– Звичайно, як і всі інші онкохворі діти.

– Ви до кого?

– Ніни… Не знаю, під яким прізвищем вона тут, дівочим чи вже…

Молоденька дівчина відірвала погляд від паперів, які одночасно з розмовою намагалася заповнювати:

– А це як?

Лариса махнула рукою, вибачилася та зателефонувала Сергію. Той спустився в приймальню вже за хвилину й пояснив, що відвідувачка прийшла до них. Довгі коридори жовтого кольору, однак це зовсім не схоже на колір світла чи сонця, скоріше хвороби.

– Вона ще не повністю отямилась. Лікар попередив, щоб ніяких хвилювань. Це зараз лише зашкодить.

Лариса кивнула головою й обережно увійшла до палати під номером шість. Біля самого вікна на білих простирадлах лежала жінка, яка ще кілька годин тому ніяково ховала очі під крики гостей «гірко». Вона обернулась і закрила шию долонями, намагаючись приховати синю лінію смерті.

– Я дурна…

Лариса підсунула стілець ближче до ліжка й сіла. У грудях швидко-швидко билося серце, щось затисло горло й не давало вимовити й слова, вона з останніх сил намагалася втримати сльози.

– Ні, тільки дурненька.

Ніна змучено посміхнулась і забрала руки з шиї. Обидві розплакались, але від цього дихати стало легше, немов у повітрі розірвалося на шматки щось важке та чорне, а потім впало додолу. До палати схвильовано зазирнув Сергій і одразу ж зачинив за собою двері.

– Тобі не можна плакати.

– Ага. Та ще й у першу шлюбну ніч.

– Зате її ви точно не забудете.

Ніна кивнула і вже серйозно промовила:

– Я не повинна була цього робити. Це одруження – помилка із самого початку. Я просто тікала від самої себе, а не втекти ж і не сховатися, ще й Сергію боляче зробила. Йому за що?

– Якби на всі питання існували відповіді, люди не робили б дурниць. Він просто любить тебе.

– Господи, а в мене не виходить, нічого не виходить, а прикидатись – не можу.

– Він знає.

– І як жити далі?

– Почни просто з «жити».

У коридорі біля вікна ходив колами Сергій. Крок, крок, ще один, і знову вікно, за яким ось-ось має зійти сонце. Вони так довго чекали цього дня, а сьогодні день – це і є життя, принаймні, якщо він таки почнеться.

– Ларисо, як вона?

– Вже краще, заспокойся, найстрашніше позаду.

Сергій полегшено видихнув, але вже в наступну хвилину стурбовано запитав:

– А вона не може спробувати… повторити.

Лариса перевела погляд на вікно. Над дахом протилежного будинку виринала червона заграва. Сходило сонце.

– Ні, житиме.

Для мене не існувало звуків прекрасніших, аніж дихання мого сина, коли він спокійно спав. Інколи навіть здавалося, що це музика, тільки створена десь поза межами нашого світу. Вдих – видих, вдих – видих. Дихає. Значить, живе.

Лікування ще практично не починали, а всі заощадження, цього разу не тільки мої, але й Тамари Павлівни та Лєри, прослизнули крізь пальці буквально за місяць. Я добре розуміла, що миття підлоги й торгівля ситуацію не врятують, до того ж, мені потрібно було постійно знаходитися поруч із сином, і це все, що я могла, – була поруч. Нас зі Славою перевели до клініки нейрохірургії дитячого віку Інституту нейрохірургії, де й мала розігратися війна. Може видатися дивним, але по-іншому сприймати хворобу сина я не могла. Ворог. А ворогів потрібно знати в обличчя, інакше жодних шансів на перемогу.

– Гаразд. Почекайте хвилиночку, я знайду літературу саме по Вашому випадку, – молоденька лікарка підійшла до шафи у своєму кабінеті й дістала кілька книг та медичних журналів. – Не знаю, чи все буде зрозумілим, це скоріше для медичних працівників, термінологія та й сам виклад, однак… а знаєте, Ви поспілкуйтеся з іншими мамами, вони в деяких аспектах більш обізнані, ніж усі медичні світила разом узяті. Просто хворобу сприймають по-іншому, пропускають крізь себе, чи що.

Повернувшись до своєї палати, я поклала книжки й журнали на ліжко поруч зі сплячим Славком, дивилася то на одинадцятимісячного сина, то на рівну купку посібників, сподіваючись знайти там відповіді на всі свої запитання. Що це таке? Звідки? Чому в моєї дитини? Як розвивається? А головне, як це подолати? Читала всю ніч, доки перше проміння не лягло на друковані літери останньої сторінки журналу. Однак чим більше розуміла, тим кількість питань лише зростала, і на жодне не існувало однозначної відповіді.

Слава солодко потягнувся в ліжку, напіврозплющив оченята, засміявся до мене й почав ховатися під ковдру. Я посміхнулась у відповідь і, спіймавши нарешті пустуна, поцілувала в чоло. Невже десь там зародилося чуже та страшне? Воно ділиться, росте й поволі вбиває, по суті, вбиває й себе теж, адже поза існувати не зможе. Пухлина – це ніби частина тебе й ні одночасно. Такий собі смертельний парадокс природи, проти якого ніхто не зробить щеплення й не дасть зцілюючу пілюлю. РАК. І таких, як ми, тут десятки.

Старші діти за час лікування встигали ставати друзями й товаришували палатами. І їх об’єднували не спільна хвороба, біль чи страх смерті, вони просто були дітьми, а дітям для дружби ще не потрібні причини. Я скоро вивчила більшість по іменах, а в обличчя знала ледь не кожного. Ми поволі звикали до життя в лікарняній палаті, білих стін і таких же халатів, повітря із запахом ліків і дивного змішання дитячого плачу та сміху. Виявляється, діти здатні сміятись, навіть коли помирають, правда, не знаю, чи легше від цього батькам.

Я бачила їх різних, замкнутих і відкритих, спокійних і галасливих, забезпечених, впливових, відомих і схожих на мене, проте страх в очах був ідентичний, страх за життя своєї дитини. Від багатьох я дізналася те, чого не прочитати в жодному медичному виданні, хтось надихав і робив сильнішою, комусь, навпаки, потрібно було сказати «тримайся». Та найбільше в пам’ять врізалася жінка, яка втратила тут п’ятирічну дочку. Її плач потрясав стіни довго, доки лікарі не ввели таку дозу заспокійливого, що нещасна просто виключилась. Наступного дня дитину забрав батько, а жінка чомусь ще з годину сиділа на пустому ліжку й стискала в руках смішного рожевого зайчика. Проходячи по коридору, я випадково зазирнула в привідчинені двері палати й застигла, не в силі зробити й кроку. Жінка підняла змучені очі та посміхнулась:

– Я була тут щасливою…

Я злякано здригнулась. Очевидно, бідолашна від пережитого втратила розум. Жінка впіймала мій страх і сумно зітхнула:

– Я справді тут була щасливою, тому що була поруч із донькою. І чим менше залишалось, тим ціннішою була кожна мить, прожита ще разом, ніколи до того я не була настільки близька зі своєю дитиною і вже не буду. В інших місцях і за інших умов нам не дано зрозуміти це. Чуєте? Тому цінуйте, а ще вірте. Потрібно вірити, інакше все – даремно. Вірте…

Із вікна своєї палати я бачила, як ця мати виходила, похитуючись при кожному кроці, а біля самої машини знепритомніла та впала просто на руки чоловікові. Я здригнулась і відвела погляд. У що тепер вірити їй?

– Скоро весна, – промовила Марія Степанівна зовсім поруч. Лариса озирнулась. Старенька дивилася високо в небо й читала його, неначе відкриту книгу. Лариса кивнула.

– Мабуть. Дивно. Я звикла бачити все ось таким, що вже не уявляю іншим.

– Живим?

Жінка здригнулась. Вона так довго тікала від життя, щоб воно віднайшло її навіть там, де існувати не могло. Марія Степанівна раптом пильно подивилася в очі – глибоко, від чого з’явилося відчуття, що в ній, як у небі, прагнуть знайти перші ознаки життя.

– Нічого. Прийде час – й оживе.

– Це Ви про кого?

– Про всіх і про все, дитино.

Того самого дня до господи забігло перелякане дівча. Втікачка не могла вимовити й слова й лише весь час перелякано озиралася – так, ніби там чорніло щось загрозливе й страшно дихало в спину. Лариса швидко зачинила двері, однак дів чина не могла заспокоїтись. Її колотило й трясло, а найменший шурхіт піднімав нову хвилю жаху. На зап’ястях, плечах, шиї виднілися червоні сліди від рук, а з одягу були лише халат і кімнатні капці.