Наситившись та відігрівшись, Рудя жваво вивчав новий дім, а через пару годин весело грався з клубками, підстрибуючи так високо, немов зібрався дістати сонця, яке так і не з’явилося. Утомившись, маля залізло на руки до Лариси, згорнулося клубочком, позіхнуло рожевим ротиком і мирно замуркотіло. Лариса дивилася на нього й посміхалась. Діти є діти, навіть якщо вони кошенята.

Вагітність протікала нормально, без особливих ускладнень. Правда, на самому початку турбував токсикоз, однак чомусь мені він не видавався чимось до краю виснажливим і страшним. Це була частина мого нового стану, мене нової, і я сприймала це лише так. Пам’ятаю, коли вперше знудило, вийшла з ванної кімнати бліднувато-зелена з дурнуватою посмішкою на вустах. Лєра й Тамара Павлівна метушливо бігали довкола, а для мене в ту хвилину не існувало нічого, окрім дитини. Може видатися смішним, але це було схожим на вітання, ніби моя крихітка таким способом уперше дала про себе знати. Ще з’явилося нове, незнане досі почуття легкості, воно прийшло одразу, як тільки я вирішила народжувати. Здавалось, якщо стати навшпиньки, розкинути руки, то полетиш, і зовсім неважливо, що людині це не під силу, тим паче вагітним жінкам. По-своєму я літала, а ще любила, любила свою майбутню дитину, лише свою та більше нікого. Від усвідомлення цього світ ставав іншим. Дивовижно, як така крихітка, ще навіть невидима для стороннього ока, перевернула все з ніг на голову, а може, просто змінила моє сприйняття світу, врешті-решт, це одне й те саме.

Єдине, що хвилювало та не давало іноді спокійно спати вночі, – страх. Страх, що я не зможу забезпечити свою дитину всім необхідним, бо розраховувати доводилося лише на саму себе. У ті дні, проходячи повз вітрини дитячих магазинів, я завмирала й подовгу не могла відірвати погляду від милих дрібничок, красивих настільки, що здавалось, вони мали належати янголам. Жодного разу я так і не наважилася зайти всередину, остерігаючись свого ярлика другосортності, тому стояла, доки випадковий перехожий не наштовхувався, перепрошував та біг далі. Я нарешті відводила погляд і повільно йшла звідти, сповнена бажання дати моїй малечі частинку отого дива, а для цього потрібні були гроші. До того ж, передбачалися витрати на пологи й найелементарніші речі, наприклад, дитяче ліжечко та візочок, тому довелося знайти додаткові способи заробітку.

Один раз на тиждень я працювала прибиральницею в нашому будинку й продавцем у сусідньому магазинчику, не залишаючи основної роботи. Втомлювалася страшно, часом просто падала з ніг. Тамара Павлівна вмовляла поберегтися, а Лєра вперто тягнула за підручники. Врешті-решт від вступу та навчання довелося відмовитись, однак я не відмовилася від мрії, ні, просто відклала її на кращі часи, намагаючись ретельніше підготуватися до появи малечі.

У пам’ять врізався день, коли дитина зробила перший, ще ледь відчутний рух. Я мила коридори в лікарні й від несподіванки завмерла на місці з мокрою ганчіркою в руках. Алла Миколаївна на черговому прийомі лише посміхнулась:

– Ну й крутунчик він у тебе. Для першої вагітності ніби й ранувато.

Я мотала головою й запевняла, що не помиляюсь. Так воно й було. Кожного ранку я ставала навпроти дзеркала й роздивлялася свій живіт. Він ріс, змінюючи форму й мене разом із собою. Я посміхалася відображенню та знизувала плечима, мовляв, чому деякі вагітні вважають, що перетворюються на потвор, адже все навпаки – вони прекрасні. Просто ця краса дещо інша, глибша чи що. Часом я навіть починала думати, що в мені заховалося сонце, яскраве й тепле, а ще живе, моє власне сонце.

Геннадія зустріла вже на останніх місяцях вагітності, він випадково заскочив саме в наш магазинчик купити цигарок. Спочатку навіть не помітив, лише коли розплачувався, здивовано обвів поглядом вже добре помітний живіт і присвиснув.

– А ти швидка, як я бачу, часу не гаяла. Нащо ж тоді святу із себе корчила?

Я мовчки протягнула здачу, але він махнув рукою – залиш на вітаміни, і розвернувся, щоб вийти. Монети полетіли йому вслід та дзвінко розлетілися по магазину, а якийсь старенький заходився їх збирати з підлоги. Геннадій грубо пхнув того ногою, вилаявся, вийшов, голосно грюкнув дверима. Старий покрутив біля скроні – тю-тю, навіжені, й, зібравши решту, подався теж геть. Я ж опустилася на стілець, не в силі втримати тремтіння в ногах. Мене трусило, від гніву хотілося роздерти пихату пику й нагодувати тим дріб’язком. Ні, ця дитина – моя, лише моя, і все.

Лариса прокинулася від того, що десь угорі жалібно вив вітер. Тужливе «у-у-у» повільно сповзало донизу, огортаючи ще сонну землю болісним передчуттям, що має щось статися, а може, уже сталося – і навіть не сьогодні, а колись давно. Цікаво, чи існує пам’ять у вітру? Можливо. Тоді за ким він так тужить? Чи за чим?

Марію Степанівну сьогодні важко було впізнати. Зазвичай привітна та лагідна, зараз вона нагадувала тінь, чорну й самотню. Лариса уважно вдивлялась у вже знайомі очі й чомусь ніяк не могла їх віднайти, вірніше, вони, звичайно були присутні, проте знаходилися не тут і не зараз.

– Щось сталось?

Старенька подивилася ніби крізь і промовчала.

– Вам погано, Маріє Степанівно? Може, лікаря викликати?

Господиня заперечливо хитнула головою, сіла на стілець.

– Не треба, доню. Просто сьогодні день такий.

Жінка сіла поруч і взяла руку старенької у свої долоні.

– Який такий?

– Чорний. Річниця смерті сина. Стільки років минуло, а тут усе болить і болить, – господиня поклала іншу руку до серця, – Тяжко. Не можна, щоб батьки переживали дітей. Тоді ніби й не живеш зовсім, навіть зачепитися нема за що.

Лариса затримала подих. До ніг прибігло руде кошеня й смішно підскочило, намагаючись задертися на руки, впало й знову підскочило, грайливо махаючи маленьким хвостиком.

– Як це сталося? Він же був молодий.

– Молодий і дужий. Та де то все ділось? Проклятий атом висмоктав, вимучив так, що в останні дні вже дихати було мука, а Мишко так дихати хотів, жити хотів. Він у мене пожежником працював, у Прип’яті. Я чомусь завжди вогню боялась, а воно бачиш, який вогонь, – невидимий. Як сядеш та згадаєш, то ніби кінець світу пережив. Як у Письмі сказано? Апокаліпсис. Старі люди говорили, що у війну не так страшно було. Тоді ворога в обличчя бачив, а то в схованки гралися зі смертю. Мало хто й розумів, що зі смертю, та думати й ніколи було. Так і йшли на смерть – не думаючи.

Я свого сина востаннє в Києві бачила, у клініці, все сподівалася забрати додому, а там травами виходити. Але від тієї гидоти хіба полин гіркий пити. Нічого не врятує. Михайло такий молодий був, не встиг ні сім’ї, ні дітей нажити, та й пожити не встиг. Батько після того теж лише років із три протягнув. Усе лаяв когось, та навіть кого й лаяти толком не знав. Нема винних, зате хрести є.

У хаті стало тихо, лише годинник на стіні монотонно лічив своє й лічитиме згодом, якщо не цей, то інший. Запилений фотоальбом ховав посмішки молодого хлопця. Він так і залишиться молодим – навіть при інших годинниках.

Після обіду жінки сходили на цвинтар. Довго стояли біля однієї з могил, а довкола кружляв вітер. Він ніби нарешті знайшов те, що шукав, певно, все-таки має пам’ять. Повернувшись, сіли за стіл, пом’янули померлу душу коли до будинку забіг збуджений дід Федір. У нього народився правнук, дещо раніше, ніж очікувалось, очевидно, дуже поспішав почати жити. А годинник на стіні підморгував стареньким маятником: відлік почався.

Я народжувала вночі. Був кінець лютого, довкола лежали високі замети, а дерева дружно одягнули пухнасті білі шапки. Крізь вікно «швидкої» я бачила лише їх, ще світло у вікнах багатоповерхівок, вогні з’являлися на мить і одразу зникали, поступаючись місцем іншим. І в кожному були люди. Я не бачила їх облич, але знала, що вони там є, адже хто ж ще вміє випромінювати подібне світло – живе та дихаюче. Так само я знала, що через кілька годин у цьому місті має з’явитися ще один вогник.