— Аристократ із Вапнярки! — охрестив його негайно Ковбик, не порушуючи фіндіпошівської традиції.

Загалом Сідалковський задовольняв Ковбика, ніби добра порція вірменського коньяку. А це вже означало, що Сідалковський був третім після Ховрашкевича і Панчішки, хто зумів у такий короткий час завоювати неприступну, як древня фортеця, душу Стратона Стратоновича.

— Ну, як? — ще з порога запитала Карапет Сідалковського. — Були? У тому… як його… хвіндіпоші?

— Був, — відповів Сідалковський, скидаючи піджак.

Мері послужливо повісила його на спинку стільця і приготувалася слухати.

— Потрібен паспорт. Той самий, якого я загубив. Робота є — і непогана, — Сідалковський зняв і краватку, в кімнаті було трохи парко. — Мері, можете наймати екіпаж. Сідалковський готовий до сумлінної праці.

— Ви про що? — як завжди, не зрозуміла Карапет.

— Сьогодні для Сідалковського останній день Помпеї. Євдокіє Капітонівно, ви можете віднині вважати мене своїм родичем. Але прошу вас не дуже мною захоплюватися. Я граю в чесну гру. І на посаді вашого зятя думаю бути менше, ніж президент США в Білому домі. Про це прошу повідомити Тамару. Бо я, знаєте, не можу переносити розлук з довгими зітханнями й слізьми.

Мері зірвалася з місця і забігала по кімнаті, наче в неї запрацювали підзаряджені акумулятори. Потім швиденько одяглась і рушила до дверей.

— Ви надовго?

— До завтра, — відповіла Карапет. — Я до Тамари. Вона просила мене сказати їй про ваше окончатільне рішеніє, Сідалковський, і опше.

Євграф не відповів. Він підійшов до вікна і глянув у бік Європи. Надворі висів тихий, голубий вечір. У такі вечори в його далекій і рідній Вапнярці хлопці збираються на вечорниці, ведуть під квітучі яблуні, що пахнуть медами і бджолами, дівчат, а ті, зігріті теплом і затишком, розкривають несміливо й боязко свої вуста, немов гарячочервоні бутони, що хочуть спраги і тепла.

Сідалковський підсунув стілець ближче до підвіконня і, припадаючи чолом до прохолодної шибки, задумався. Він був глибоко переконаний, що прийшов у цей світ не випадково. Природа створила його не для продажу лотерей, а для чогось особливого. Але для чого? Сідалковський того не знав.

Він мовчав. Бо у такі хвилини йому завжди здавалося, що його внутрішнє «я» говорить з ним зовсім іншою мовою і трохи не розуміє його.

«Кого ти із себе корчиш, Сідалковський? — питало у нього те «я», яке він називав найчастіше Сідалковським-першим. — У тебе манія величності. Ти такий, як і всі…»

Раптом двері рвучко розчинилися. Сідалковський хотів був зачинити вікно, вважаючи, що це від протягу, але на підлогу упала чиясь тінь. Сідалковський блискавично повернувся і зустрівся поглядом з переодягненою Карапет.

«Чорті й що! — лайнувся він, як і завжди у хвилини здивування. — Карапет в омолодженому вигляді. Ноги видовжені, стан гнучкий». Сідалковський не вірив очам своїм і на всяк випадок протер їх кулаками, від яких пахло огірковим кремом. Голос у Карапет теж був інший. Ніжний, як вірменський національний музичний інструмент.

— Ія! — подала руку незнайомка.

— І ви? — перепитав Сідалковський, припадаючи устами до м'якої тендітної ручки.

— Ія, а не і я, — поправила його жінка, схожа на класичну картину: гарна, але холодна.

— А-а! Он воно що! А я гадав, що і ви донька Євдокії Капітонівни!

— Ви не помилилися: і я.

— Дуже радий. Але в її списку таких імен не числиться.

— Я — Надія.

— Це вже краще. Надія вселяє віру на майбутнє. Чи не так? — пожвавішав Сідалковський, намагаючись негайно вийняти з рамки цю писану красуню. — На ловця і звір біжить.

— Що? — строго перепитала вона і сіла, як господарка дому № 2.

— То я про себе. Цитую Шекспіра. Скажіть, ви любите Шекспіра? — вирішив повести світську розмову Сідалковський.

— Я люблю Чехова, — Ія відповіла коротко і по-діловому.

«Таку з рамок виймають або ж негайно, або ж ніколи», — дивлячись на неї, думав Сідалковський. Але для цього потрібно передусім самому вийти з них.

— Вашої матусі не буде до ранку, — він повів розвідку словом. — Вважайте, що вам повезло…

Ія кинула на нього стереопогляд:

— Це ви називаєте «повезло»?

— Ще б пак! Невже ви відмовитеся провести цю останню травневу ніч у такому товаристві, як я?

— Ви ж, одначе, нахаба!

— Я просто чесніший за інших: не ханжа і…

Ія підвелася і підійшла до дзеркала, поправляючи на голові густі чорні коси. «Це вже щось та означає!» — Сідалковський вийняв пляшку коньяку, швидко нарізав лимон, щедро посипаючи його цукром.

— Ніщо так не зближує людей, як коньяк. — Білий пластмасовий корок глухо вдарився об підлогу.

— Ви так гадаєте?

— А ви?

Ія не відповіла.

— У вашої мами протилежний вашому характер. Вона говорить, а я мовчу. З вами ж навпаки, — Сідалковський подав їй фужер з коньяком, а в чарку налив мінеральної.

— Я так багато не п'ю.

— Це коньяк. До речі, вірменський. Якщо я не помиляюсь, ви до Вірменії маєте якесь відношення?..

— Ви багато говорите, — перебила його Ія.

— Ви маєте рацію, — Сідалковський перехилив фужер, але коньяк затримав у роті, не спускаючи з неї очей, як кіт з миші. «Гарна і «невідома», як у Крамського».

— Мені пора. — Ія осмикнула спідничку з чорним лискучим поясом і великою мідною бляхою, що поблискувала, як ґудзики у солдата першого року служби.

«Фігура — як гавайська гітара, — подумав Сідалковський. — Дім без такої жінки — все одно, що акваріум без золотої рибки. Невже вона зараз піде?..» Євграф підійшов і ніжно поклав руки на її овальні плечі. Вона повернулася і подивилася на нього своїми темними, як два стволи мисливської рушниці, очима. Мовляв, а що ж далі? Сідалковському стало моторошно і ніяково, але відступати вже було пізно.

«Цілуватися, — підказував йому внутрішній голос. — Це єдиний і давно випробуваний метод заповнювати вимушене мовчання після перших хвилин знайомства».

— На брудершафт, — запропонував Сідалковський.

Ія взяла фужер, їхні руки переплелися. Поцілунок вийшов довгий і хмільний, як вірменський коньяк з п'ятьма зірочками.

Сідалковський підхопив Ію на руки і поніс до широкого, як іподром, ліжка…

…Похмурого червневого ранку Сідалковський прощався з свободою і одночасно відзначав три події: день свого народження, день свого одруження і день втрати незалежності. Свобода відзначала тільки одну подію — прощання з Сідалковським.

Усі три події були фіктивні, бо насправді Сідалковський народився на два тижні пізніше, ніж ця подія була зареєстрована нотаріусом, одружувався на два тижні раніше, ніж того вимагала подана до загсу заява, а втрата незалежності, як думав Євграф, мала чисто формальний характер.

Сідалковський зранку, незважаючи на те, що небо висіло смутне, матове, не втрачав властивого йому оптимізму, жартував, сипав дотепами і кидав кінопогляд на Ію частіше, ніж того бажала Тамара.

— Одним святом відзначимо три великі дати, — казав він. — День народження, день одруження і день розлучення.

Тамара хмарилася, бо така перспектива її, видно, не тішила. Зате світлішала Ія, хоч ще нічого конкретного не бачила навіть у перспективі. Сідалковського усі тягнули за вуха, але не всі розуміли, що це повинно бути чисто символічно. Тільки Ія підійшла, послала йому короткий, але докірливий погляд кінозірки й водночас досвідченого метрдотеля, чиї надії не виправдав відвідувач, котрий (за зовнішніми ознаками) мав би дати чайові.

Усі давно збігли вниз. Сідалковський лишився зі своєю свободою сам на сам — попрощатися з нею. Свобода ще була з Євграфом, але він її вже не бачив. «Свобода — поняття абстрактне, паспорт — конкретне. І ця конкретність уже лежить у мене в кишені», — поплескав він себе по штанях.