Легкий американський літак незнайомого Григорію типу міг розвивати пристойну швидкість, і під крило значно швидше, ніж можна було сподіватись, величезною діорамою ліг Мюнхен, з усіма своїми передмістями, безлистими парками, нерозібраними ще подекуди руїнами, сталевою стрічкою Ізара. Десь тут мас бути і та вілла біля Штернбергзее, де розташувався штаб «найпотаємнішої людини двадцятого сторіччя», як називають Гелена в пресі, прагнучи вразити уяву читачів і створити навколо його імені легенду. А недалечко, мабуть, і Пуллах з усім своїм чималим апаратом.

По дорозі з аеродрому до Штернбергзее Нунке компенсував себе за мовчанку в літаку. Певно, він нервував через історію з Больманом і балакучістю намагався розвіяти власні побоювання. Коли тебе викликає вищий рангом, ніколи не знаєш, чи будуть схвалені твої дії, особливо, якщо йдеться про «Організацію Гелена», як скромно іменується розвідувальний центр у Пуллаху. Остерігаючись шофера, Нунке, звісно, не казав цього прямо, але таким був підтекст кожного його речення. Слова, що сипались і сипались з його уст, нагадували дрібну мжичку, органічно зливалися з безрадісним сірим днем, оголеними деревами, шерехом шин об асфальт. Григорій згадав свої два приїзди до Мюнхена під час війни. Її сліди, як видно було з літака, ще не стерлися з обличчя міста, а от із свідомості людей зникли з дивовижною швидкістю. Інакше б він не сидів зараз поруч з Нунке, не їхав би на аудієнцію до Гелена, не стирчав би в Західному Берліні, щоб не дати там прорости злому зерну, засіяному на нову війну. Чому ж у людей така коротка пам’ять? Невже мозок пересічної людини може осягнути лише речі малого масштабу? А величезні катастрофи просто не вкладаються в нього, лякають своєю грандіозністю, люди відвертаються від них, як від чогось незбагненного, настільки стихійно могутнього, що годі й думати про те, щоб його відвернути…

Коли якийсь Ганс по-звірячому вбиває котрусь там Емму, коли сусіда по дому потрапляє разом з усією сім’єю в автомобільну аварію, коли десь поблизу спалахує пожежа, — це надовго западає в пам’ять жителів прилеглих до місця пригоди вулиць. Події ці стають своєрідним календарем, за яким відраховується час. «Це було в рік трагічної загибелі Герлахів…», «Саме в рік цього звірячого вбивства мій старшенький перехворів на кір…», «Пам’ятаєте, ході ще загорівся наріжний будинок?» Пам’ятаєте, пам’ятаєте, пам’ятаєте… А війна? Хіба ж вона, змівши мільйони людей, не торкнулася кожного особисто? Ще й як торкнулася! Але те, що вона принесла, стало передусім «своєю бідою», яка не те щоб застила лихо загальне, а робила його невідворотним, мов фатум, мов розбурхану стихію, спинити яку і осягнути глибини, де зароджуються катастрофи, понад людську силу. Сутенер, що спалив у грубці труп забитої ним полюбовниці, стає страховиськом, одне ім’я якого породжує жах. Убивці ж, які спалили в крематоріях концтаборів мільйони людей, безликі. Надто їх було багато, і про них забули. Для багатьох, для дуже багатьох вони були абстракцією, їх злочини не вкладалися в звичайну людську свідомість, а раз так — про них воліли не думати. Тим більше, що преса, радіо, кіно саме про таку забутливість і дбають…

— Що з вами, Фред?

Григорій лише тепер помітив, що вони під’їздять до високої огорожі з пропущеним угорі дротом. Вілла біля Штернбергзее? Так і є!

Нунке спиняє машину біля брами, показує варті чи то документи, чи то перепустку. Машина від’їздить, зупиняється на протилежному боці вулиці, а вони проходять через врізану в огорожу масивну хвіртку і прямують у глиб парку, де височить гарний, але нічим особливим не примітний будинок.

Охороняють вхід люди в чорних лискучих плащах, з-під яких видно звичайні цивільні брюки. Але виправка в охоронців військова і козиряють вони Нунке та його супутнику, після перевірки документів, теж по-військовому, З вестибюля начальник варти комусь дзвонить, називає прізвища Нунке і Шульца. Вираз обличчя в нього непроникний. Розмовляючи по телефону, він холодними сірими очима обмацує обличчя двох чоловіків, що стоять осторонь, чекаючи дозволу пройти, ніби навічно хоче закарбувати їх у пам’яті. Григорій майже фізично відчуває дотик цього холодного погляду. «Мабуть, саме так дивилась на свої жертви Медуза-Горгона, примушуючи їх кам’яніти», — думає Григорій. Нарешті начальник варти кладе телефонну трубку.

— Роздягайтесь! — кидає він коротко. Очі його блищать невситимим голодним блиском. Запрошення роздягнутись він вимовляє завченим тоном наказу. Чи не над ешелонами в’язнів, привезених до концтабору, він лунав, коли нещасних людей піддавали так званій «санобробці»?

У приймальні Гелена обох відвідувачів зустрів його секретар, теж у цивільному, і теж з військовою виправкою.

— Я вже доповів про ваш прихід шефові, будь ласка, пройдіть, гер Нунке! — запросив він. Його обличчя, постать просто сочилися люб’язністю, ніби зустрічав він не викликаних шефом підлеглих, а своїх власних гостей. — Вам, гер Шульц, доведеться трохи зачекати. Сподіваюсь, недовго. Прошу, влаштовуйтесь якнайзручніше, там на столику нові журнали, попільничка. Як бачите, палити у нас не забороняється, я сам заповзятий курець і розумію, що то важать одна-дві сигарети перед розмовою з начальством.

— Тоді я зараз-таки з цього скористаюсь. Дозвольте запропонувати і вам? — Григорій витягнув пачку «Честерфілд» і простягнув її секретареві.

— Саме моя марка. Вельми вдячний! Охоче випалю сигарету в вашому товаристві, сьогодні шеф не дуже завантажив мене паперами, отже, можу дозволити собі таку розкіш.

Запаливши, обидва сіли біля журнального столика, вгору звилися дві цівочки диму.

— Як там Берлін, гер Шульц?

— Не так добре, як хотілося б, гер…?

— Готгард, Рудольф Готгард, пробачте, що досі не відрекомендувався.

— Позначається поділ на сектори, гер Готгард, а звідси і все інше. У значній своїй масі берлінці недоїдають і замерзають. І велику частку провини за це треба покласти на американську військову адміністрацію на чолі з генералом Клеєм. Американці більше дбають про вивезення наших патентів, про експорт вугілля і лісу, вилучення цінностей, ніж про місцеве населення. Що ж до імпорту… Втім, ви, певно, й самі знаєте, що за м’ясо, зерно ми мусимо сплачувати вдвічі дорожче, ніж вони коштують на міжнародному ринку. Я вже не кажу про «чорний» ринок, де ціни взагалі астрономічні…

— Приємно бачити людину, так добре обізнану з економічним станом країни. Це робить вам честь, гер Шульц. На жаль, інші наші відвідувачі здебільшого розповідають про нові кабаре і «герлс», які там виступають… Радий вам сказати, що в Мюнхені ми дечого досягли в боротьбі з «чорним» ринком. Ви взагалі бували раніш у Мюнхені?

— Я тут народився, але виїхав разом з батьками рано, семирічним хлопчаком. В роки війни довелося відвідати Мюнхен двічі, обидва рази було дуже мало часу.

— О, тоді вам доведеться знайомитися з містом наново…

Григорію хотілось зосередитись, внутрішньо підготуватись до розмови, що на нього чекала, та голос Рудольфа Готгарда невпинно дзижчав над вухом, лагідний, вкрадливий, кожна нота випромінювала доброзичливість і ту перебільшену люб’язність, що так здивувала Григорія, тільки він зайшов до приймальні. Все разом узяте присипало, заколисувало, створювало атмосферу благодушності.

«Він виспівує, мов сирена, що прагне приспати пильність рибалок, — подумав Гончаренко. — А чи не криється тут точний розрахунок? Не дати людині зосередитись, розмагнітити її, щоб предстала вона перед очі аса розвідки кваша квашею. Так би мовити, гра на контрастах. Тут тебе гладять оксамитовою лапкою, а там — по голові обухом…»

І, слухаючи Готгарда, Григорій то кивав головою на знак згоди з тим чи тим твердженням, то вставляв якесь зауваження, думаючи водночас про своє. Думки його ніби текли двома паралельними річищами. У верхньому, мілководному, збивалося саме шумовиння. В глибинному — тугі струмені проривали породу, прокладаючи собі дальній шлях, часом закручувались коловоротом, та, виринувши з виру, знову котилися вперед, долаючи нові й нові перешкоди.