Дні йшли, як товарняки порожняком під вікнами Ковбика; довго і нудно. Сідалковський, який ніколи не знав, що таке журба і смуток, щодня надягав, не поспішаючи, червону ковбойку і костюм Валіко (від кепочки він категорично відмовився, як і від колеса), запихав у кишені пачки лотерей і, насвистуючи «Червону руту», вирушав у парк імені Олександра Сергійовича Пушкіна. Поет упевнено сидів на п'єдесталі, а неподалік від нього проходили страшенні і запеклі бої пенсіонерів, котрі розвивали свої аналітичні здібності. Тут билися прихильники не тільки сіцілійської чи іспанської систем, а й любителі шашок і доміно. Сідалковський дивився на них і по-доброму заздрив: «У цих пенсіонерів є все: пенсія і заслужений відпочинок. А мені відпочинок тільки сниться. Можливо, у мене в кишені є виграшна лотерея, але я не провидець, і яка з них виграшна — не знаю… Вони грають у шашки, я граю в житті. Вони сидять і думають, а я сиджу і перетворюю менш цінний папір на більш дорогий — лотереї на гроші. А чи не підключити і їх до цієї гри?»

І незабаром Сідалковський справді поставив розповсюдження лотерей на широку ногу: підключив-таки сюди і шашкістів, і доміношників. Ті і ті почали грати в лотерею, як у перші дні в спортлото.

— Система Сідалковського, — не без гордості казав він своєму колезі по продажу спортлото, з яким познайомився для компанії. — Лотерея в лотереї. Розходяться — як морозиво під час шкільних канікулів у зоопарку.

З компаньйоном було легше, а головне — веселіше. Сідалковський умів сходитися з людьми швидко, як і завойовувати в них симпатію й довір'я. Тепер він тільки подавав ідеї «товаришеві по колесу», удосконалював системи продажу і здійснював загальне керівництво.

— Розум, — казав Сідалковський, — якщо він є, можна застосувати всюди. Навіть у розповсюдженні лотерей.

Через систему Сідалковського покупці утворювали такі черги за лотереями, які можливі лише після 8 березня біля пунктів прийому склотари. «Гра у лотерею» настільки захопила всіх, що квитків просто не встигали підвозити.

— Хлопці, це вам не гра в очко, — сердито попереджав юрбу сержант міліції. — У моєму секторі не грайте, — благав він, хоч після здачі поста поспішав переодягнутись і сам брав найактивнішу участь у цій азартній грі.

Метод у Сідалковського й справді був чудовий: того півмісяця він виконав тримісячний план, одержав преміальні і навіть усну подяку від адміністрації центральної ощадкаси.

«Системою Сідалковського» зацікавилось і Міністерство фінансів — не менше, ніж капітан Саприкін. Сідалковський був занесений у список республіканського управління «Спортлото», де навіть одержав перехідний кубок з погруддям Андрія Біби та фотокартку з автографами дублерів київського «Динамо».

Так удруге прийшла до Сідалковського, як пишуть у газетних нарисах, не гучна, але несподівана слава. Газети, щоправда, цього разу не повідомляли про його досягнення, але про Сідалковського поширювались усні легенди майже в усіх районних ощадкасах. Одні запевняли, що він син прихованого мільйонера і ті лотереї скуповує сам для колекціонування, як шедеври епох. Інші — що він хоче придбати автомашину «Жигулі» з холодильником на власні гроші, а зробити вигляд, ніби виграв у лотерею. Бо, мовляв, боїться розкрити себе як спадкоємця багатого дядечка, котрий недавно помер чи то в США, чи то в Канаді.

Слава про Сідалковського, як і розповіді про нього, докотилася аж до трамвайно-тролейбусного управління, що містилося на протилежному кінці міста від ощадкаси, до якої він був прикріплений. «Делегати» приїхали до нього негайно, щоб запозичити досвід. Це тішило самолюбство Сідалковського, і він, звичайно, охоче з ними поділився — навіть на громадських засадах. Сідалковський був великодушний. Мав він декілька запрошень і з автобусних парків. Тут йому пропонували ставку водія-ударника і звання почесного члена колективу тільки за ідею: як найшвидше розповсюджувати місячні проїзні і абонементні талончики, стоячи на вулиці під парасолькою. Сідалковський вирішив був дати один показовий сеанс масового розповсюдження автобусних талончиків. Зібрав, звичайно, навколо себе стільки людей, скільки збирає лише автоаварія або дитина, яку залишили батьки. До Сідалковського важко було проштовхнутися навіть міліції — настільки зріс підвищений інтерес до талонів, що стали безпрограшними, як лотерея.

Все йшло нормально, якби не дві «парашутистки», що звалилися на Сідалковського, мов дві снігові брили з висотного будинку.

— Ти ба… Сідалко, — промовила одна з них. — Їй-бо, Маньки Сідалкової синок! А його ж мати розшукує, а він, бач, білети продає.

— Та вона ж казала, що він у далекому плаванні.

— А що їй казати…

Сідалковський спалахнув, як просвічений рубін, і кинувся крізь натовп у підземний перехід. «Від самого себе не втечеш. Від самого себе не втечеш, — кричав десь у підсвідомості Сідалковський-перший. — Тепер у Вапнярці хоч не появляйся. Що люди скажуть? Засміють. Все, досить… Хай буде Тамара. У Вапнярці вона була б першою красунею. А в столиці, звичайно, є й кращі…»

«Аби людина гарна. За красою не гонись», — почав Сідалковський-перший.

«Відчепись, мораліст!» — махнув рукою Сідалковський-другий і вискочив на тротуар у протилежному кінці проспекту.

Асфальт під Сідалковським горів, і смолянистий запах забивав дух. Він ускочив у трамвай. Якийсь школяр несподівано запропонував йому місце.

— Коли дама стоїть у трамваї, я не сідаю, — посміхнувся він до чарівниці у білій кофточці й спідничці «в гармошку».

— Отак! Ви інтелігент, — дама вдячно йому посміхнулась, але не сіла.

Сідалковський, який витримував і не такі удари долі, цього, здається, стерпіти не міг.

— Ганьба на всю Європу, — він зіскочив з трамвая, твердим кроком і з таким же рішенням у душі попрямував до Карапет.

— Одружуюсь і «Фіндіпош», — оголосив він і впав у ліжко, як завжди, навіть не роздягаючись.

Через кілька хвилин у кімнату вскочила розрум'янена Мері. Вона парувала, як тепловоз, що прибув на кінцеву зупинку крізь неймовірні замети.

— У мене для вас сюрприз, — по-новорічному повідомила вона, важко сідаючи в крісло.

Сідалковський не спалахнув од нетерпіння, але слухати приготувався.

Сюрпризів у Мері було два. Перший виявився капітаном Саприкіним, який був усього-на-всього лейтенантом, але Мері більше подобалося називати його капітаном (як, здається, й самому лейтенантові, бо коли він переступив поріг і Мері назвала його капітаном, Саприкін зреагував досить позитивно; втім, може, й тому, що був у цивільному — у формі він реагував так тільки тоді, коли не було сторонніх).

Капітан-лейтенант і справді, як запевняла Сідалковського Мері, виявився хлопцем на «всі сто». Він добре пив і непогано закушував. І — що найбільше сподобалося Сідалковському — із заплющеними очима, на звук, розливав по склянках горілку, причому з аптекарською точністю. З вином цього проробити не міг. Особливо із сухим.

— Не ті градуси і не та маса, — пояснив винувато.

З паспортом, якого Сідалковський нібито загубив, лейтенант Саприкін пообіцяв уладити. Для цього — як додатковий документ до метричної посвідки — взяв газети з фотознімками Сідалковського, що засвідчували його особу. Постійної прописки не гарантував, а паспорт пообіцяв, як тільки Сідалковський одружиться. Така перспектива не дуже вабила Євграфа, але іншого виходу він не бачив. Принаймні так йому здавалось.

— Скільки ти вже працюєш, Сідалковський? — поцікавився у нього Саприкін.

— Три місяці.

— У твоєму розпорядженні ще один, — Саприкін потис новому знайомому руку і залишив його на поруки матусі Карапет.