Біль нагадував хвилі. Вони накочувались, повільно розливалися внизу живота й поступово відступали, щоб через кілька хвилин з’явитися знову, і з кожним наступним разом набирали сили. Я масажувала живіт і шепотіла своєму маленькому, що все буде добре, ми обов’язково впораємось. Скоро все буде позаду.

У пологовому відділенні сонно сновигали білі тіні. Нас прийняли, оглянули й сказали чекати. Я ходила по кімнаті колами, намагаючись для чогось їх рахувати. Біль приходив все частіше й залишався на довше, я кусала губи й читала молитву, яку дбайливо віднайшла для нас Тамара Павлівна. Вони з Лєрою, скоріш за все, не сплять і теж рахують кола. Напевно, усе це мають робити батьки та чоловік, тільки не в моєму випадку. Знову біль. Швидше б це все закінчилось. Швидше.

Відчуття часу зникло, так само, як і реальності. Усе сконцентрувалося всередині мене, а живіт, здавалось, вирішив розірватися подібно мильній бульбашці. Я слухняно кивала головою, виконуючи всі накази лікаря. Пологи приймала вже літня жінка, вона втомлено зітхала і, очевидно, також прагнула, аби все швидше закінчилося. Лише сестра із санітаркою про щось жваво перемовлялись, запевняючи, що я добре тримаюсь, спробували спитати про майбутнього тата, та я лише безнадійно махнула рукою у відповідь. Зайвих питань більше не ставили.

Між ногами щось хлюпнуло, і згодом почалися потуги. Мене нарешті направили на крісло. Я, зціпивши зуби, старалася з останніх сил. Однак щось пішло не так. Лікар терміново викликала допомогу. Навколо забігали люди в білих халатах. Вони щось говорили, але слова падали вниз, не долітаючи до мене, падали й падали. Страшенно хотілося заплющити очі, мене термосили, щоб я цього не робила, але повіки з кожною наступною хвилиною ставали все важчими й важчими, я намагалася дотягнутись до них рукою, аби скинути тягар, однак руки відмовилися рухатись. Усе попливло, і стало темно. Хотілося запитати, навіщо вимкнули світло, але люди теж кудись зникли, залишився лише біль, потім і він зник.

Отямилася вже вдень. Сонячні промені танцювали в павутинні крапельниці. Молоденька сестричка, помітивши, що я розплющила очі, виміряла пульс і посміхнулась.

– Ну й налякали Ви нас, мамочко. Навіщо помирати зібралися прямо на кріслі, га?

Я облизала пересохлі вуста й прошепотіла:

– Дитина…

Дівчина пожвавлено захитала головою:

– Жива, жива, не хвилюйтесь. У вас син. Три дев’ятсот, п’ятдесят п’ять сантиметрів. Красунчик, тільки ледь життя мамі не коштував.

– Де?

– Почекайте, почекайте трошки. Принесуть. Я зараз лікаря покличу, щоб Вас оглянув. І принесуть.

Коли нарешті в палату занесли маленький згорток, він заворушився, а я розплакалась. Сльози невпинно котилися по щокам і капали на крихітне личко мого сина. Він смішно плямкав беззубим ротиком і ловив своїми пальчиками мої руки. Давно забута ніжність нахлинула й затопила весь світ, адже відтепер в ньому був мій син. Він дихає поруч, і так буде завжди.

– Привіт, мій малесенький. Я – твоя мама.

Він позіхнув у відповідь і голосно розплакався.

– Ого, одразу видно, що справжній мужчина, – засміялася сестра.

Я кивнула:

– Найголовніший у моєму житті.

Дні стали схожими на дитячі каруселі, у них було багато руху й зовсім не лишилося спокою. Підготовка до весілля забирала купу часу та сил. Лариса намагалася відсторонитись від цього божевілля, проте воно інфікувало все живе, що потрапляло в радіус дії, і старшу дружку включно.

Весілля мало відбутися в місті, там же планували відсвяткувати цю подію. Списки гостей, запрошення, машини, прикраси, шампанське, меню й тисячі інших дрібниць заполонили думки остаточно, і лише вночі, лягаючи в ліжко, Лариса могла не думати про це, узагалі ні про що не думати. Потім приходили сни. Пропливали поруч, ледь торкаючись вій, і зникали. Вона ніяк не могла пригадати їх вранці, хоча знала, що сни були.

Ніна зовсім так само намагалася пригадати, що вже наречена, а отже, має бути щасливою, натомість виглядала просто розгубленою. Вона продовжувала ходити на роботу, господарювати в батьківському домі, намагаючись ще на мить затриматись у минулому, звичному, знайомому до останньої дрібнички, власному. Сергій мовчав, вдаючи, що все йде так, як і має бути. Занепокоєність видавали лише очі: у них усе частіше застигало німе питання, однак і надалі тривала гра в мовчанку. Лише Марія Степанівна при зустрічах із Ніною час від часу заглядала в очі так, що діставалася душі.

– Що з тобою, дитино?

Ніна лякливо ховала їх та запевняла, що все добре, мовляв, трохи хвилюється, але це, здається, природний стан для наречених.

– Воно так, хороша моя, воно-то так.

Коли наречена йшла, старенька тривожно дивилася вслід та хитала головою:

– Не подобається вона мені, ой, не подобається.

Ледь не щодня приходив дід Федір і подовгу посміхався. Таке собі сиве сонце з вусами й бородою, щасливе та тепле.

– Вчора правнука додому забрали. Маленьке таке, червоне, а плаче голосно. Мужик. На мене схожий. Що смішного? Правда. Всі так кажуть, навіть Соня.

– А як вона себе почуває після пологів?

– Потихеньку. Сина хоче Федором назвати.

Марія Степанівна жартівливо підморгує:

– І на чию це честь, цікаво знати?

А дід тільки посміхається, адже його радості так багато, що до неї можна торкнутися рукою. Вона цілком матеріальна й зосереджена в новонародженому хлопчику на ім’я Федір. Він десь безтурботно сопе носиком у блакитних пелюшках, навіть не підозрюючи, що перетворив старенького в сиве сонце.

Намагаюсь знайти слова, аби описати той час, і відчуваю, що даремно. Таких слів не вигадали, це просто треба пережити, хоча кажуть, що любов до дитини приходить до кожного у свій час, і не обов’язково одразу, або не приходить ніколи. Так, саме любов і лише любов існувала в ті дні, жодних інших почуттів.

Білі халати, круглі животи й плач уже народжених, сонце, голуби за вікном, які зліталися сюди зграями ледь не з усього міста, і дивна суміш запаху медикаментів та материнського молока. Останнє спочатку мені доводилося зціджувати, зціпивши зуби, щоб потім вилити до раковини, оскільки вся та хімія, що вводилася в мій організм, перетворювала його ледь не на отруту. Залишалось лише спостерігати за тим, як мій маленький смокче каші з пляшечки, і чекати, що скоро я все-таки прикладу його до грудей та відчую, що ми знову єдине ціле. І я чекала, рахуючи крапельниці, а котрась із новоспечених мам, у палаті поруч, відмовилася годувати груддю добровільно, прагнучи зберегти фігуру. Я все намагалась уявити собі ту фігуру, заради якої жінка відмовляється бути повноцінною матір’ю, і не могла. Дурненька. Невже високі груди можуть зробити жінку жінкою, коли вона такою не є?

У перші дні після пологів у мене з’явилося нове захоплення. Я годинами роздивлялася свого новонародженого сина, не втомлюючись дивуватися кожній лінії, складочці, руху. Дивилась у його очі, тримала за крихітні пальчики й цілувала в чоло. Від нього йшло тепло нового життя, справжнього дива, частиною якого була я, чи, може, навпаки. Не знаю. Просто, якщо безсмертя існує, то це воно і є. Матерія переходить у матерію, змінюючи форми й лишаючись усе тією ж. Син був схожий на свого батька, принаймні, у такому рідному обличчі вловлювалося щось знайоме, уже бачене колись в подібній лікарняній палаті, проте я сприймала цей факт спокійно, так, ніби це особисто мене й не стосувалось. Хлопчик неначе викреслив із пам’яті її частину, біль пережитого відійшов, звільнивши простір для нового почуття. Я стала матір’ю.

– Який він крихітний, зовсім як жабеня, тільки рожеве, якщо, звичайно, жабенята можуть бути настільки красивими. Привіт, маленький. Чуєш тітку Лєру?

– Ти тільки подивись, який у нього усвідомлений погляд. Напевно, він розуміє куди більше нашого. Правда, зайчику?

Я слухала це щебетання над моїм скарбом і посміхалась.

– Як ти його назвеш?