— А посередині стояв грізний Велес.

— І приймав пожертви.

— І приймав пожерти.

Одночасно ми розреготалися.

Але дивна річ: що довше я дивилася на викладений світлим каменем майданчик, який ніс на собі сліди літніх кострищ, по два боки якого валялися колоди, що їх, безперечно, давно облюбували туристи, то сильнішим ставало відчуття старожитності й якогось вищого призначення цих майже правильних кам’яних кілець.

І здогад прошив мене: каміння майданчика викладене не простими кільцями, а спіраллю. Так, ніби вихор ріс із середини землі — й розкидав навсібіч пісковик, і так той і застиг тут навіки. Саме тому мені спершу здалося, що майданчик — ніби трохи довгастий, не зовсім круглий, а то ж він дійсно має форму мушлі. Хіба що на тому місці, де обривається спіраль, стирчить виступ, через який першої миті не помічаєш справжньої будови кострища.

— Смішки смішками, а це дійсно схоже на старе слов’янське капище, — мовила я.

— І ми зробили наукове відкриття, — ущипливо докинув Ростислав. — Хоч узавтра на Нобелівську премію подавай.

— А хто тобі сказав, що вчені ще не розкопали, а потім не описали капище? Може, якщо наукову літературу погортати, якраз згадка відшукається…

— А тоді покинули? — не здавався Ростислав. — Не обгородили, стовпчик не поставили, табличку не повісили?

— Мало у нас занедбаних пам’яток історії зараз руйнується? Чи не сам ти днями сперечався з Іриною про повний занепад у культурній сфері? Про те, що держава цілком занехаяла свої обов’язки? Ти в Кирилівській церкві давно не був?..

Ростислав ступив на центральний камінь капища — саме той, звідки рвався назовні вихор, — і повільно рушив, розкручуючи спіраль. Він ішов зосереджено, наче заново проходив усю історію людства, ніби бачив зараз перед собою не зимовий тихий ліс, а похмурих трипільців, котрі стоять перед вівтарем; за їхніми спинами гарцюють на коротконогих некрасивих конях кочівники-завойовники; ще далі — плугатарі тягнуть важкого плуга нескінченною борозною; козаки крутять шаблями, витанцьовуючи свій смертний танок; чорночубий суворий мужчина дивиться незрячим поглядом у кам’яну сіру стіну з вузенькими ґратками, бачить за ними примарну церкву Святої Ірини, потім схиляє голову до зошита й починає щось писати; люди, закинувши обличчя до неба, ловлять губами жовтогарячі зблиски урочистого салюту, всюди голови, голови, голови…

І тоді, коли Ростислав поставив ногу на останню брилу кам’яної мушлі, сірі хмари насунули нижче, облягли тісно ліс. Зникли ще хвилю тому видимі тіні від дерев, а гущавина лісова зчорніла й зіщулилася. Вітер зірвався, жбурнув сніг на капище. Ще один порив, другий — і вже під шаром білої крупи не видно пісковику, не лишилось і сліду поганського жертовника величному богу Велесу. Не проступають більше наші сліди, замело їх начисто. І блискавка — небувала, неможлива, немислима зимою блискавка — прошила небо.

Мов схарапуджені коні, ми помчали геть, шпортаючись у кучугурах снігу й лишаючи клоччя одягу на чіпких, злостивих гілках малиннику.

Як винесли нас ноги до машини? Мені здавалося, ми бігли наосліп. Що могла я впізнати у лихій хурделиці, яка розігралася зненацька? Так, наче переметнули ми враз із часу сьогоднішнього — в минуле, де вози збивалися з заметеного хугою шляху, де перепиняли їх голодні вовки, світили жовтими намистинами насторожених очей, і тоді в глухому, дикому лісі до стогонів метелиці долучалося моторошне виття…

Та змійові вали нарешті зосталися позаду, попереду вже виднілася галявина, де ми залишили авто, і якось одночасно з цим ущухла заметіль. Ще під ногами крутнувся поземок, іще з лапатої ялиці з глухим звуком упав додолу сніговий ком, іще кілька колючих сніжинок вдарилося в обличчя, ще десь у лісі загуділо страхітливо — й утихомирилось. І мені видалося, що блискавка, яка розколювала темне небо синім електричним розрядом, що громовиці, які шпурляло небо на землю, тільки наснилися мені.

— Що це було? — спитала я.

— Ой, дай віддихатися! Ну, ми й крос відмахали. І головне, як швидко все вщухло!

— То що це було?

— Не знаю, — мовив Ростислав. — Страшенна блискавка взимку — такого ж просто не буває! Але ж вона мене пристрашила! А там іще чи то капище, чи то бозна-що… Паніка — страшна штука.

— А ти бачив, як каміння швидко снігом замело? Двічі жбурнуло крупою — і вже сліду не видно. І відбитки ніг наших замело — тільки ш-ш-шух! От якби зараз повернутися — ми б знайшли це місце?

— Знаєш, — знехотя признався Ростислав, — чогось мені не хочеться вертатися. Не страшно, але моторошно.

— Та то я так, гіпотетично. А все-таки щось там є, у тому місці! Ніхто б звичайне кострище такою спіраллю не вибудовував.

— Відкрився нам місцевий Стоунгендж…

— Всяке може бути.

— І то друїди, — мій супутник містично понизив голос, — наслали грім і блискавку, щоб не заважали ми їхньому ритуальному танку.

— Не друїди, а наші рідні мавки, лісовики й болотяники.

Ми наблизилися до машини. Ростислав натиснув на ґудзик дистанційного керування сигналізацією, і машина відізвалася вдячним пищанням. Вона й сама, певно, налякалася незбагненного явища природи. Ми залізли в салон, мотор завівся слухняно. Авто зрушило.

Кілька метрів ми прокотилися донизу, підстрибуючи на нерівностях схованої під снігом дороги. Це підскакування було неприємним. Ще й з’явився несподіваний чвякаючий звук. На повороті машину занесло.

— Зупинись! — крикнула я. Ростислав автоматично проїхав ще кілька метрів. — Зупинись!

Ми стали. Я виплигнула з салону.

Так і є. Заднє праве колесо — самий обід, а на ньому хляпає ненакачана ґума.

— Можеш глушити двигун, — мовила я до Ростислава. — Приїхали.

Мій супутник кисло подивився на колесо, тоді поліз у багажник. Запаска лежала там, аякже, під килимком, для надійності прикручена до днища одним болтом. Ростислав дістав запаску, кинув у сніг. Потім відшукав домкрат, розчистив трохи місця від снігу, попробував, чи тверде. Земля підмерзла, тож мала витримати домкрат, не провалитися. Він почав підкручувати ручку. Машина повільно повзла вгору.

Щоб скрутити примерзлі болти на колесі, довелося бити по гайковому ключу ногами. Піддавалися важко. Я з острахом дивилася на небо, боячись знову побачити цю картину: чорні хмари, ясна блискавка. Що за сила природи заповзялася зіпсувати нам мандрівку? Спершу закрутила хуртовину, проганяючи з поганського капища, потім — у помсту за нашу непоштиву балачку — підсунула гостру шпичку, котра проколола шину… Ростислав порпався біля пробитого колеса.

— Потримай, — захекано буркнув він. Я зловила болти, які він скрутив, аби ті не загубилися у снігу, й підкотила йому нове колесо. Придержала, доки він його припасовував, і подала один по одному болти.

— Це все я винна, — нервово пирснула в кулак, — бо за мною ж бабай ходить…

— І блискавку він влаштував. Неабияких магічних здібностей твій бабай.

— Атож! Ми зі здохлятинами діла не маємо.

— Цікаво, що він далі вигадає. Нашле фіолетовий туман, щоб збити нас зі шляху? Чи закрутить вихор, який ковтне нас разом із машиною і викине геть аж у Чорне море?

— Смійся, смійся, — покивала я, — а хотіла б я на тебе подивитися, якби тобі хтось парою повідомлення лишив: «Я ВСЕ БАЧУ». У лазничці власної твоєї квартири!

— Коли це було? — здивувався Ростислав.

Я розповіла. Мій супутник тільки недовірливо ворушив бровами. Що ж, нехай не вірить. Мені й самій приємніше не загадувати цей епізод, ніби то все мої письменницькі фантазії.

Поки Ростислав прикручував запаску, потім підкачував колесо, я дивилася собі під ноги. Ґрунтівкою, схованою під снігом, ми проїхали дві години тому, і сніг уже замів прокладену нашою машиною колію. Звідки ж тоді взявся ще один слід протекторів — ширший, ніж наш?

— А знаєш, — тицьнула я пальцем у землю, коли Ростислав підвів голову від колеса, — тут хтось був після нас.

Мій супутник, як був навколішках, так і проповз метр і втупився в колію з подвійними слідами протекторів. Провів пальцем по прим’ятому снігу: чужа машина приїхала, а тоді повернулася назад. Ну, правильно, не полетіло ж друге авто на крилах? Хоча за сьогоднішньої раптової й містичної завірюхи…