— Звичайно, я не відпущу тебе саму такої пори. Відвернись, будь ласка, я переодягнуся.

Берта сіла біля письмового столика, прискіпливим поглядом охайної господині окидаючи безладдя, що на ньому панувало. Руки потяглись до навалом складених газет і журналів. Вона збирала їх механічно, замислено дивлячись у просторінь поверх столу. Лише, відчувши під пальцями цупкий чотирикутничок, на мить опустила очі, щоб зважити, куди його покласти, разом з нотатками чи окремо. Байдужа рука перевернула листівку, і раптом серце Берти закалатало: «Ти сам підписав собі смертний вирок…»

— Карл, що це? — скрикнула вона вражено, дочитавши до кінця.

Лютц підійшов до неї, на ходу зав’язуючи краватку.

— А-а, це!.. — невдоволено зморщився він. — Дурні жарти якогось йолопа, якому я поставив погану оцінку.

— А ти в цьому певен? — запитала Берта, не відриваючи погляду від написаного. — Про які перестороги тут ідеться?

— Про дві такі ж безглузді анонімки.

— Може, слід було б усе-таки відшукати їх автора?

— Забагато честі для нього. І, прошу тебе, не думай більше про цю мазанину! Анонімки на те й розраховані, щоб псувати людям настрій.

Безтурботний тон Лютца заспокоїв Берту. Але тривога знову охопила її, тільки-но вони вийшли на вулицю. Крізь туман проступали контури лише найближчих будинків, і хоч у більшості з них уже запалили світло, воно не досягало тротуару, а розчинялося вгорі каламутними плямами, від яких морок на землі здавався ще густішим, ще підступнішим. Зачувши ззаду чи спереду кроки перехожого, Берта мимохіть знічувалась і щільніше тулилася до плеча свого супутника, чи то бажаючи його захистити, чи то шукаючи захисту сама.

— Мені холодно, — поскаржилась вона, не бажаючи виказати свого страху. — Здається, що ми не йдемо, а пливемо у примарному підводному царстві. І ніколи не дістанемось берега.

— А він зовсім недалечко. Біля того ліхтаря поворот, а за півкварталу — бар, біля якого завжди можна знайти машину.

Берта з полегкістю зітхнула і прискорила ходу. Тільки б швидше вирватися з цієї темряви! Це через неї так неспокійно на душі. І через ту листівку.

Перед очима знов постав її зловісний текст, спину обсипало морозом.

— Ти справді вся тремтиш. Тобі треба зігрітись. Зайдемо до бару. Щось вип’ємо.

Згадавши, як давно вона пішла з дому, Берта завагалась. Та після пережитого страху так хотілося опинитись серед людей, під надійним захистом заллятих світлом стіп.

— На кілька хвилин, не більше, я спізнююсь.

Лютц прочинив двері бару, перепускаючи свою супутницю вперед. В обличчя війнуло теплом, запахом пива, вологої тирси, що шаром вкривала підлогу.

Величенький зал, стилізований під старовинну пивну, сьогодні був майже повним — негода загнала сюди не лише завсідників, а й випадкових відвідувачів, здебільшого молодиків з подругами, що для своїх вечірніх побачень звичайно обирали безлюдні закутки. Змирившись з перспективою провести вечір на людях, вони тепер прагнули з нової ситуації видобути якнайбільше користі й розташувалися біля зсунутих столиків одним веселим гуртом. За кількома столиками грали в карти. Одні партнери — знехотя, аби збавити час, інші — охоплені азартом заповзятих гравців. За їх спинами юрмились уболівальники, в кожного з яких був свій фаворит. З непроникливим виглядом, як того вимагали неписані правила, спостерігали вони за картами і ходами своїх улюбленців, час від часу пригублюючи великі кухлі з пінистим напоєм. За рештою столиків просто пили пиво і гомоніли, де розважливо і притишено, а де голосно і збуджено, залежно від кількості картонних кружал, що лежали перед кожним, визначаючи кількість замовлених кухлів.

Вільні місця знайшлися біля стіни, недалеко від входу. Стіну було обшито темним деревом, на якому овалами виступали днища штучних бочок з такими ж штучними кранами. За ослони правили лаковані бочечки з виїмкою для сидіння.

— Дуже мило, — зауважила Берта, з цікавістю озираючись навколо. Вона вперше потрапила до східного сектора, про який писалося стільки страхітливого, і тепер її дивувало, що тут затишно, публіка цілком пристойна, далеко пристойніша, ніж у барах американського сектора, де галасували, а часто й бешкетували п’яні солдати окупаційної армії, заходились вульгарним реготом жінки, професія яких не викликала жодного сумніву.

— Іоганн, — гукнув Лютц молодого кельнера, що порався біля одного з ближніх столиків у суміжному ряду, — два кухлі!

— Хвилиночку, гер Лютц, тільки розрахуємося з клієнтом!

Зачувши назване кельнером ім’я, високий плечистий чоловік, що сидів спиною до проходу, озирнувся.

— А, гер Лютц! — привітно вигукнув він і, підвівшись, попрямував до столика біля стіни. — Справа моя коротка, тому не лякайтесь. Даруйте, що заваджу вам, фрау…

— Фрау Берта, — познайомив Лютц, — а це голова нашої шкільної ради — гер Вінклер. Чим можу служити?

— Ви дуже добре виступили сьогодні, гер Лютц! Порушили питання принципове і важливе. Чи не змогли б ви свої міркування про підручник історії викласти письмово? Щось на зразок короткої доповідної записки?

— Якщо це щось дасть…

— Безумовно. Гарантую вам, що дам хід справі.

— Як скоро це треба зробити?

— Приміром, на кінець тижня. Вас такі строки влаштовують?

— Цілком.

— Дуже радий, що ми домовились. Ще раз пробачте мою настирливість. Доброго здоров’я, гер учитель, приємно провести вечір, фрау!

Вклонившись, Вінклер пішов.

— Ти помітила, які в цього чоловіка гарні очі? Розумні, теплі, ніби зігріті внутрішнім вогнем?

— Так. Але обличчя дуже виснажене. Наче складене з гострих кутів… як малюють сучасні художники.

— Він пройшов через пекло Бухенвальда, — коротко пояснив Лютц. — Один мій приятель-італієць любив повторювати десь вичитані слова: ставши перед необхідністю обрати ким бути — катом чи жертвою, він обрав би собі долю жертви. Так от, коли я дивлюсь на таких, як Вінклер, на пам’ять завжди спадають ці слова. Я теж волів би стати жертвою, а не офіцером рейху.

— Не говори так голосно, на нас дивляться. Зверни увагу на суб’єкта праворуч, він так і вп’явся в тебе очима:

— Ти дуже дражлива сьогодні, Берто! Певно, його більш цікавить гарна жінка, а не її супутник.

— Ні, ні… розраховуйся скоріше і ходімо. Ми й так уже затримались…

Лютц жестом покликав кельнера. Незнайомець, цікавість якого так непокоїла Берту, кинув на стіл кілька марок і попрямував до виходу.

Хвилин за п’ять вийшли з бару і Карл з Бертою.

Машин на зупинці поменшало. Лишилось тільки одне таксі поруч з довгою приватною машиною, над розкритим капотом якої схилилась постать чи то її власника, чи шофера.

— Приятелю, відвезеш до центру? — запитав Лютц водія таксі.

— В один кінець? — завагався таксист.

— У два, — поспішно сказала Берта. — Обіцяй мені, Карл, що ти відразу повернешся цією ж машиною!

— Гаразд, якщо в два кінці, то залюбки. — Шофер прочинив дверцята на заднє сидіння, відразу повеселівши.

Як тільки таксі від’їхало, чоловік, що порпався в моторі довгої машини, випростався.

— У два кінці,— пробурмотів він вголос сам до себе. — Прикинемо, скільки це забере часу.

Включивши в машині світло, він глянув на годинник.

… Висадивши Берту в районі Целендорфа, Карл Лютц пересів на переднє сидіння. Він любив спостерігати за дорогою, що стелеться під колеса, вихоплена з темряви вогнями яскравих фар. Їзда взагалі впливала на нього заспокійливо, думки тоді розгорталися рівною стрічкою, немов розкручувалися з великої бобіни, що оберталась разом з колесами в єдиному ритмі. Та сьогодні цей ритм було порушено, їзда автомобілем скидалася на сліпий політ, де щомиті можна наразитись на неприємні несподіванки.

— Капосна погода! — поскаржився водій. — Удень трохи заробив, а ввечері ви мій перший пасажир. Тарифи в центрі і на околиці у нас однакові, а порівняйте умови? Одна справа гнати машину добре освітленими вулицями, і зовсім інше — напівтемними Панковом чи Каровом.