— Літаком. Я вже замовив рейс.

— Шкода, я сподівався трохи подрімати дорогою.

От такої! Що ж то за одна, яка завадила вам спати вночі?

— Якби одна! А то один. Ввалився близько десятої Больман, вже напідпитку — вдень його виписали з госпіталю, і він відзначав цю знаменну подію в кожному шинку, що траплявся дорогою. Уявляєте, як набрався? Співрозмовник з нього ніякий, довелося розважати гостя в інший спосіб. Внаслідок перебрав і я. Мабуть, уперше в житті, ви ж знаєте, у мене нема нахилу до чарки. Та надто нудно було слухати його теревені. Не дурно кажуть, що віслюка взнають по вухах, ведмедя по кігтях, а дурня по балачках. Якщо взяти перше визначення і останнє, саме й буде портрет Больмана.

— Помиляєтесь, доречні всі три визначення, бо кігті в нього є, і досить міцні,— посміхнувся Нунке. — Не раджу в них потрапляти.

— О, він вважає мене своїм рятівником і якщо задушить, то в обіймах.

— Прошу прибути на аеродром загодя, вилітаємо рівно о дванадцятій.

— В такому разі дозвольте зараз-таки відкланятись.

Повідомлення Нунке про виліт у Мюнхен змішало Григорію всі карти. Після дев’ятої він подзвонив в аптеку, попросив, як було умовлено, Магду. Марія, очевидно, чекала, що він зателефонує, бо відразу зняла трубку. «Пане, ви помилились номером, треба бути уважнішим». Кінець речення вона вимовила з притиском і, не поклавши трубки, комусь роздратовано гукнула: — «Треба перевірити, чому не з’явилась Клара».

Отже, дівчина не прийшла, Марія схвильована, хоче з ним побачитись… Учора йому ледве пощастило відшукати Зеллера, історія з підробленими ключами Гельмута дуже збентежила. «Я спробую завтра ж уранці розвідати через нашу людину в поліції про цього Петерсона. Як усі завсідники чорного ринку, він, безумовно, привернув до себе увагу, і його взято на облік. А далі доведеться діяти залежно від обставин. Можливо, фрау Кеніг доведеться випередити події і самій звернутися в поліцію з заявою про спробу вторгнення в її володіння. Все залежатиме від зізнань Клари. Давайте завтра о дванадцятій зустрінемось у кафе біля авторемонтної. Господар кафе — мій добрий приятель, він влаштує, щоб ми могли поговорити наодинці».

І, ось вийшло так, що він не зможе побачитися з Зеллером, отже, й не знатиме, як у Марії справи. Добре хоч, що можна попередити через власника кафе про свій раптовий від’їзд.

Рівно опівдні Фред Шульц зустрівся на аеродромі з своїм начальником. Вигляд у Нунке був заклопотаний — через несприятливі метеорологічні умови виліт затримувався. Лише за три години невеличкий, на два місця, літак знявся в повітря. Протерши рукою спітнілу шибку круглого віконця, Григорій глянув униз. Сірим сувоєм хмар соромливо прикрила земля свою осінню наготу. Вгорі теж пливли хмари — вони скидалися на шмаття, видерте з цього сувою. Літак маневрував між ними, то набираючи висоту, то знижуючись. Григорію пригадалась його остання повітряна подорож, те почуття радості й полегкості, що тоді проймало його. Все обернулося не так, як він сподівався, зовсім не так. Серце заскніло. Це був тупий, нудотний біль. Домішуючись до тривожних думок, він збільшував почуття неспокою. Чому «королеві незримих тіней», як називали Гелена, забажалося побачити якогось там Фреда Шульца? Що чекає на цього бідолаху Фреда в Пуллаху? На яку несподівану небезпеку можна наразитись?.. Щоб не розмовляти з Нунке і мати змогу обміркувати лінію своєї поведінки, Григорій стулив повіки, ніби й справді хотів подрімати.

Та Нунке й не збирався продовжувати почату на аеродромі розмову. Трьохгодинне чекання вкрай знервувало його, і тепер на нього напосіли невеселі думки. Вчора знову виникла сутичка з Гансом, цього разу гостріша, ніж будь-коли. Зустрівшись з сином лише за вечерею, батько побачив, що в того спухли розбитий ніс і губи. «Звідки це?» — поцікавився Нунке, в душі радіючи, що хлопець встряв у якусь бійку, як належить кожному нормальному школяреві його віку. «Я відмовився взяти участь у військовій грі», — байдуже відповів Ганс і простягнув матері свій уже порожній кухоль: «Мамо, налий ще трохи молока, воно таке холодне, навіть менше болить…» Стримуючи гнів, Нунке зовні спокійно запитав: «Чому відмовився? Може, ти занедужав, погано себе почував?» — «Просто я ненавиджу війну», — так само неуважно відповів хлопець, більше думаючи про молоко, що так приємно холодить запалені губи, ніж про незабутий ще жах перед бомбуванням, свої розмови з Лютцом, який так несподівано зник з школи, а потім мало не зник і з його життя. «Ага, ненавидиш війну, — тамуючи лють, констатував Нунке. — Ну, а коли б до нашого дому вдерлися розбійники і на твоїх очах почали знущатися з мами і Труди? Як би ти тоді вчинив?»

Очевидно, Ганс не чекав такого повороту в розмові і тепер, відчуваючи, що його хочуть загнати на слизьке, розгублено кліпав повіками. «Чого ж ти мовчиш?» Білясті брови на хлопчачому чолі здригнулися, поповзли до перенісся. «Тоді, тоді б… — почав він, затинаючись, на хвилину замовк і раптом з викликом вигукнув: — Але ж ішлося про чужий дім! Інструктор гімнастики поставив перед нами завдання: прорватися через польський коридор, захопити Гданськ, зламати опір супротивника, просочитися крізь його оборону і…» Ганс не доказав. «Геть з-за столу! Боягуз, нікчемний боягуз!» Далі вибухла одна з тих огидливих сцен, які потім намагаєшся забути. Нунке, може, і забув би, якби не осудливий холодний погляд Берти і затята мовчанка Ганса…

У власній господі, чорт забирай, почуваєш себе паче в приймах! Може, всі ці розмови — вплив репетитора, який у них колись жив? Берта не любить згадувати про нього, зате Ганс раз у раз посилається на його смаки й настанови. Треба перевірити, що то за тип! Давно про це слід було подумати! Отже, частина провини лежить і на ньому. Він рідко буває вдома і мало уваги приділяє сім’ї. Але мусять же вони розуміти, що він, їх годувальник, обтяжений справами. Ось Трудхен, його маленька Трудхен, та завжди до нього ласкава. Коли вона з граційністю кошеняти треться своєю ніжною щічкою об його щоку, він ладен виконати першу-ліпшу її примху. Пустуха це добре знає і з цього користається… Може, Ганс ревнує його до сестри? Може, йому слід ставитись до хлопця більш поблажливо? Завоювати довіру, ввівши в коло сугубо чоловічих інтересів, пробудити родинну гордість?..

Один лише бог знає, як за це взятися. Мабуть, у взаєминах з дітьми треба володіти чимсь таким, чого в нього немає. От Шульц, зумів же він причарувати ту злючку Ірене, яка його, Нунке, просто ненавиділа. А що, як спробувати познайомити Ганса з Фредом?.. Нунке скоса глянув на спокійне, з заплющеними очима обличчя Шульца і заздро подумав, як безтурботно Фредові живеться, скільки в того попереду можливостей висунутись, досягти чогось вищого, ніж має він сам… Так, треба запросити Фреда додому, попередньо пояснивши йому ситуацію.

А той, кого Нунке вже звик називати Фредом Шульцем, саме в ці хвилини теж думав про свого супутника:

«Для тебе це небо — рідне, і в цьому вже велике щастя. І ноги твої зараз ступлять на рідну землю. Ти цього не помітиш, ти про це навіть не подумаєш. Бо любиш ти не свою рідну землю, а кумирів, яких на ній створив. До одного з них ти летиш оце зараз на поклін, загіпнотизований силою, що нею його наділили тисячі таких, як ти… А може, я применшую постать Гелена? Бачу його у викривленому дзеркалі, де зміщено всі пропорції? І проникливий розум мені видається хитрістю, вміння маневрувати і обирати категоричні рішення — нерозбірливістю в засобах, прагнення якнайповніше виявити свої здібності — кар’єризмом… Принаймні організатор з нього добрий, а рука тверда і нещадна. Рішучості теж не бракує. Він зарані обміркував безпомилковий хід і вже на початку сорок п’ятого подався подалі від «обожнюваного» ним фюрера. Спочатку до Цоссена, а потім у невеличке містечко в горах південної Німеччини — Оландсальм. Коли ж сюди наблизились американські війська, сам виїхав їм назустріч, везучи, як хліб-сіль, картотеку гітлерівської агентури на європейському сході та інші вельми секретні документи, передбачливо захоплені з собою, ніби для схову. Тепер Гелен, якому американці доручили організувати розвідку, звісно, під своїм проводом, почав вбиватися в колодочки і вже не від того, щоб позбутися набридливого опікунства. Нунке не раз про це обережно натякав, а сьогодні, перед дорогою, нагадав ще…»