«Можливо, саме Ріхард вкинув у скриньку листа», — подумав Лютц, з незграбною сердечністю намагаючись розвіяти побоювання своєї господині. Та кожне його слово розради примушувало стару жінку ще щільніше стискувати уста, немов вона наражалась на вістря і тамувала крик. Нічого більше не сказавши, лише похитавши головою, фрау Марта пішла.

Вдень знявся вітер, і вранішній туман розвіявся, та той же вітер нагнав нові кучугури хмар. Вони поволі пливли по небу, мов сита, обважніла череда, що повертається з пасовиська. Потім череда збилась у гурт і стала на спочинок. І відразу ж на землю бризнуло молоко, обливаючи дерева, стікаючи з дахів будинків. Здавалось, ось-ось воно хлюпнеться і крізь вікна заллє кімнату. Лютц зсунув фіранки, увімкнув світло.

Плануючи вранці свій день, Лютц збирався увечері поїхати в центр міста. Без жодної зарані визначеної мети. Просто хотілося поштовхатись поміж людей — тиша далекої околиці часом починала його гнітити, сьогодні ж він відчував її особливо гостро. Не було ще шостої, а містечко наче вимерло, настільки туман поглинав усі звичні звуки. Лютц уже відкрив шафу, щоб узяти свій вихідний костюм, та в цей час унизу пролунав несміливий дзвінок. Думка, що це Ганс, відразу зігріла серце теплом. Він скучив за хлопчиком, йому не вистачало допитливого погляду його серйозних очей, вимогливих запитань, що часто заганяли старшого на слизьке, настільки вони були несподіваними.

З того часу, як повернувся хлопчиків батько, вони зустрічались крадькома. Це мучило Лютца, бо суперечило його поняттям про порядність, а Ганса тільки тішило — в батькові він вбачав ворожу силу, спрямовану проти того, чим він досі жив. І Ганс затято опирався цій силі, тільки й усього! Ні, далі так тривати не може, треба поговорити з цим упертюхом сьогодні ж, переконати його, що між двома близькими людьми можлива розумна згода. Що ж до їхніх взаємин…

Лютцу довелося перервати свої роздуми, бо зачулись чиїсь кроки. Не Ганса, ні,— той кількома легкими стрибками долав сходи, — зараз же по них дріботіли жіночі каблуки. Невже?..

Так, це була Берта. Він не бачився з нею відтоді, як приїхав її чоловік, і тепер Карла вразила зміна, що сталася в обличчі його колишньої коханки: воно здавалось виліпленим заново, чиясь рука ніби пом’якшила знайомі риси, зробивши їх більш витонченими. Ревниве почуття ворухнулося в серці Лютца. «Невже людину може так змінити любов?» — запитав він себе і тут-таки собі ж заперечив.

— Ти не чекав на мене, Карл? — спитала Берта з невластивими їй нотками сумної іронії в голосі.

— Так. Але я радий тебе бачити.

— Тоді давай хоч привітаємось! — Вона підійшла до Лютца і притулилась щокою до його щоки. В цьому цнотливому дотику теж було щось нове — ніжність, дружня довіра.

— Ну от, а тепер допоможи мені стягнути пальто, воно геть змокріло.

— Хіба надворі дощ?

— Мжичка, а я довго тебе шукала, хоч Ганс і пояснив мені, як іти.

— Ганс? — почервонів Лютц. — Даремно ти звернулась до нього.

— А як же інакше я б змогла тебе знайти? Проте не турбуйся, я сказала йому, що шукаю тебе, аби порадитись саме про нього. До речі, і хазяйці твоїй я відрекомендувалась як мати Ганса, отже, в тебе не виникне з нею неприємностей.

— Ти передбачлива, як завжди, Берто!

— Ой ні, останнім часом я просто не знайду собі ради, так усе заплуталось! Дуже, дуже заплуталось…

— Непорозуміння між Гансом і батьком?

— Між нами трьома. Йозеф дорікає мені, що я не зуміла виховати сина, потураю йому й досі. Гансові він заборонив відвідувати студію малярства, а його мрію стати художником просто висміяв. Коли ж той почав суперечити, власноручно спалив усі його малюнки, а фарби звелів служниці викинути на помийницю. Ти навіть не можеш уявити, як реагував на це Ганс. Тепер у домі пекло… — Уста і підборіддя Берти затремтіли, вона боляче прикусила нижню губу, щоб не розплакатись.

— Заспокойся, сядь! Закури сигарету, а я тим часом почастую тебе чаєм. Чудовий напій! Міцний, ароматний, тонізуючий. Я випробував його дію на собі — вночі часом доводиться працювати.

— Допомогти тобі?

— Ні, у мене все напоготові. Фрау Марта, моя господиня, визнає тільки каву, і я мусив обладнати своє власне господарство. Побачиш, яким я став вправним.

Лютц поставив каструльку з водою на електроплитку, всипав у чайничок для заварки мало не півпачки чаю, вкинув грудочку цукру. Берта розуміла, що біля чаю Карл заходився лише для того, щоб дати їй можливість заспокоїтись, і вдячними очима стежила за його рухами.

Карл… Які вони різні з Йозефом. Один самовпевнений, до карикатурності, прямолінійний у всіх своїх уподобаннях і вчинках. Для всього в нього є своє визначення і своя полиця. Другий — зітканий із суперечностей. Лагідність і в той же час затятість у чомусь своєму, глибоко захованому. Нерішучість, що часом межує з безвільністю, і раптова зібраність у критичній ситуації. Так, у Карла є свій стрижень, який не зламати. Мабуть, в основу його вдачі закладена глибока порядність…

— Карле, ти подався в східну зону, щоб утекти від мене? — несподівано запитала Берта. Їй так хотілося почути ствердну відповідь! Вона означала б, що їх взаємини для нього щось важили, бо, коли людина тікає від спокуси, цим самим вона стверджує, що така спокуса існує.

Лютц поставив чайничок на стіл.

— Ні, Берто! Я не міг більше бачити, як калічать дітей, прагнучи виховати з них нове покоління вбивць і негідників, не міг далі танцювати під їхню дудку.

— І вирішив танцювати під дудку Москви? — гостро запитала Берта.

— Я не політик, а вчитель, до того ж викладаю історію. Тут я можу висловлювати свої думки вільно і навчати того, що вважаю правильним.

— За підказкою росіян?

— За підказкою совісті.

«Ось вона, його незламність. Щойно між нами наладналась душевна близькість. Я сама її руйную. Йозеф мене отруїв своїми теревенями про реванш. Спробували раз, годі! Я не віддам їм Ганса… Лише про це, лише про це я повинна думати… І про те, як повернути любов Карла…»

— Тобі не здається дивним, що двоє колись близьких людей після довгої розлуки завели мову не про своє, наболіле, а про речі сторонні, вирішувати які, врешті, не їм? Знаю, знаю, я сама почала, не став мені це на карб! Просто дуже хотілося, щоб ми бодай жили в одній зоні й могли частіше бачитись. Я знемагаю від самотності, Карле! Лише тепер я зрозуміла, хто ти для мене.

В глибині душі Лютц знав — розмова повернеться саме так. Він внутрішньо підготувався до опору, та опиратись можна було проти чого завгодно, тільки не проти болю, що звучав у Бертиних словах, її безпорадності, змученого вигляду.

— Каров же не за горами, Берто! Нас розділяють лише кілька зупинок міської залізниці. Обоє ми живемо в Берліні, ти — в центрі, я — на дальній його околиці,— вихопилося мимоволі в Лютца.

— Але ми не можемо зустрічатися ні тут, ні в мене вдома. Якби ти повернувся назад, в американську зону…

— Це виключається. До того ж…

Не наважуючись сказати прямо, що вони можуть зустрічатися лише як друзі, Лютц з перебільшеною заклопотаністю заходився наливати чай, присунув до Берти

чашку, цукор.

— До того ж?.. Май мужність сказати, Карл!

— Навіщо повторювати те, про що ми вже домовились перед розлукою? — якомога м’якіше нагадав Лютц. — Обставини ж не змінилися.

Обпікаючи губи, Берта кількома пожадливими ковтками спорожнила чашку. В роті лишився терпкий, гіркуватий присмак, як і в її душі після відповіді Лютца.

— Обставини не змінилися, — сказала вона по паузі. — Змінилась я.

— Настільки, щоб залишити чоловіка? Знехтувати добробутом, до якого ти звикла? Взятися наново будувати своє життя? — Руба поставлені запитання немов зависли в повітрі. Вже одне це було відповіддю. Тою відповіддю, на яку Лютц і чекав.

Берта глянула на годинник і підвелася.

— Я могла б злукавити і відповісти: «Так». Але не хочу дурити ні тебе, ні себе. Мені потрібен час, щоб зважити свої сили. Адже йдеться не лише про мою долю, а й про долю дітей, насамперед — Ганса… Ти проведеш мене? Поговоримо про нього дорогою.