На язик просилася гостра відповідь про несправедливість соціального устрою як першопричину всього потворного, та Марія вчасно схаменулася.

— Не наважуюсь з вами сперечатися, гер Коппе! — примирливо сказала вона. — Особливо тепер, коли на власному досвіді довелося переконатися, до якої пастки може потрапити звичайна дівчина, знаджена спокусою легкого життя. І досі не прийду до пам’яті, настільки це мене приголомшило. Здавалася такою скромною, навіть флегматичною… Роботу між дівчатами я намагалася розподілити справедливо, отже, обом щось перепадало від клієнтів… Харчувалися тут, я й пфеніга не вираховувала за це з платні, хоч у трудовій угоді про харчування не було й мови. Ну, чого їй ще треба?

— Ви були надто поблажливою, фрау!

— Рут же це не зіпсувало. А втім, годі про Клару. Не хочу про неї думати. Тим більше, що й вечеря в мене готова. Прошу до столу, панове!

Марія поставила на стіл омлет з беконом, паруючий кавник, підсмажені скибочки хліба, джем.

— Даруйте, що так скромно! — вибачилась вона. — Але припаси в мене досить одноманітні. Чим багаті, тим і раді.

— О фрау, ми завдали вам стільки клопоту!

— Менше, ніж я вам. Коли подумаю про довгу безсонну ніч…

— У затишку й теплі вона не здаватиметься надто довгою. А ми звикли до всякого: годинами стояти на морозі, мокнути під дощем. От вам, справді, треба спочити.

— Хтось з вас залишиться нагорі?

— На жаль. Не хотілося б вас наражати на небезпеку. Ми перенесемо ваше ліжко, куди ви накажете.

— Я вдовольнюся кріслом. Мені однаково не заснути.

— Маючи стільки ліків від безсоння! Навіщо даремно себе виснажувати? Ми з Віллі виспалися перед чергуванням, погляньте: він і досі гаразд не прокинувся.

Зачувши своє ім’я, другий поліцай кліпнув повіками, миттю схопився на рівні ноги і виструнчився:

— До ваших послуг, гер Коппе!

— Поки за командира тут фрау Кеніг. А вона запрошує нас до вечері.

— О, такій команді не можна не скоритися! — Віллі Зонненбург ласо повів носом, вдихаючи випари їстівного, спробував галантно вклонитися, але його квадратовий тулуб лише незграбно шарпнувся вперед, навздогін за кивком голови, надто поспішним для його неповороткої статури. Віддавши таку данину ввічливості, він першим опинився біля столика і нетерпляче взявся за спинку стільця.

За вечерею Коппе і Зонненбург намагалися розважити гостинну власницю аптеки, розповідаючи про цікаві випадки з власної практики. Власне, говорив здебільшого Коппе, його підлеглий лише зрідка вставляв свої репліки, що мали уточнити ту чи ту ситуацію. Іншим разом Марія слухала б обох упівуха. Як усі люди, звиклі чинити добро, вона відчувала непоборну відразу до всього лихого, до розмов, явно розрахованих на те, щоб полоскотати нерви тим, хто слухає, пікантними подробицями з чужого життя. В останньому випадку її холодний відчужений вигляд виливав на оповідача, наче цебро крижаної води. Сьогодні вона зрадила цій звичці. їй байдуже було, про що говорили, вона сама втручалась у розмову, аби не мовчати, аби не лишитися наодинці з своїми думками, прискорити плин часу.

Приблизно о десятій Зонненбург піднявся нагору, Коппе примостився на спостережний пост біля вікна провізорської. Накрившись пледом, калачиком згорнулась у старовинному великому кріслі Марія.

Залягла темрява. Запала тиша.

Цілий день Марія з острахом чекала того часу, коли вона залишиться сама з собою наодинці. І ось він настав, щоб безжально мучити її страхом, каяттям, почуттям самотності, сумнівами. Тисячами голосів звучить для неї ця тиша. Заплющивши повіки, молода жінка силкується опанувати бігом своїх думок, зосередитись на найголовнішому. Ключ! Ні, про нього годі думати. Зробленої помилки не виправити, можна послабити лише її наслідки. В який спосіб? Де і в чому може таїтися небезпека? Перебираючи в пам’яті події минулого дня, вона прискіпливо перевіряв кожен свій крок. Здається, в її поведінці нема нічого, що могло б здатися поліції підозрілим. Прихід слюсаря, щоб поставив нові замки? Цілком природне з її боку бажання убезпечити свою кімнату від нового вторгнення. Особою слюсаря ніхто не зацікавився, бо гер Себастьян повівся з ним, як з давнім знайомим, і поспішив його вирядити, попросивши зайти за два-три дні: «Я тоді скажу, ми ж з вами сусіди». Телефонна розмова з Зеллером? Через присутність поліції Марія не змогла йому пояснити, чому відіслала слюсаря, просто сказала, що ліків, про які він питає, в аптеці, на жаль, нема. Не зовсім вдало з її боку придумано, Гельмут, звичайно, не зрозумів, чому вона так розмовляла. Тобто зрозумів, що говорити вона не може, але жодної інформації так і не дістав. Коли вже так сталося, треба було попросити Себастьяна розшукати Зеллера ввечері, пояснити йому ситуацію, поспитати поради. Невідомо, як мине ця ніч, невідомо, що чекає на неї завтра. Одного разу вона вже схибила з ключами, де гарантія, що не схибить удруге. Фред сказав, щоб вона сама себе покартала, тільки не перебирала міри. Вона й справді втрачає рівновагу, ті кляті ключі стоять у неї перед очима, дзенькаючи на ланцюжку.

Марія змінює позу, занімілу руку пощипує, їй здається, що в ній теж дзеленчать тоненькі голки. Рука або нога сміється, казала в таких випадках бабуся. Маленька Марійка іноді навмисне сідала на ногу, щоб відчути той щемний лоскіт-сміх, а мама завжди сердилась. Як давно це було, як давно…

Сон раптово навалюється на Марію, поглинаючи мамине й бабусине обличчя, поглинаючи всю її істоту, наче глибока чорна вода, крізь яку ніщо не може пробитися назовні. Ось тільки дзенькіт, що безперервно десь звучить, стає все лункішим. Треба повернутися, випростатись, сховати голову під подушку…

Марія рвучко повертається, голова її скочується з спинки крісла, в’язи проймає короткий гострий біль, повіки враз розплющуються.

Вже задніло. Спиною до неї стоїть Коппе і з кимсь розмовляє по телефону. Ага, ось звідки цей дзенькіт. Виходить, вона заснула, її збудив звичайний телефонний дзвінок. Хто може їй телефонувати так рано: Фред, Зеллер? Охоплена тривогою, Марія підводиться, і саме в цю мить Коппе кладе трубку на важіль і повертається обличчям до Марії.

— Пробачте, фрау Кеніг, що мимохіть порушив ваш сон, — ніяково вибачається він. — Щойно дзвонили з Фрізенштрассе, просили вас і гера Ленау о десятій прибути до моргу.

— До моргу? — перепитує Марія, ще не усвідомивши значення цього слова. Лише вимовивши його, вона починає бліднути.

— Так. На жаль, так. У руїнах біля Штральзундерштрассе знайдено труп молодої дівчини. Особисті прикмети забитої збігаються з прикметами Клари Нейман.

РОЗДІЛ ТРИНАДЦЯТИЙ

Живий покійник

Проміння осіннього сонця пробивалося крізь сплетіння оголених гілок і запалювало на глинистому ґрунті золотаві плями. Час від часу дві або й кілька таких плям зливалися в одну велику, і тоді світлий відлиск масних зрізів, залишених лопатами, мінячись брунатним перламутром, засліплював очі. Та напливала хмара, серпанок сірої тіні спадав на землю, і відразу все навколо ставало журним і похмурим, як звичайно і буває на кладовищі.

Поривчастий вітер шастав у кронах дерев, вишукуючи на гіллі бодай один листок; скупу поживу йому кидали лише старі дуби, що стоятимуть, загорнувшись у вогнисту мантію, аж до весни. Внизу, біля самої землі, пориви вітру майже не відчувались, і клуби диму з кадильниці повільно пливли до невеликого гурту людей, огортаючи їх солодкувато-пряним запахом ладану. Літній пастор скоромовкою правив заупокійну службу, з завченою байдужістю вимовляючи слова, що давно стали для нього не виявом скорботи, не урочистим реквіємом, а буденною справою, ремеслом, таким же, як ремесло копачів, що з нудьгуючим виглядом стояли трохи віддаля, чекаючи, коли їм доведеться взятися за лопати.

Серед тих, хто виряджав небіжчика в останню путь, було кілька чоловіків і дві жінки. Жінки стояли на передньому плані й раз у раз картинно, але обережно, — боронь боже змити косметику! — прикладали до очей носовички. Чоловіки, прибрані в усе темне, чимось невловимим здавалися схожими один на одного, немов нап’яли на обличчя однакову машкару стриманої скорботи. Часом непереможне бажання всмак позіхнути зсудомлювало їм щелепи, тоді вони поспішно витягали носовички і теж прикривали ними обличчя. Іноді порив вітру все ж досягав землі, куйовдив волосся і шарпав одяг. Тоді вони один по одному відступали трохи назад, опоряджували зачіски, звичним жестом перевіряли, чи не зсунулась, бува, краватка, і тоскно поглядали на пастора, подумки прикидаючи, як довго триватиме відправа. І в кожному погляді читалася нудота, бажання скоріше з усім покінчити. Втім, це був лише короткий перепочинок. Брови миттю знов злітали вгору і зсувалися до перенісся — ах, яка тяжка втрата! — бо кожен добре пам’ятав про репортерів, запрошених на церемонію. Перекидаючи жуйку з одного кутка рота в інший, вони час від часу заглядали у візири фотоапаратів, щоб увічнити для світу сумну подію.