Гелен урвав мову і натиснув на кнопку селектора. Двері нечутно прочинилися, і на порозі з’явилася постать секретаря. Високо звівши брови, він застиг у позі поштивого чекання.

— Йдеться про одного з підлеглих полковника Гордона — Девіда Хейєпдонфа. Вручите геру Шульцу його адресу, всі інші координати, де з ним можна зустрітися. Зробіть це негайно, Готгард!

— Буде виконано, екселенц!

Секретар вийшов, Фред Шульц запитливо глянув на генерал-лейтенанта.

— Чи маю я повідомити про нашу розмову Нунке?

— Я зроблю це сам. Ми з ним ще не покінчили справи. Для Думбрайта ж — нашої з вами розмови не було. Вас викликали сюди в справі Больмана.

— Смію запитати: будуть ще якісь вказівки?

— Приступайте до виконання завдання!

Шульц підвівся:

— Тоді дозвольте відкланятись! Докладу всіх зусиль, щоб виконати ваше доручення якнайліпше.

— Бажаю успіху, Шульц! — Гелен злегка кивнув головою.

Ніч Гончаренко провів у якійсь приватній квартирі, де завбачливий Готгард загодя замовив йому й Нунке по кімнаті. Можна було б увечері потинятись по барах, ресторанах, кабаре, де звичайно збираються американські офіцери, та менш за все на світі хотілося Григорію зустрітися сьогодні з Хейєндопфом. Надто напруженим був день, щоб пройти крізь ще одне випробування. Обмежений и хвалькуватий, колишній заступник коменданта табору для переміщених осіб, який дбає лише про свій бізнес, викликав у Григорія непереборну відразу. Не таку, як Гелен, Думбрайт і Нунке — ті принаймні були сильними супротивниками, і кожна перемога над котримсь із них приносила почуття внутрішнього задоволення. З Хейєндопфом же не треба довго мудрувати, відшукуючи до нього якийсь підхід. Усі його інтереси зосереджувалися навколо одного — збагатитися, за всяку ціну збагатитися, використавши сприятливу ситуацію. Примітивна амеба, що викидає псевдоніжки в напрямі поживи… Ні, хай йому грець, Хейєндопфу! Краще раніше покластися спати.

І Григорій міцно заснув, ледве торкнувшись головою подушки: розмова з Геленом добре вимучила його.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ

Дівчина з кабаре

Ранок був таким же похмурим, як і вчора. До того ж знявся ще й вітер. Він гнав по небу кучугури хмар, а по затужавілій землі зчорніле листя, клапті газетного паперу, використані білети в кіно, зібгані пачки від сигарет — все те сміття, яке назбирується протягом ночі у великому місті, багатому на кабаре, вар’єте, казино й інші місця розваг, де життя точиться мало не до ранку.

Піднявши комір пальта і глибше насунувши капелюх, Григорій попрямував по Леопольдштрассе, потім близько міського парку звернув у якусь бічну вулицю, шукаючи найближчої дороги до набережної. У пам’яті Мюнхен зберігся таким, яким він його бачив під час двох своїх приїздів у дні війни. Сучасне добре розплановане місто з багатоповерховими гарними будинками, бульварами і скверами, великими парками розташувалося широко і привільно, як і належало столиці землі Баварської. Нові квартали поглинали старе місто на лівому березі Ізара з його кривулястими, вузькими вуличками і тупичками, затискували його з обох боків, залишаючи, проте, незайманим, як данину старовині.

Бертгольди жили десь у північній частині Мюнхена, в аристократичному районі Швабінга. Цікаво, чи зберігся їхній будинок? Союзні війська наприкінці війни піддали Мюнхен особливо інтенсивному бомбардуванню. Сліди його помітні куди не глянь. Мов вирвані з щелепи зуби, зяють отвори в місцях суцільних забудов.

Подекуди вони замасковані величезними щитами реклам, там же, де прогалини особливо великі, руїни закривають високі паркани, над якими іноді височать нові будинки. Але їх мало, надто мало, якщо порівняти з тим, що змів шквал війни.

Нарешті попереду блиснула сіра стрічка Ізара. Григорій виріс близько Дніпра, і в кожному місці, куди закидала доля, його насамперед тягнуло до річки, як до чогось спорідненого з тим, що він залишив удома. В бурхливому або спокійному плинові води йому вбачалися обриси улюблених куточків милих серцю берегів, то пологих, порослих верболозом, то крутих, з поодинокими красенями-дубами, з височини яких ще, може, запорожці озирали далекі луки й заплави, пильнуючи, чи не скрадається десь підступний і лукавий ворог.

Ізар нічим не нагадує Дніпра. На обох його берегах височать будівлі — місто давно вже переступило водний рубіж. Улітку ріка з кількома перекинутими через неї мостами, мабуть, дуже прикрашає місто. Недурно ж Мюнхен називали «Ізарськими Афінами». Але тепер смуга дерев і кущів, що облямовує береги, оголилася. Крізь безлисте гілля похмуро прозирають обшарпані будівлі впереміж із руїнами — вони, мов проказа, роз’їдають колись стрункі ансамблі. І здається, ніби сама ріка хоче їх якнайскоріше проминути, тому й котить так швидко свої свинцево-сірі хвилі. Схилившись на парапет, Григорій жадібно вдихнув вологе повітря. Не те, застояне і туманне, яким дихаєш у центрі міста, а гостре й холодне, здобрене пахощами водоростів, кори дерев, глиці, всього того, що, мов данину для старшого брата Дунаю, несе з собою ріка, народжена в далеких гірських верховинах.

Добрий сон і рання прогулянка висвіжили голову. Поволі йдучи вздовж набережної, Григорій відновлює в пам’яті розмову з Геленом, власне, не всю розмову, а ті багатообіцяючі слова про новий, ширший обсяг роботи, на який заслуговує Фред Шульц. «… Вам доведеться мандрувати в усіх напрямках і по усіх секторах… Для роботи, яку ми збираємось вам доручити, це має першочергове значення», Ці два речення не сходять з думки. Григорій уже давно незадоволений собою: надто довго триває вживання в нове середовище. Правда, він зав’язав багато знайомств, що вже стали йому в пригоді для встановлення дислокації тих осередків, де провадиться таємна робота, спрямована проти його Вітчизни, проти демократичних сил німецького народу, проти країн соціалістичного табору. Ці осередки ховаються за вивісками всіляких відомств, бюро, земляцтв, спілок ветеранів війни, товариств по трудовлаштуванню переселенців, часто-густо просто за фасадами звичайних крамничок або філій акційних товариств. Але до виконання основного завдання — викрити глибоко законспіроване фашистське охвістя — ще далеко. А саме тепер, саме тут, у Німеччині, він у повному обсязі зрозумів, наскільки важливо для всього людства не дати прорости отруйному зерну.

Під час війни було легше: по один бік — ворог, по другий — Радянська Армія, ти мусив зірвати ворожі плани, наблизити час перемоги. І ти діяв як міг, спрямувавши всі сили на досягнення поставленої мети. Націленість у одну точку породжувала і прямолінійність дій, до яких би маневрів не доводилось вдаватися. Тепер не так. Тепер ти не знаєш, де причаївся ворог, хто ті потенційні спільники, на яких цей ворог може розраховувати. В душах німців розбрат. Ганьба поразки, тягар провини, який якнайскоріше хочеться скинути, уражена національна гордість, солодкі спогади про такий ще недавній переможний марш по Європі — на цьому ґрунті легко зростити ідею реваншу, сп’янивши уяву тисяч і тисяч людей, відвиклих від самостійного мислення, примарними гаслами і облудливими закликами. Ти мусиш все це враховувати і діяти, бо питання часу — найголовніше, коли йдеться про розтління народної душі. Все це думане й передумане, нема чого до нього вертатися знову. Подбай краще, щоб повернутися в Берлін. А для цього треба відшукати того осоружного Хейєндопфа. За даними Готгарда, Технічне бюро містилося в районі Хайдгаузена. Очевидно, слід передусім познайомитися з його географією. Мабуть, десь поблизу і вулиця Ейнміллерштрассе, де мешкає Хейєндопф. Це ті дві ключові позиції, які треба взяти під контроль. Тоді, може, ще до вечора пощастить здибатися з ним…

Григорій прискорює ходу, картаючи себе за те, що не подбав завчасно про карту Мюнхена. Втім, Хайдгаузен, здається, в східній частині міста.

Біля зупинки таксі, яку Григорій здибав, за кілька кварталів не було жодної машини, а пасажирів зібралося чоловік п’ять. Роздратовані необхідністю чекати, вони обмінювалися уривчастими репліками, ганячи роботу міського транспорту, здирщиків-таксистів, що вранці воліють відлежуватись під перинами, бо вночі, розвозячи «амі» з їхніми дамами, гребуть гроші лопатами… Краєм вуха прислухаючись до цих розмов, Григорій неуважним поглядом пробігав по рекламному щиту, заліпленому свіжими афішами. Скромні театральні анонси і оповіщення про концерти, мов бідні Попелюшки, тулилися в самому низу щита, поступаючись місцем кінорекламам, з яких клично дивились золотоволосі красуні чи зводив просто вам у обличчя пістолет елегантний убивця в машкарі. Менш мальовничі, але теж промовисті, барвисті афіші кабаре і вар’єте сповіщали про зміну програми чи появу нової зірки. Слизнувши по них очима, Григорій вже хотів відвернутися, аж раптом його погляд зачепився за щось знайоме. «Джованна! Чарівна синьйора Джованна сьогодні співатиме тільки про любов!»