Ніколи я не бачила, як відчиняється старезний гробівець: мав він низенькі двері, які, мені здавалося, замуровані навічно. Великі металеві кільця, поруділі від іржі, звисали важко. Несвідомо я провела пальцем між стулками дверей. Пучка зачепилася за іржавий цвяшок. Дивна річ: чи то хтось навмисне лишив великий цвях у щілині, коли востаннє відчинялися ці двері, знаючи наперед, як важко буде відхилити їх удруге, чи то якісь цікаві підлітки колупали шпарку, граючись у хованки… Гробівець німував, не відкриваючи своєї таємниці.

Унизу, де починався цвинтар, рипнула хвіртка. Вона не замикалась, і звіку мене чудувало, чому люди так ревно дотримуються звичаїв: цвинтар, хоч не обнесений парканом, прецінь мав браму, яка розчинялася навстіж під час похоронів. Процесії переходили через місточок, а внизу шумів тонкий потічок. Світ живих і мертвих розділявся водою, і була та вода жива: довго-довго стояли в ній квіти коло могил і не в’янули… Хвіртка у брамі рипнула ще раз, я інстинктивно обернула в той бік голову, але нічого не побачила: дерева, сто років тому посаджені уздовж стежки, розрослися неймовірно — корінням вони підважували старі занедбані могильні плити, і ті, розтріскуючись, укотре засвідчували: нема і не може бути вічної пам’яті на землі, скільки не співай про неї до Бога…

Наламавши ліщинових гілок, я змела сухе листя з плаского верху гробівця, вдихнула запах прілої цвинтарної трави, присіла, щоб висмикнути кілька стебелець зі щілин між кам’яними плитами. Настільки віддаленими од мене були мої родичі, котрі існували хіба в іменах, що згадка про смерть не навіщала мене на старому цвинтарі. Відвідини цвинтаря у нечасті мої приїзди у Старий Двір, який за давніх часів похвалявся Магдебурзьким правом, були радше ритуальними, бо таки правда: лишень тут я відчувала своє коріння.

Устромивши в землю обламані ліщинові гілки — а раптом зазеленіють! — я почала спускатися стежкою. Праворуч од мене вигулькнула з-за дерев капличка. Змагаючи давню спокусу, я спершу пройшла повз, а затим усе-таки повернулася й обережно зазирнула у вікно. Божа Матір простягала до мене руки. А в куті каплички, де на чорній дошці ікони вже давно не видно зображення, проте сама дошка дбайливо сповита рушниками, мигнула тінь.

Я сахнулася.

Дитячі страхи ожили й допалися до мене. Жодні доводи розуму не спрацьовували. Заспокойся, умовляла я себе, то якась старенька час від часу навідується до каплиці, щоб стерти порохи. Якщо ти ще раз заглянеш у вікно, ти одразу ж у цьому пересвідчишся — і вже ніколи більше тебе не мучитиме оця дітвацька цікавість наполовину з пострахом… Та захололі ноги не хотіли зробити до вікна вирішальний крок, який мав би розвіяти ману.

Мені вчувався дивний шемріт всередині каплички. Хтось совався з кутка в куток, ступаючи обережно, зітхав і шарудів паперами. Думка зачепилася за цей шелест: чим можна шурхотіти у капличці? Ні газет, ні пакунків там бути не може — та й звідки? Певне, то просто шурхочуть крихкі сторінки потертого молитовника?.. Всього мені роботи: ступити крок до вікна, зазирнути крізь шибку — і заспокоїтися…

Двері каплички відхилились — і я несамохіть пірнула за дерево. Червоні з білим замшеві кросівочки вгрузли в м’яку землю.

Висока жіноча постать з’явилася на стежці, але чомусь рушила не в долину, до виходу, а вгору. Пройшла кілька метрів, повернула праворуч. Із подивом спостерігала я, як вона наближається до нашого фамільного гробівця, роззирається розгублено навсібіч, — мабуть, здивована тим, що прибрано, — тоді тричі хреститься дрібними хрестами. Ледь зсутулений силует нагадав мені когось напрочуд знайомого… Жінка, прочитавши безгучну молитву, ще раз тричі перехрестилась і вклонилася. Торкнулася рукою застромлених мною ліщинових гілок. Тоді обернулась і подалася стежкою вниз. У приглушеному світлі цвинтаря я бачила тільки, як здригається над плечима її волосся.

Вона дійшла до каплички, повернула голову і перехрестилася на темний хрест, який стримів на вершечку бані.

І тоді я побачила її очі.

Ті, які щодня дивилися на мене з люстра. Точно такі самі — чорні-чорнісінькі — у мого батька й усіх його сестер.

Очі, які ми успадкували від пра-пра-пра-прабабці Катажини.

Жінка швидко попрямувала вниз по стежці і за мить зникла серед дерев. Хвіртка рипнула раз і вдруге — і знову запала кришталева цвинтарна тиша.

Розділ третій

СЛІДСТВО У СПРАВІ К

Ліна Оверченко вела активне журналістське життя — виловлювала новини там, де ніхто більше не спромігся б їх уполювати. Їй відчинені були двері до високопосадових контор, банків, закритих медичних закладів, інституцій пенітенціарної системи, космічних баз і науково-дослідних інститутів військового спрямування.

Ба більше, Ліна сама уміла створювати новини. Скажімо, народження трьох левенят ув обласному зоопарку може стати прекрасним приводом для п’ятихвилинної новини на телебаченні, й журналіст, що він першим відзняв кадри новонародженої носатої малечі, котра смішно загрібає великими кігтистими лапами і вгризається в мамину цицю, діставав заслужену пайку народної любові й начальницької похвали. Та понад усе цінується журналіст, який із банальної крадіжки гаманця в тролейбусі може зробити сенсаційну новину про глобальну перестановку політичних сил у країні.

Ліна належала саме до таких.

Наприклад, якщо до неї зверталася жінка, котра стверджувала, що пивзавод виселяє її з гуртожитку, Ліна не шукала легких шляхів вирішення проблеми. Вона опитувала свідків, навідувалась у гуртожиток, відловлювала в коридорах співробітників заводу, коли начальство засідало на нарадах, — і врешті доходила висновку, що ображену жінку насправді купила реакційна антидержавна партія, яка зводить наклеп на успішний завод і його прогресивного, проукраїнського власника.

Крім того, Ліна Федосіївна Оверченко, тридцятьох років, двічі розлучена і тричі заміжня, була колись моєю однокласницею. Погодьтеся, це неабиякий плюс. Тим паче, якщо взяти до уваги, що сама я не вмію заводити потрібні знайомства й загалом мало придатна, щоб підтримувати нормальні приятельські стосунки. У моїй дивній ситуації без такої товаришки мені було б непереливки.

Все підштовхувало мене, щоб звернутися саме до Ліни.

А що виною?

Виною був аркуш паперу, який хтось повісив мені на ручку дверей.

Коли якось увечері, в останній листопадовий день, я повернулася додому, то спершу байдуже зірвала з ручки чергову рекламу, щоб одразу й викинути на смітник, — та здивування зупинило мене.

Замість рекламного плакату — ксерокопія з невідомої книжки. Один погляд на пишний, розцяцькований шрифт змусив мене пригадати музейні рукописні експонати — товстезні книжки у шкіряних, потемнілих від часу шабатурках.

Щоправда, ця книжка була друкована.

Та все одно я не змогла прочитати ні речення: язик заплутавсь у давно забутих словах недовченої в студентські роки латини. Жартівник, котрий лишив для мене послання, певно, ночами не спав — обдумував цю вихватку: знаючи про мою пристрасть до книжок, був певен, що я не викину аркуш. Але чи вірив насправді дотепник, що я таки докопаюся до витоків?..

Ось тут на сцену і вийшла журналістка Ліна Оверченко. Згадавши про її зв’язки з незліченною кількістю найнесподіваніших людей, тут-таки я подзвонила своїй колишній однокласниці.

— Зізнайся чесно, ти давно не встрявала в авантюри?

— Бубочко, що сталося? — запопадливо спитала Ліна.

— Хотіла тебе перевірити на знання латини.

— Е-е-е-е…

В душі я посміялася: Ліна, яка мала дві вищі освіти й незакінчену аспірантуру, абсолютно не знала мов. Поки вона вчилася, усі завдання з англійської виконувала для неї я. Якби ще й можна було на іспити замість неї ходити… Вона вічно записувалася на курси іноземних мов, передплачувала самовчителі, крала підручники в мене — марна справа! Мови — то було не для неї.

— Мені трапився небезінтересний текст, — пояснила я Ліні, — а я не можу його розшифрувати. Перекласти можу спробувати, але як мені здогадатися, з якої це книжки?