— Не відразу. Гер Себастьян вважав, що заяву про розшук має подати фрау Нейман, обіцяв зайти до неї під час обідньої перерви і допомогти скласти таку заяву. І якби міс Мері не зажадала кави з молоком…

— Я бачу, на сцену з’являється ще один загадковий персонаж.

— Зовсім ні. Справа тут не в самій міс Мері, а в її уподобаннях. Чоловіки у нас звичайно замовляють чорну каву, і ми не розводимо заздалегідь сухе молоко. Тому мені довелося діяти спритно. Заскочивши в комірчину, де ми зберігаємо продукти, я схопила з полиці бляшанку з молоком, але через поспіх зачепила іншу, в задньому ряду, і вона на диво легко посунулася, наче була напівпорожня. Тоді я поставила першу бляшанку і взяла ту, гадаючи, що вона вже розпочата і просто ненароком її запроторили в другий ряд. Отже, озброїлась ложкою, зняла кришку і… мало не впала: в бляшанці лежав щільно загорнутий у целофан згорток. Я покликала фрау Кеніг, вона — твого батька, всі ми тупцювали біля стола, не знаючи, що робити. Кортіло дізнатись, що в тому згортку, і водночас було страшно торкатися його, наче там лежала міна уповільненої дії. «Це наркотики, — сказала фрау Кеніг. — З якоїсь причини Петерсон не наважувався тримати їх у себе, от і намовив Клару переховати тут. А щоб мати доступ до схованки, підбив дівчину зняти зліпки з ключів. Вона й приходила тому, що хотіла взяти заховане. Петерсон чекав на неї внизу. Невдача розлютила його. Страшно подумати, що може статися з бідолашною. Гер Себастьян, негайно дзвоніть у поліцію, треба запобігти найгіршому…» Ернст, як ти гадаєш, що з Кларою? Невже він міг її…

— Пусте! Якщо згорток справді належав йому і в ньому був кокаїн або героїн — то це ж цілий капітал. Він не став би ризикувати. Одержати його назад він міг лише за допомогою Клари.

— Чому ж тоді вона не прийшла?

— Гм… Не все складається так, як хочеш, як плануєш. Часом виникають непередбачені дрібні, але дошкульні перешкоди. Як у нас з тобою. Ми проминули щонайменше два ресторани, зо три кафе, а й досі не повечеряли. Найобразливіше те, що спричинились до цього Клара і Петерсон. Не варті вони того, щоб ми з тобою сконали з голоду, а тому… бачиш он ту світлову рекламу? Вона кличе нас зайти, обіцяє за помірну плату комфорт, високі смакові якості страв і, як компонент їх, старовинні й новітні мелодії. Таким чином ми зможемо навіть потанцювати.

Це був заклад, де тяжіння до буржуазної благопристойності несміливо поєднувались з вимогами сучасного модерну — забагато для статечних клієнтів і замало для молоді, пожадливої на екстравагантні розваги. Тому публіки навіть у вечірній час тут зібралося небагато. Ернст і Рут одразу знайшли вільний столик, зручно розташований у дальньому куточку.

— Замовляй ти, я не розбираюсь у цих назвах. Тільки, бога ради, зважай на ціни, — скоромовкою прошепотіла Рут, побачивши, що до них прямує офіціант. І голосно додала, коли він уже наблизився: — Я не голодна, любий! Для мене замов щось легеньке.

— Апетит приходить під час їжі… Адже так, гер обер?

— Безумовно. Насмілюсь додати лише одне визначення: хорошої їжі. А кухня у нас непогана, так само, як і картотека вин. Сподіваюсь, фрейлейн повечеряє з задоволенням.

Одержавши замовлення, кельнер поштиво вклонився і відійшов. Ернст з Рут перезирнулися і стиха розсміялися, їм було добре зараз, у теплі та затишку, в обстановці для обох незвичній і тому святковій.

— Знаєш, від мене все ніби відсунулось, — призналася Рут. — Тепер я сама ладна повірити, що з Кларою нічого лихого не сталося. Ну, як повіриш у біду, коли навколо так гарно, коли поруч, куди не кинь оком, точаться жваві приязні розмови і оркестр не горлає над вухом, заважаючи і слухати, і говорити. Те, про що я розповідала тобі на вулиці, здається примарним сном: підроблені ключі, бляшанка з таємничим згортком, поліція… Бр-р, як усе гидко!

— Радий, що ти заспокоїлась. Щоб не повертатися до цієї теми, скажи лише одне: як повелася поліція і що було у згортку?

— Героїн. Твій батько зробив аналіз. На споді бляшанки знайшли ще один, менший згорточок з жіночими прикрасами: низкою перлів, перснями, браслетом, золотим годинником, кулоном з коштовним камінцем, — він мінився то рожевим, то бузковим кольором. Коли я давала свідчення, у мене все допитувались, чи не бачила я цих прикрас на Кларі, чи не вихвалялась вона ними переді мною. Розпитували ще про її взаємини з Петерсоном. Я розповіла те, що знала, а знала я не дуже багато, ми ж з нею ніколи не товаришували. От і все. Поставила свій підпис на протоколі, і мені дозволили піти.

— А про що запитували фрау Кеніг і батька?

— Не знаю. Ми давали свідчення поодинці. А розпитувати потім не було часу — я знала, що ти на мене чекаєш і напевне нервуєш. Тому відразу пішла. І добре зробила Ми б не сиділи тут разом, якби не той приятель, якого ти випадково зустрів.

— Ніякого приятеля не було, — буркнув Ернст.

— Навіщо ж ти його вигадав? — з простодушним подивом запитала Рут і відразу опустила вії, намагаючись приховати лукаві смішинки в очах.

— Бо демон гордині нашептав мені, що не треба виказувати дівчині, як багато вона для тебе важить.

— А хто нашіптує тобі ці слова, Ернст?

— Ти сама. Твої очі і твій усміх, перед якими не хочеться критися і лукавити.

— А якщо я признаюсь тобі, що теж злукавила?

— Мені буде боляче.

— І все ж мушу сказати: я аніскілечки не повірила в твого приятеля.

— Чому ж ти промовчала?

— Бо фея злагоди нашептала мені, що треба бути дуже обережною, коли йдеться про чоловічу гідність.

— Давай ніколи не дослухатися до чужих голосів і говорити одне одному лише правду.

— І нічого не приховувати одне від одного. Адже в недомовках також криється брехня. Накопичується, накопичується, аж поки не виросте в одну велику неправду. А тоді вона знецінює все.

— Ти дуже гарна, Рут.

— Помиляєшся, у мене багато вад.

— У мене теж. Але ми повинні сприймати одне одного такими, якими ми є.

— Е, ні! Кожен з нас мусить стати кращим. Задля іншого.

Кельнер поставив на столик пляшку вина, закуску і хотів запитати, чи скоро подавати гарячу страву. Та, глянувши на обличчя юнака і дівчини, тихенько відійшов, зрозумівши, що їм не до нього.

Ернст і Рут нічого не помічали, захоплені розмовою, сповненою для них найглибшого змісту…

Тим часом Марія була заклопотана справою суто буденною: готувала вечерю для двох працівників поліції, залишених в аптеці па ніч.

— Побачите, він неодмінно прийде, щоб забрати заховане, — переконував молоду жінку старший чином. Кожна крихта цього порошку обчислюється вагою золота. Не зможе він залишити таке багатство. Пожадливість переборе інстинкт самоохорони, запевняю вас.

— Чому ви вважаєте, що прийде він, а не вона? — роздратовано запитала Марія. — Недавно ви мене заспокоювали, а тепер…

— І тепер кажу: дівчина десь переховується. Вона новак у подібних справах, і перша невдача її смертельно налякала, настільки, що вона побоялась вернутися додому, вийти на роботу.

— Багато що віддала б я за те, аби це було так. Мене мучить думка, що я мимохіть стала причиною її загибелі. Не знаю чому, але весь час мені ввижаються страхіття.

— Нерви, нерви, фрау Кеніг!

— Можливо. Смішно вірити в передчуття в наш тверезий вік.

— Не такий він тверезий, шановна фрау! Люди одурманюють себе наркотиками, вином, какофонією звуків, що зветься у них музикою, смиканням і торсанням, замість повільного танцю.

— З якої ж причини виникло таке явище?

— Старші хочуть забути, молодші — не знати.

— Ви песиміст, гер Коппе! А тому забуваєте про звичайних людей, яким не до вибриків. Вони мусять думати про щоденний шмат хліба, а здобути його не так легко.

— Самим куснем хліба тепер ніхто не вдовольняється, фрау! Ті, про кого ви говорите, хочуть до нього мати ще й масло з юшкою, справжню каву з цукром, вечірню пляшку пива, можливість бодай раз на тиждень відвідати кіно. Хочуть пристойно одягнутися і взутися. А все це вимагає грошей. От і здобувають їх, де тільки можливо, начхавши на етичні норми й закон.