити, коли напоролася на злостиве шипіння:

– Я з циганами справи не маю! Знаю я ваш хист замилити мізки й обібрати як липку. Я з тобою балакати не буду!

– Гей, любко, якби ця дівка була циганкою, то давно б уже плюнула тобі в морду!

Це несподіване втручання в їхню невеселу розмову змусило і продавщицю, і Лейлу здивовано повернути голови й вирячитися на авторку такої заяви. Нею виявилася справжнісінька циганська мамка. Рафінована представниця свого племені від кінчиків брудних нігтів на руках до країв гумових капців, взутих поверх грубих вовняних шкарпеток, пристрасно і водночас байдуже продовжувала:

– Глянь на неї, яка з неї циганка! Казашка в кращому разі.

Продавщиця скривила кислу пику (у яку сьогодні так і не плюнули) та зникла за дверима магазину.

Лейла дивилася на те різке смагляве обличчя, яке аж ніби відливало синім, на товсті золоті сережки, які звисали на комір потертої спортивної куртки, довгу спідницю, що тріпотіла на вітрі, немов циганський прапор. Дивилася й намагалася прочитати в цьому всьому розмаїтті протиріч таємний код, сигнал, що дасть їй поштовх, ключ, який підкаже відповіді. Лейла й сама не знала, чого конкретно вона чекає від цієї циганки. Може, сподівалася відчути поклик крові?

Але нічого всередині не тьохнуло, її нутро мовчало. Мовчала й циганка. Лейла знову подивилася через дорогу, на те місце, яке невідворотно ставало її могилою, і закотила очі до неба, немов чекаючи звідти блискавки, яка от-от мусить її вразити й покласти всьому край.

– Хто в тебе там? – запитала циганка, яка все ще була поруч.

– Мама, – хрипло відказала Лейла.

– А в мене там син, – з розумінням закивала циганка й витягла пачку міцних цигарок. – Будеш?

Лейла похитала головою. Циганка зробила дві затяжки й знову запитала:

– Ти когось уже найняла?

Ця проста річ – звернутися до адвоката – Лейлі не спадала на думку. Чи тому, що не звикла шукати ніде допомоги, крім як у мами, чи тому, що все одно за цю допомогу їй нічим було заплатити. Лейла знову похитала головою.

– Даремно! – відповіла на те циганка. – Тобі треба мерщій когось найняти, а то мамку твою заклюють, я їх знаю! У мене сестра там була, я навчена. От сина мого тільки годину як забрали, а я вже запустила туди адвоката. Гарний адвокат, провірений. Дорогий, правда, падлюка, але гроші свої чесно відробляє. Ось, на тобі його карточку, якщо надумаєшся… Тільки довго не думай, щоб не було пізно.

Циганка викинула недопалок, розвернулася і, тріпочучи довгою спідницею, пішла по тротуару. Лейла гукнула їй навздогін:

– То, по-вашому, я не циганка?

– А чого ти мене питаєш? – звіддаля донеслося зустрічне питання. – У мамки своєї запитай!

Після зникнення тієї дивної жінки в Лейли залишилося відчуття пустоти, немов розірвалася остання нитка з її минулим. А ще – сором. Бо вперше в ній не визнали циганки. І через що? Через її боягузтво!

Як би Лейла поводилася в такій оказії, якби була справжньою циганкою, що виросла в циганській сім’ї? Плювала б у морду кривдникам? Рвала б патли всім, хто насмілиться ображати її родичів? Певно, що перевернула б землю, поставила б місяць тим боком, яким треба, але всіма правдами й неправдами витягла б маму з халепи. Бо, навіть наслухавшись за своє життя стільки неприємних слів на адресу циган – на свою адресу! – Лейла не мала сумніву щодо однієї прикметної, вартої наслідування риси: цигани ніколи не залишать у біді своїх.

Тож, мабуть, варто було все життя вислуховувати звідусіль про її «циганську породу» заради одного – цієї єдиної миті, коли Лейла кожною клітиною свого тіла усвідомила: вона повинна, зможе й зробить – витягне маму з-за ґрат, інакше не буде собою.

Бути циганкою не так і страшно, вона це знала. Найстрашніше бути «невідомо ким». Невідомим самій собі об’єктом.

Лейла подивилася на блискучу карточку адвоката, заховала її у внутрішню кишеню куртки, щоб не загубити, і пішла до вокзалу. О цій порі можна було добратися до села лише електричкою, а потім близько години пхатися пішки до своєї хати. Ну, буде час подумати.

Щоби врятувати маму, їй бракувало лише грошей – цих невагомих бляклих папірців, які можна затиснути в жмені, покласти комусь на стіл, і за це тобі дадуть ще трохи пожити спокійно. Треба знайти гроші. Гроші знайти важко, майже неможливо – коли для себе. Коли ж для мами, то все ставало легшим. Для мами можна ходити по хатах, благати навколішках, щоб позичили, можна, врешті-решт, десь украсти…