Поради й рецепти, що їх приносила на службу Маргарита Ізотівна, мали й справді цікавий і оригінальний характер. Одне тільки залишалося таємницею: вона їх звідкілясь виписувала чи придумувала, як казав Бубон, «зі своєї голови»? Різні рецепти типу «Як найшвидше сервірувати стіл», «Що подавати гостям на десерт» тощо можна знайти у неї всюди: на окремих клаптиках паперу в сумочці, на обкладинках книг, уривках газет, між сторінками брошур. Вона їх колекціонувала, наче марки, а тремтіла над ними, як нумізмат над грішми. Дульченко мала чи не єдину в світі картотеку, в якій детально описувалося понад дві сотні різних видів борщів. Але заглянути в ту картотеку не міг ніхто — Марго боялась плагіату.

Поруч Маргарити Ізотівни, вистромивши з-під стола довгі хлопчачі ноги, через які їй ще в першому класі пророкували блискучу кар'єру баскетболістки, сиділа кур'єр «Фіндіпошу» Тезя Чудловська, або, як казали у «Фіндіпоші», Зося. Вона мала певну схожість з швидкоростучим бамбуком, що розвивався хоч і в нормальних умовах, але між двох близько поставлених дощок.

Якщо Зося не біжить по цигарки для Стратона Стратоновича (це чи не єдине її заняття у «Фіндіпоші»), то читає і при цьому так млосно зітхає, що з календаря з перекладними листочками сторінки відриваються самі і, як осінні листочки, опускаються на підлогу, біля кошика для паперів. Зося визнавала тільки чотири книжки, що створило людство: «Трістана та Ізольду», «Ромео і Джульетту», «Анжеліку і короля» та «Даму з собачкою». Вона їх читала щодня й щоночі, а після цього їй снилися кольорові сни за цими творами, неначе кінофільми, сценарії до яких писала сама Зося.

Тезя Чудловська, як і всі фіндіпошівці, мала ще й резервне прізвисько — Дипкур'єр «Фіндіпошу». Називали її любовно, без насмішки, бо до Зосі тут усі ставилися добре і поважали її за скромність та сором'язливість. Вона належала до тих безневинних створінь, котрі вбирали в себе все без винятку, неначе морська губка.

Зося була лагідна й добра. Така добра, що її образити боявся навіть Нещадим. Зося ніколи не мала своїх думок, а брала напрокат чужі, але користувалася ними рідко і майже не зловживала.

Під серцем Зося виношувала рожеву мрію. Мріяла вона про таке ж високе, як сама, і таке ж чисте, як вимиті слізьми її очі, кохання. Їй, наприклад, дуже хотілося, щоб її коли-небудь викрав якийсь негідник і завіз у древній замок холодного середньовіччя, а благородний лицар, закутий в панцир і хоч трохи схожий на Сідалковського, убив того паршивця й визволив Зосю. А потім посадив на коня (автомобілі Зося ненавиділа, бо Маргарита Ізотівна розповідала їй страшні оповідки про те, як у тих автомобілях їздять чоловіки-негідники з однією лише метою: піддурити дівчину чи жінку), покритого червоною або — ще краще — блакитною, наче літнє небо, попоною, і відвіз у свій замок. Де міг бути в наш час такий замок — Зося не уявляла. Але в уяві вона бачила його чітко й виразно. Дорога від нього проходила крізь дрімучі ліси, в яких, безперечно, жили жахливі розбійники, а тоді шлях петляв зеленими луками, повз голубі річечки, дубові гаї. А по дорозі весь час з ними траплялися якісь пригоди, з яких переможцем неодмінно виходив Сідалковський.

Навпроти Зосі з першого дня, як тільки вона з'явилася у приймальні, з ранку до вечора просиджував Даромир Чигиренко-Рєпнінський. Він сидів у приймальні доти, поки його не проганяв звідти Стратон Стратонович. Даромир на Чудловську дивився набагато пристрасніше, ніж на ніс Дульченко, бо покохав її тим коханням, що називається «з першого погляду і назавжди», але вона в нього не вірила і не відповідала взаємністю. Очевидно, тому, що Маргарита Ізотівна запевнила її: він у художньому інституті бачив різних голих жінок, які в них там називаються чомусь натурницями. А такі чоловіки, котрі вже розкрили для себе таємницю всіх таємниць, нездатні на велике, а тим більше на довготривале кохання.

— Чоловіка біля себе можна утримати лише таїною усіх таїн, — повторювала Королева Марго. — Чоловіки, як ті вчені, поки не розкриють усе до кінця — не заспокояться. Повірте мені, Зосенько.

Зося, котра змалечку навчалась поважати старших, вірила їй і Даромира не кохала.

— У вас не може бути справжнього почуття до мене… Ви його самі не маєте і не забирайте в мене, — просила Зося Чигиренка-Репнінського.

— А в Гойї до Махи? — відповідав-запитував Даромир Сидорович. — Зосю, ви відстали від віку. Ваш поїзд давно промчав, а ви залишилися на пероні шістнадцятого століття. Зосю, верніться у двадцятий вік, — благав він її, але вона не хотіла, хоча від мод нашого віку не відставала, натягуючи на себе міні-спідничку, котра на Маргариті Ізотівні, коли та виявила бажання її приміряти, уже висіла, як «міді».

Так вони удвох і йшли в ногу з будь-якою модою. Зося соромилася своїх довгих, хоч і струнких ніг, їй весь час хотілося бути нижчою. Тому Чигиренко-Рєпнінський хотів її познайомити з одним дамським закрійником, що винайшов оригінальний проект жіночого каблучка, від якого власниця довгих ніг здавалася нижчою свого зросту. Але Зося запевнила його, що в неї совість чиста і що він нічим її в свою залежність не втягне, хай і не намагається. Рєпнінський відступив, як солдат за наказом командира на запасну позицію, щоб тимчасово приспати противника, а тоді вдарити по ньому і несподівано захопити в полон.

Змінився дещо й Михайло Танасович Ховрашкевич. Як носій коридорних ідей він несподівано висунув нове гасло: «Якість шапки — на щит неспокою». Це гасло він намагався пронести через усі будні «Фіндіпошу», час від часу показуючи щит із-за барикад байдужості Ковбика. Ще одним виявом творчого неспокою Ховрашкевича було те, що він нелегально продовжував експеримент з Чанітою і Кузьмою і все-таки вивів, кажуть, шепеон-один.

Цю експериментальну шапку для обкатки було нібито підпільно від Ковбика вручено директорові овочевої бази для випробування її в різних умовах. Директор був задоволений оригінальною шапкою у формі їжака. Шапка мала один недолік — дуже кололася, але в цьому була й своя перевага. Коли директор повертався додому, на його шапці завжди, залежно від пори року, було щось настромлене — чи то яблуко, чи груша, чи квашений огірок.

Обкаточний період шапки так і не пройшов усіх стадій (а тому остаточних результатів Ховрашкевич не отримав), бо за директором овочевої бази постійно почали ходити назирці якісь підозрілі типи. Найбільшу недовіру вони викликали в нього тим, що самі були в добротних шапках, і директор не знав, чого вони від нього хочуть, а тому негайно звільнив голову від шапки і передав її синові. Той приніс дарунок до школи, і юннати зробили з неї опудало їжака. Воно, до речі й досі стоїть у тій школі, в зоологічному кабінеті, де навчається син директора овочевої бази. Так що при першій нагоді та бажанні ви з тим колишнім «шепеоном» можете ознайомитися.

За цей рік у Ховрашкевича виросли вуса, і з цього приводу він постійно філософствував:

— То я вам скажу, дивна таки природа. От миєш, буває, руки червоним, зеленим, рожевим чи жовтим туалетним милом, а піна все одно біла. Природа, шановні, то є дивна річ. От візьміть мене. На голові волосся чорне, під пахвами, вибачаюсь, чорне, на грудях, усі знають, чорне. Правда, трапляється, буває, уже й сиве. Але я його не висмикую. Бо висмикування волосся, то я вам скажу, найчастіше приводить до раку грудей. Тому ліпше його вже голити. Я це дослідив і, гадаю, якщо матиму час, то обов'язково писатиму на цю тему дисертацію… Так про що ж ото я? Ага! Про висмикування. Я не висмикую, якщо й трапляються навіть сиві волосини. Я їх легенько підпалюю. Але я, здається, не про це. Я про те, що на голові у мене волосся чорне, під пахвами, вибачаюсь, чорне, на грудях, усі знають, чорне, а вуса — руді…

Це, до слова сказати, була найкоротша промова Ховрашкевича.

Зарум'янився і Панчішка. Він ще більше подобрішав, і з пояса почав звисати, за його власним і скороченим висловом, «енжир», що в перекладі на доступну мову означало: недоторкані запаси жиру. У Панчішки й Майоліки несподівано почалася переоцінка їхніх смаків, і вони категорично відмовилися від рожевого кольору, а натомість почали кохатися ще в рожевішому — все підфарбовували. Воно вигоряло на сонці і ставало таким, як раніше. У їхній квартирі з'явилася рожева кімнатна болонка Нюзя. Майоліка негайно викликала із села маму, яка тричі на день на рожевенькому шпагатику виводила Нюзю з рожевеньким бантиком на шиї гуляти на схили Дніпра.